Це був не найкращий метод і мені потім навіть стало шкода свекрухи, але вона б сама не зупинилася і я в цьому певна.

Віра Романівна, моя свекруха, з тих жінок, які все краще за всіх знають, а у нас так вийшло, що вона ще купила синові квартиру, в якій ми жили, тому вважала, що має повне право приїздити без попередження до нас. Ми, тобто, я, мали її чекати з відкритими обіймами і стіл мав ломитися від наїдків, які любить Віра Романівна.

Вона працювала за кордоном і досі, останні роки приїздила часто, бо на те була причина – її підвів чоловік.

Вона так і сказала Володі, моєму чоловікові:

– Сину, батько мене дуже підвів, сподіваюся, ти такого не зробиш.

Володя лиш ковтнув слину і закивав на знак згоди. По-іншому він не міг відреагувати, адже його батько таки справді учудив – пішов жити до іншої жінки.

Як виявилося, поки Віра Романівна заробляла йому на новий джип, то він собі спокійно жив вже сім років з іншою жінкою, і ще й має семирічну доньку від тієї жінки.

Коли ж Віра Романівна надумала остаточно полишити заробітки та вернутися додому, то він пожив з нею місяць, а тоді сів у свого джипа і чкурнув до нової жінки.

Ні на яке інше майно він не претендував, але Віра Романівна була певна, що та жінка й так багато що отримала особисто від неї.

Віра Романівна ще на трохи поїхала в світи, щоб забути це все, наче й відпочивала на курортах, але далі вернулася до нас:

– Я зрозуміла. Що в моєму житті нема нічого важливішого за Володю і мого онучка, то чого я стільки років так далеко від них? Я хочу бути поруч і допомагати всім, чим можу.

І вона оселилася у нас.

Коли я її ввічливо запитала, коли вона поїде, то та тільки очі округлила і каже:

– Я вдома, куди я маю їхати?

– У вас однокімнатна квартира є, – кажу я їй, – у нас вже й тісно.

– Я тобі буду допомагати, ти не переживай, ти мене через кілька тижнів відпускати не захочеш.

І вона стала жити у нас, кожного дня якісь нові вимоги, нові зауваження, нові ідеї щодо покращення майбутнього. Поки це стосувалося на які гуртки має ходити онук, то я ще мовчала, бо вона сама водила його чи на плавання, чи на боротьбу. Але далі вже почалися зміни в інтер’єрі, а далі вже й дійшло до того, що всі мають їсти корисну їжу і вона буде спеціально ходити на ринок за натуральними продуктами.

Мені молочне не підходить, можу хіба сметану куповану їсти, і лише куповану, а все інше, то вже й не хочу чути.

– Вигадала собі таке, через те й онук мій не їсть ні кашу, ні молоко не любить. Де це таке видано?

Коли ж я йшла собі щось готувати не на молоці, то вона тут-як-тут:

– Я цілу каструлю каші молочної зварила. Купу грошей віддала, а ти собі яйце смажити будеш? Що ти за господиня така.

Далі то вона картоплю з кефіром, то сирники, то вареники з сиром, то ліниві вареники, то макарони з молоком, то гречку з молоком, то рис з молоком. Наче вода зникла і є в природі одне молоко.

Почала я ходити, мов кіндер-сюрприз, а мені того треба?

Я просила Володю мамі пояснити, але він казав, що не буде в такі дрібниці лізти. Але для мене це не дрібниці, коли вона мені ллє молока до кави, бо «так смачніше, а я ніколи не пробувала».

Коли я виливаю, то вона ображається і одразу згадує, що вона купила квартиру, і ми в ній живемо, вона хоче нам добра і нічого поганого не робить і чому ми такі невдячні, і хочемо від неї позбутися…

Це неможливо було витримати і я готова була їсти ще одну порцію і потім не вилазити з ванної.

Я вже просила Володю аби ми орендували квартиру і мали чистий спокій, але вже він робив круглі очі:

– Мама потребує підтримки, а ти її хочеш отак покинути? Чим вона тобі не вгодила?

Я хотіла казати, що всім, що я втомилася і хочу в своїй квартирі робити те, що хочу, а не оглядатися на неї. Але ж то не моя квартира.

Одного дня я невесело брела додому, знала, що сина свекруха повела на гурток, а вдома мене чекало щось молочне.

Аж тут бачу свекра, цвіте і пахне, як то кажуть.

І я не витримала – ось хто причина всіх моїх нещасть! Підійшла я до нього:

– Бачу, чудово вам ведеться, не те, що нам.

– А що таке, Марто, я своє відбув, те все, що ти тільки ці місяці переживаєш, то таке було пів життя. Я маю право на щастя.

– А ми не маємо? Ми теж хочемо спокою і радості, без вашої дружини.

– Нічим не можу допомогти, – каже він і давай усміхатися жінці, яка вийшла з магазину.

Я так зрозуміла, що то нова дружина і насупилася, бо ж і ця жінка доклалася до мого теперішнього стану. Далі свекор почав нас знайомити.

– Ви не раді знайомству, – питає мене.

– Так, не рада, бо воліла б аби я мала в хаті щастя спокою і тиші, а не ви.

– Ага, то ви про Віру Романівну… То я можу вам помогти.

І вона розповіла доволі нехитрий план.

Отож, я почала зникати з дому і допізна гуляти, щебетати по телефону і писати довгі повідомлення. Віра Романівна насторожилася перша, а далі й вияснила, хто ж то причина мого щастя і підняла ґвалт:

– Ти з нею спілкуєшся? З тією, що забрала у мене чоловіка? Знати тебе не хочу! Забирайся з моїх очей!

– Добре. – спокійно відказала я.

Я вже запримітила собі квартиру і переїхала туди з сином. Володя був біля матері, але оплачував оренду квартири, а через якийсь час і переїхав до нас, запевнивши маму, що буде її щодня провідувати.

Я розумію, чому свекруха так відреагувала і я б сама так повелася, нема прощення тому, хто не на вашому боці в такій ситуації.

Але з іншого боку, я захищаю свою сім’ю, своє право бути дорослою жінкою, тим більше, що нова дружина свекра не така вже й, як її описувала Віра Романівна. Доволі приємна жінка і без запрошення до квартири не зайде. На відміну від свекрухи.

Сподіваюся та знайде собі якогось чоловіка і всім буде щастя. Може, тоді й пробачить мене, як гадаєте?

Автор Ксеня Ропота