Син дзвонив вже утретє, але Марія Василівна тим самим голосом йому казала те, що й вперше:

– Я вареники ліплю, то на весь вечір, ти вже якось сам справляйся.

– Мамо, ти не чуєш мене чи прикидаєшся? Я тобі кажу, що Віка зібрала речі і пішла бозна-куди!

– Синку, я почула з першого разу, але я ж тобі кажу, у мене тісто, вареники, батько он сидить та бурчить, що знову на вечір ліплю. Вже якось сам.

І вона кинула слухавку. У неї справді було тісто на вареники і вона навіть не думала телефонувати невістці, що та таке наробила.

Навіщо телефонувати, коли вона он сидить перед нею та наче той заєць підскакує від кожного повідомлення?

– Мамо, приїжджай, я не знаю, що робити!, – висловив найвагоміший аргумент син.

Почувся гучний дитячий плач.

– Ну от, мамо, Катруся прокинулася… Ма-а-а-амо! – тепер син говорив уже відчайдушним голосом.

– Я можу підтримати тебе тільки морально.

– Що? – Син застиг від такої відповіді, наче його водою холодною облили.

– Люблю тебе, кажу і онуків від мене поцілуй!

У слухавці знову почулася метушня, дитячий лемент і нервовий крик.

Мати несподівано поклала слухавку.

Андрій подивився на телефон збентежено і хотів було набрати номер матері ще раз, але семирічний Павлик навмисно почав звалювати подушки з дивана на підлогу, влаштовуючи “фортецю” прямо посеред кімнати.

Батько взяв середнього сина на руки.

– Якщо увімкнеш мультики і дозволиш з’їсти цукерку, то не буду, – швидко промовив Павлик.

Андрій одразу знайшов пульт і натиснув кнопку.

– На. Але тільки одну цукерку.

– Тату-тату, а Катруся зараз залізе на стілець, – смикала за рукав батька старша, дев’ятирічна донька Соломія.

– А-а-а, – метався по кімнаті батько, перехоплюючи найменшу доньку. – Дивись телевізор із братом, – сказав Андрій Соломії.

– Тату, тату, а Катрусі треба змінити підгузник, вона вже почервоніла…

– Так чую я вже, чую, – нервував батько, марно намагаючись однією рукою відкрити упаковку з підгузками, які стопкою лежали на комоді.

– Ось присипка, – показала старша дочка на баночку, що стояла поряд.

– А-а-а, – знову кидався Андрій і не знав, за що хапатися спочатку: як заспокоїти Катрусю, як не дати Сашкові розбити вазу, чи як швидше знайти чистий бодік…

Андрій не передзвонював. Його мати, Марія Василівна, сиділа на кухні, обіпершись на стіл, і дивилася на телефон. На мить їй стало моторошно від тиші, але вона була рішуче налаштована захистити невістку. Якщо не зробити цього зараз, то дати синові жорсткий, але необхідний урок, не вдасться.

Після появи третьої дитини, Катрусі, Андрій почав усе частіше «затримуватися» на роботі, з друзями, на «важливих ділових зустрічах», і все рідше бував удома…

– Віка ж чудово справляється! – казав він на слова матері, яка закликала приділяти дітям більше уваги і хоча б трохи дати дружині передихнути. – Вона ж сама хотіла багатодітну родину, вона радіє материнству, а я забезпечую, це мені треба відпочивати!

І Вікторія справлялася, не спала ночами, марніла на очах, постійно трималася на межі, але справлялася – готувала, прибирала, стежила за дітьми, чоловікові нічого не виказувала – вона ж удома сидить, має все встигати, бо він же працює…

І ось втрутилася свекруха.

Вікторія приїхала з невеличкою дорожньою сумку і вже яку годину міряє кімнату кроками.

– Може, мені не треба було їхати аж до вас, а краще було залишитись на ніч у сусідки?

– Ага! І сидіти в самоті, постійно виходячи на коридор? Віко, прийми спокійно душ, я приготувала борщ, поїси і лягай спати. І найголовніше: не вмикай телефон, чуєш!

– Я не зможу заснути, Маріє Василівно, мені здається, я чую їхній плач.

– Зможеш! Якщо хочеш набратися хоч трохи сил, щоб потім мати змогу посміхатися їм.

– Мені здається, що це занадто жорстоко, ось так залишити його одного з трьома дітьми.

– Віко, а як інакше?! Тільки так! Щоб викарбувалося в пам’яті, щоб нарешті зрозумів, як це – жити у постійній напрузі, коли ти фізично не можеш закрити усі потреби одночасно. Не сумнівайся, я свого сина знаю. Ти надто довго намагалася бути ідеальною дружиною, але… Якщо себе не шкодувати і не цінувати, то в результаті нічого доброго ні для тебе, ні для родини не вийде.

Вікторія зітхнула і знизала плечима.

– От скажи мені, – вела далі Марія Василівна. – Якщо ти лежиш із жахливим головним болем, плаче Катруся, бо треба змінити підгузник, Павлик лізе на підвіконня, а чоловік кричить, що голодний і питає, де його чиста сорочка, що ти зробиш насамперед?

– Візьму доньку на руки, вона так заспокоїться, і потім нагодую чоловіка…

– О-от, про це я й казала! Це – твоя помилка! Спочатку ти маєш випити пігулку від болю, попросити чоловіка, щоб він поїв сам, якщо він уже дорослий і може це зробити, і одночасно з цим сказати Соломії, щоб та притримала братика, поки ти переодягнеш Катрусю. Твої потреби й твоя здатність функціонувати – це перше. Все, йди в душ, потім вечеря й спати!

– Але…

– А я поки що «посиджу на телефоні», – посміхнулася Марія Василівна.

Андрій разів двадцять за вечір дзвонив матері, і питав порад, і вимагав негайно приїхати, і допомогти з дітьми, і благав, обіцяв «золоті гори»… Але та була непохитна.

Наступного дня в обід Марія Василівна приїхала до сина і взяла дітей погуляти у парку.

– Поки ми гуляємо, ти маєш прибрати в кімнатах, закинути одяг у пральну машину і зварити щось просте на вечерю.

Андрій, який сидів на дивані, увесь скуйовджений і з червоними очима, аж рота відкрив від здивування:

– Я був певен, що ти залишишся і допоможеш мені! Хоча б на ніч!

– Ха, та я і так тобі допомагаю! Віка все це робить із дітьми на руках, ще й гуляти їх водить. Давай-давай, вперед, синку. Три години, не більше, час пішов…

За три з половиною години Марія Василівна повернулася з дітьми додому. Андрій, який, виявилося, мало що встиг за цей час, спробував умовити матір залишитися ще. Але вона завела дітей у коридор, допомогла їм роззутися, поцілувала у щоку і швидко пішла, сказавши лише: «Тримайся. Ти впораєшся. Як справлялася Віка рік».

Вікторія повернулася додому лише наступного дня. Вранці.

Діти спали, чоловік на килимку біля дитячого ліжечка, всюди панував безлад.

Вікторія посміхнулася. Вона була рада повернутися додому, їй здалося, що її не було вічність, а не лише добу. Вона пішла на кухню приготувати сніданок.

Запах свіжозвареної кави та яєчні швидко пішов по всій квартирі. Андрій одразу прокинувся, підхопився й вибіг на кухню.

Старша дочка, Соломія, розбудила всіх веселим галасом:

– Матуся повернулася!

І кинулася до Віки.

– Я так переживав, що ти нас покинула… – Андрій обійняв дружину, обійми були міцними та щирими. – Ох, як чудово пахне кава, я не пробував таку смачну каву два дні…

Вікторія посміхнулася.

– А я цілий рік не пробувала насолоджуватися нею, без того, щоб мене не смикали.

– Я все зрозумів, усе збагнув! – Він дивився на неї з ніжністю і провиною. – Відтепер я зобов’язуюсь допомагати! Навіть якщо ти не просиш… Я візьму на себе кухню і прибирання вечорами!

– Чудово, любий. Тоді я рада, що ти вже йдеш міняти підгузник Катрусі – вона незадоволена і тихенько хникає.

– Звичайно! – роблячи ковток кави на ходу, сказав Андрій і впевнено попрямував до своєї найменшої донечки, знаючи, де лежить присипка.