Служба на Хмельниччині добігала кінця, і Роман усе частіше роздивлявся навколо, намагаючись уявити своє подальше життя. Вдома, у невеликому селі на Полтавщині, на нього чекали батьки та молодший брат Василь. Хлопець він був спокійний, навіть трохи відсторонений, ніколи не ліз у суперечки й уникав голосних компаній. Інші хлопці в казармі щовечора перечитали листи від дівчат, хвалилися фотокартками, а Роман лише мовчки складав своє спорядження.

Йому пропонували познайомитися через листування з чиєюсь сестрою чи однокласницею, але він тільки ніяковіло відмахувався. Йому здавалося неприродним писати слова симпатії людині, чийого голосу ти ніколи не чув.

Усе змінилося восени, коли в їдальню частини влаштувалася нова робітниця. Світлана була невисокою, з густим хвилястим волоссям, яке вона ледь стримувала під білою хусткою, та великими темними очима. Роман звернув на неї увагу в перший же день. Вона стояла на роздачі, тримаючи великий черпак, і якось ніяково посміхалася кожному солдату. Коли підійшла черга Романа, їхні погляди зустрілися. Хлопець застиг на місці, простягнувши тарілку, а дівчина раптом почервоніла і замість однієї порції другої страви поклала йому дві великі парові котлети.

— Ой, вибач, я замислилася, — тихо сказала вона, намагаючись забрати зайве.

— Не треба, я все з’їм, дякую, — швидко відповів Роман, відчуваючи, як гаряча хвиля підступає до шиї.

Цей випадок став початком їхніх розмов. Вони почали зустрічатися вечорами біля прохідної. Світлана розповідала про свою родину, про те, як любить готувати і мріє колись мати власну велику кухню. Роман більше слухав, дивився на її тонкі пальці, які вона постійно перебирала від хвилювання, і розумів, що без цієї дівчини додому не повернеться.

Коли після закінчення служби Роман привіз Світлану до рідного села, батьки зустріли її тепло. Мати відразу обійняла дівчину, помітивши її розгублений погляд, а батько мовчки заніс її скромну валізу до хати. Проте сусідські пересуди не змусили себе чекати. Наступного ж дня біля тину Роман зустрів друга Василя, який з неприхованою цікавістю розпитував про гостю.

— Романе, а що, місцевих дівчат тобі не вистачило? Навіщо привіз чужу, ще й з іншого регіону? У нас он скільки хороших дівчат на виданні, а ти привіз невідомо кого, — крутив головою той.

— Вона моя дружина, і це наше рішення, — сухо відповів Роман і пройшов повз.

Світлана чула ці розмови, але намагалася не показувати вигляду. Ще перед від’їздом її власна мати попереджала, що в кожному селі свої правила, і чужинку спочатку завжди сприйматимуть з пересторогою.

— Ти головне працюй, донько, покажи себе з хорошого боку. Люди побачать твою роботу і все зрозуміють, — згадувала вона материнські слова.

Світлана влаштувалася працювати в шкільну їдальню. Вона приходила туди найпершою, ще до сходу сонця, ретельно вимивала столи, стежила, щоб посуд блищав, а обіди завжди були гарячими та смачними. Поступово жінки, які спочатку дивилися на неї скоса, почали звертатися за порадами щодо випічки, а потім почали запрошувати готувати на церемонії.

За рік у подружжя з’явилася новина — вони чекали на дитя. Роман не знаходив собі місця від хвилювання. Коли прийшов час їхати до лікарні, він усю ніч просидів на лавці під вікнами корпусу. Незважаючи на прохолоду, він відмовлявся йти в машину чи додому, постійно підводячись і заглядаючи у світлі вікна другого поверху, наче намагався почути бодай якийсь звук. Коли вранці медсестра вийшла на ґанок і повідомила, що в нього донька, Роман просто сів на землю і закрив обличчя руками, не в силах стримати емоцій.

Дівчинку назвали Наталкою. Маленька росла спокійною, і з кожним місяцем ставала все більше схожою на бабусю Марію, матір Романа. бабуся душі не чула в онуці. Вона часто забирала дівчинку до себе на ніч, щоб молоді могли відпочити, сама колисала її та співала їй пісень, які колись чула від власної бабусі.

— Наша мама тепер тільки й робить, що пісні співає для малої, — посміхався Роман, дивлячись, як мати заколисує дитину.

— І добре, — відповідала Світлана, розкладаючи випрані речі. — Головне, що дитині спокійно.

Світлана намагалася у всьому догодити свекрусі. Купувала їй хустки, вмовляла поїхати до міста в магазин, щоб оновити одяг.

— Мамо, ну подивіться на себе, вам же тільки п’ятдесят п’ять. Треба ж гарно одягатися, — наполягала Світлана, розкладаючи перед нею нову сукню.

— Та куди мені вже, невістко, перед ким чепуритися? — ніяковіла Марія, але сукню приміряла і з задоволенням носила її на свята.

Вони часто ходили разом на місцевий ринок, ділили хатні обов’язки і ніколи не сперечалися за першість на кухні. Роман часом жартував, що мати тепер любить невістку більше, ніж рідного сина, але в глибині душі відчував спокій. У їхній хаті панувала тиша, порушувана лише дитячим сміхом та спокійними розмовами за вечерєю.

Минуло кілька років. Наталка пішла до школи, а робота в їдальні забирала у Світлани все більше часу. Останнім часом вона почала затримуватися вечорами.

— Світлано, чому так пізно? Обіди ж давно закінчилися, — запитав Роман одного вечора, коли дружина повернулася вже в сутінках.

— Та плиту ремонтували, довелося чекати майстра, — втомлено відповіла вона, знімаючи взуття. — Потім ще продукти приймала на завтра.

Роман промовчав, але всередині в нього з’явилося дивне передчуття. Світлана виглядала стомленою, але водночас у її поведінці відчувалася якась нервозність. Вона часто перевіряла телефон, швидко закривала блокнот, коли він заходив до кімнати, і уникала тривалих розмов віч-на-віч.

Село було невеликим, і будь-які зміни в житті сусідів швидко ставали темою для обговорення. Одного вечора Роман зустрівся на вулиці зі своїм давнім товаришем Григорієм. Вони сіли на лавці біля магазину, балакаючи про те та се. Коли розмова почала згасати, Григорій довго мовчав, а потім тихо сказав:

— Романе, ми з тобою давно знайомі. Я не хочу лізти не в свою справу, але люди в селі вже відкрито говорять. Твоя Світлана останнім часом занадто часто залишається після роботи з керівником господарства. Їх бачили разом біля контори пізно ввечері.

Роман відчув, як у нього всередині все стислося.

— Що ти таке говориш, Грицю? Вона просто працює. Вона завідує їдальнею, їй треба вирішувати питання з постачанням, — намагався спокійно відповісти він, хоча руки його помітно затремтіли.

— Я тобі кажу те, що бачили мої власні очі, — зітхнув Григорій. — Вони виходили разом з контори, коли вже нікого не було. Ти просто зверни увагу, друже. Не хочу, щоб тобою крутили.

Роман підвівся, навіть не попрощавшись. В голові шуміло, серце калатало так сильно, що він чув його стукіт у вухах. Він швидко пішов у бік їдальні, хоча робочий день уже давно закінчився.

Світлана якраз замикала вхідні двері. Побачивши чоловіка, вона здригнулася, її обличчя моментально зблідло.

— Романе? А ти що тут робиш у такий час? — спробувала вона посміхнутися, але голос зрадницьки тремтів.

— Ти з ним була? Знову з ним? — Роман заговорив тихо, але в його голосі було стільки емоцій, що Світлана відступила на крок назад.

— Про що ти говориш? Ми просто обговорювали звітність… — почала вона, але Роман не дав їй договорити.

— Кажи правду! Я все знаю. Мені все розповіли. Скільки це вже триває? — важко дихаючи, запитав він.

Світлана зрозуміла, що заперечувати немає сенсу. Вона опустила голову, з її очей покотилися сльози, залишаючи мокрі доріжки на щоках.

— Романе, прости… Я сама не знаю, як це вийшло, — тихо заговорила вона, схлипуючи. — Він постійно був поруч, говорив приємні речі, допомагав з продуктами, виписав мені матеріальну допомогу, коли ми ремонт робили. А ти… ти останнім часом зовсім мене не помічав. Приходив з роботи, вечеряв і мовчки лягав спати. Мені просто хотілося відчути себе потрібною, почути хоч якесь добре слово. Я не хотіла, щоб так сталося, це була помилка. Я завтра ж напишу заяву на звільнення, тільки пробач мені.

Роман дивився на неї, і відчуття образи повністю засліпило його.

— Звільнення? Ти думаєш, це щось змінить? — його голос став холодним і чужим. — Збирай речі і їдь назад до своїх батьків. Але Наталка залишиться тут.

Світлана спробувала підійти до нього, взяти за руку, але він різко відсахнувся.

— Романе, будь ласка, не ламай усе. Ми ж стільки років разом. Давай спробуємо поговорити, — крізь сльози благала вона.

— Розмови закінчилися, — відрізав він і швидко пішов у бік дому, залишаючи її одну біля зачинених дверей їдальні.

З того дня життя в хаті змінилося. Роман майже не розмовляв з дружиною, а коли й звертався, то лише для того, щоб нагадати про її провину або висунути чергову вимогу щодо розлучення та виховання доньки.

Світлана практично перестала їсти, змарніла, її обличчя стало сірим, під очима залягли темні тіні. Вона часто сиділа на веранді, тримаючись за голову, і скаржилася на сильний головний біль.

Мати Романа, Марія, намагалася втрутитися і примирити подружжя.

— Романе, зупинися, — говорила вона синові на кухні, коли Світлани не було вдома. — Усі припускаються помилок. Життя прожити — не поле перейти. Ви ж дитину маєте, про неї подумай. Куди ти її відправиш? Подумай добре, бо потім шкодуватимеш, а повернути нічого не зможеш.

— Мамо, не лізьте в це. Ви не знаєте всього, — різко відповідав Роман, уникаючи материнського погляду.

Світлана все частіше скаржилася на погане самопочуття, говорила, що в неї шумить у вухах і паморочиться в голові.

Роман не звертав на це уваги, вважаючи її скарги спробою викликати жалість.

Одного ранку Марія вийшла на веранду, щоб винести відро з водою, і побачила, що Світлана лежить на підлозі біля дверей. Марія закричала, на її крик прибіг Роман.

Викликали швидку допомогу. Лікарі приїхали швидко, забрали Світлану до лікарні, але допомогти їй уже не змогли.

Роман залишився сам з малою Наталкою. Минали роки, донька виросла, закінчила навчання в місті і вийшла заміж.

Вона рідко приїжджала до батька, намагаючись проводити більше часу в місті, де вони з чоловіком орендували житло.

Роман жив один у великій хаті, яку колись так старанно розбудовував для своєї сім’ї. Він зробив гарний ремонт, поставив новий металевий паркан, який виблискував на сонці, але в будинку панувала пустка. Єдиною його справою залишалися бджоли. Цю пасіку колись тримав його батько, а тепер Роман сам доглядав за вуликами, проводячи біля них майже весь свій вільний час.

— Якби ж можна було повернути той вечір біля їдальні, — тихо говорив Роман своєму старому коту, який сидів поруч на призьбі. — Я б тоді промовчав. Я б просто обійняв її і вислухав.

Йому часто снилася Світлана. У цих снах вона стояла на веранді, так само тримаючи в руках білу хустку, і дивилася на нього своїми великими темними очима, нічого не кажучи, а він намагався підійти до неї, але не міг поворухнутися.