Як не мала я щастя в житті, то вже й не надіялася, що буде. Рано вийшла заміж за коханого, вірила в якісь дурниці, як то вічне кохання, далі так само доньку на світ привела, хоч і сама не розуміла, як її доглядати. Ми ще гуляти з Вітьком хотіли. А тут я маю в пеленки і кашки бавитися, але не він. десь через два роки вже мої батьки не витримали.

– Нема з вас ніякої родини. Йди, Вітя, додому, не роби в хаті галасу, дитина через вас сахається.

Хоч я і ображалася на батьків і ще деякий час бігала до Віті на побачення, навіть, весело було, що ми отак від усіх ховаємося. Але потім Вітя поїхав до дядька за кордон, обіцявся вернутися і купити квартиру, а я стала чекати. Проте, його не було, як і грошей на доньку.

Батьки допомагали мені, нічого не кажу, мама моя практично Каріну з рук не спускала, дуже любила її, а я працювала.

Далі пішла мода їздити за кордон і я їздила, доглядала і старих і малих, лиш би мати гроші. Вирішила для себе, що не буду молодість втрачати заради квартири чи машини, чи щоб комусь щось доказати.

Та бачила я тих жінок, які ходили з руками до землі, що важко було сказати скільки їм років. Ні, я була не така, я гарно трималася і на себе не шкодувала витрачати кошти. Я могла й на море поїхати, і сукню купити чи туфлі, хоч мене мама й картала, що я маю Каріні купити квартиру, бо вона скоро піде вчитися, але я не була на це згодна:

– Хай собі заробить.

– А ти чи заробила собі? У нас живеш! Навіть нема перед людьми чим похвалитися! Інші жінки…

Далі мама перелічувала, що інші жінки додому привезли, а мені хотілося спитатися чи вони жінки взагалі, бо схожі на них вже тепер дуже мало.

І отак я собі працювала та жила, як мама забила а сполох:

– Каріна хоче заміж виходити!

– Що? Яке заміж? вона на другому курсі училища!

– Вся в тебе, доню!

– Дякую, мамо, я теж про вас так можу сказати?

Мама замовкла, бо й сама в двадцять вже заміж виходила.

І ось настав день весілля, який я оплатила. Я дивилася на свою закохану доньку і згадувала себе, такі мене емоції переповнювали, що той час був найкращим за всі мої сорок років…

Напевно через це я ту й дурницю вчинила. Та полестило мені, що молодий хлопчина мене до танцю та до танцю запрошує, я аж розквітла вся, та й вирішила молодість згадати…

А через місяць розумію, що я при надії. Що робити – я не знала, була така розгублена, як в юні роки.

Звичайно, що можна все зробити швидко, але я й так в житті не маю більше радості, воно у мене порожнє, а ця дитина заповнила б порожнечу…

Я все для себе вирішила, але наважилася сказати тому хлопчині, що він буде батьком. Хоча я від нього нічого не вимагаю.

Він зблід і затрусився, що мені аж смішно стало, але далі прийшов до мене з тим, що він все розповів батькам і вони хочуть мене бачити.

Та знала я, що мене там з добром не чекають, але те, як на мене відреагувала свекруха майбутня, то перевершило мої очікування. Я практично звідти втекла, а в вухах ще її слова звучали.

Денис дав дитині своє прізвище і навіть приходив до нас в пологовий, батьки мої мене зустріли і я живу у них та виховую сина.

Матвійкові було десять, я була й далі сама, Денис виїхав за кордон на навчання і зі мною спілкувався хіба на день народження сина, хоча малому він купив телефон і вони переписувалися. І ось тут він мені пише: «Мама занедужала і її треба доглядати, прошу тебе, бо ти єдина рідна їй людина».

Я дуже здивувалася, бо з якого дива я їй рідна? Вона навіть онука не хоче бачити, а тут як?

Денис переслав мені гроші і просив аби я найняла матері доглядальницю або сама її гляділа. Я приїхала в квартиру і одразу зрозуміла, що мати давно лежача.

– Чоловік пішов. Син поїхав… Кому я треба?, – ховала вона очі, – Найми когось мені та йди собі…

Та я б пішла, навіть побігла звідти, але ж совість мене таки мучила всі ці роки, що я їм всім таку неприємність заподіяла.

Я перевезла до неї речі з сином, він вчиться називати її бабусею, а вона на очах одужує.

– Пробач, що я тоді таке тобі казала. Якби я знала, якого ти прекрасного сина виховаєш, я б ніколи й думки такої собі не дозволила. Тепер треба дякувати Богу, що мої слова впали на пустелю, а не на тебе.

А я все розумію, я б так само відреагувала, але вчинити по-іншому теж не могла. Ця «своя правда» нас на роки роз’єднала, а тепер ми обоє бачимо, що все вийшло на добре.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота