Вечірнє сонце повільно сідало за обрій, залишаючи довгі тіні на охайному подвір’ї нашого будинку. Я сидів на терасі, вдихаючи аромат матіоли, яку так дбайливо висаджувала моя дружина Наталя. Це був дім, про який я мріяв усе життя: збудований власними руками, від першої цеглини до останнього гвіздка на даху. Жодна гривня в цих стінах не була подарунком долі — лише піт, безсонні ночі та вперта праця.

Пів року тому наше розмірене життя змінилося. У мами почилася серйозні проблеми зі здоровʼям. Коли постало питання, де вона житиме після лікарні, моя молодша сестра Оксана лише розвела руками.

Я зателефонував Оксані. Вона живе в просторій трикімнатній квартирі, яку батьки допомогли їй придбати ще вісім років тому, додавши левову частку вартості після продажу бабусиної спадщини.

— Андрію, ну ти ж розумієш, у нас дитина мала, Софійці скоро до школи… У нас кожна кімната зайнята: спальня, дитяча, вітальня-кабінет чоловіка. Куди я її візьму? На голову собі? — голос сестри в слухавці був сухим, як осіннє листя. — У вас будинок величезний, місця повно. І Наталя твоя вдома працює, їй легше приглянути.

Ми з Наталею порадилися. Дружина, золота моя людина, відразу сказала: «Доглядальницю в її старій квартирі ми не потягнемо фінансово, а їздити через увесь Київ тричі на день, щоб погодувати й помити, ти просто не зможеш — робота ж. Забираймо її до нас».

Так мама оселилася в гостьовій кімнаті на першому поверсі. Наталя взяла на себе основний тягар: готувала дієтичні страви, робила масажі, допомагала розробляти ліву руку, яка слухалася погано. Мама поступово оживала. Вона почала виходити в сад, бавитися з нашими синами — хоч вони вже й підлітки, але під наглядом бабусі нам було спокійніше.

Нещодавно за вечерею мама розплакалася:

— Сину, Наталочко, ви так добре до мене ставитеся… Я от думаю, навіщо мені та квартира порожня в центрі? Може, я переїду до вас назовсім? Тут повітря чисте, ви поруч. А я вам чим зможу — допоможу.

Ми з дружиною переглянулися. Наталя усміхнулася й кивнула. Ми вирішили, що це буде чесно і правильно: мама під наглядом, у родинному колі. Я вже почав планувати, як переобладнати ванну кімнату під її потреби, щоб було зручніше.

Але вчорашня розмова, яку я випадково почув через прочинені двері вітальні, розбила мою ілюзію сімейної ідилії на дрібні друзки.

— Оксаночко, доню, не плач, — тихо, але виразно говорила мама в телефон. — Я вже все вирішила. Андрій згоден, щоб я в них залишилася. Тепер квартиру можна сміливо виставляти на продаж. Гроші віддамо вам: і позику свою закриєте, і Софійці на навчання чи на маленьку квартирку залишиться. Ти ж знаєш, Андрій — він сильний, він сам усе зможе, а вам без мене ніяк…

Я стояв у коридорі, і мені здавалося, що під ногами розверзається земля. Кожна фраза жалила гірше за кропиву.

Я не став чекати ранку. Коли мама закінчила розмову і вийшла до кухні попити води, я вже чекав на неї.

— Мамо, нам треба поговорити. Прямо зараз. Вона здригнулася, побачивши мій погляд.

— Ти про квартиру? — здогадалася вона, присідаючи на край стільця. — Андрію, ну ти ж зрозумій, у Оксани ситуація скрутна…

— Скрутна? — перебив я, відчуваючи, як всередині щось закипає. — Мамо, мені зараз 37 років. Давайте згадаємо, як я починав. Я вступив на бюджет, бо знав, що ви за навчання не заплатите. Я працював на трьох роботах, щоб купити першу стареньку «Таврію», поки ви Оксані справляли весілля на сто п’ятдесят осіб у кращому ресторані міста. Цей будинок — кожна цеглина в ньому оплачена моїм здоров’ям. Ви з батьком хоч раз запитали, чи є у мене гроші на хліб, коли я тільки починав бізнес?

Мама підібгала губи, її обличчя стало кам’яним.

— Ти чоловік, Андрію. Ти сильний. Батько завжди казав, що ти впораєшся сам. А Оксана… вона дівчинка, вона слабка. Хто їй допоможе, як не рідна мати?

— А мої діти? Ваші онуки? — я вже не мав аргументів, хоча намагався тримати себе в руках. — У нас теж троє дітей. Ви навіть не подумали запропонувати бодай частину грошей нашому старшому, Максиму? Він теж вчиться, він теж частина цієї родини! Ви живете тут, їсте те, що готує Наталя, користуєтеся нашим теплом і турботою, а гроші вирішили віддати тій, хто за пів року жодного разу не приїхав судно винести?

— Не смій так про сестру! — мама теж підвищила голос. — Вона заклопотана! А те, що батько тобі допомагав будувати — то ти вже забув?

— Батько допомагав руками. Порадою. За що я йому вдячний довіку. Але гроші, які він відклав мені на перше нормальне авто, ти, мамо, потайки віддала Оксані Ти думала, я не знав? Батько потім зізнався, йому соромно було.

У кухні запала важка, гнітюча тиша. Я дивився на маму і вперше відчував не жаль, а відчуження.

— Знаєш що, мамо… — я встав і взяв зі столу ключі від машини. — Збирай речі.

— Куди? О другій годині ночі? — вона злякано вчепилася в халат.

— До коханої доньки. Раз квартира продається заради її добробуту, то й догляд за тобою тепер — її прямий обов’язок. У неї трикімнатна квартира, місце знайдеться. Наталя більше не буде твоїм безкоштовним обслуговчим персоналом, поки ти іншу дитину золотом обсипаєш.

Дорога до Оксани пройшла в мовчанні. Мама тихо сиділа на пасажирському сидінні, але я не відчував докорів сумління. Моє терпіння, що копілося роками, вичерпалося.

Коли ми під’їхали до будинку сестри, я довго тиснув на дзвінок. Оксана вийшла заспана. Побачивши нас із чемоданом, вона остовпіла.

— Андрію? Мамо? Що сталося? Пожежа?

— Ні, Оксано, справедливість сталася, — спокійно відповів я. — Мама вирішила продати квартиру, щоб закрити твою позику і купити Софії житло. Це прекрасна новина. А оскільки ти тепер головна спадкоємиця всього майна, то й турбота про маму повністю переходить до тебе. У нас вона більше не житиме.

— Ти з глузду з’їхав? — не підбирала слів сестра. — У мене дитина, у нас місця немає!

— Знайдеш. У тебе ж три кімнати, а мама — людина невибаглива. Тільки не забудь, що ліва рука в неї ще слабка, треба робити вправи тричі на день. І дієта — нічого жирного. Щасти вам.

Я розвернувся і пішов до машини.

— Андрію! Повернися! Ти не маєш права! — летіло мені в спину, але я навіть не озирнувся.

Повернувшись додому, я застав Наталю на терасі. Вона все зрозуміла без слів.

— Може, ми занадто різко? — тихо запитала вона, обіймаючи мене.

— Ні, кохана. Ми просто нарешті розставили все на свої місця. Любов не має бути грою в одні ворота. Якщо я «сильний чоловік, який сам усього досягне», то я буду достатньо сильним, щоб захистити спокій своєї сім’ї від тих, хто нас лише використовує.

Їдучи нічним містом назад додому, я міцно стискав кермо, відчуваючи, як емоція поступово змінюється важкою втомою. У голові крутилася лише одна думка: справа ж зовсім не в грошах. Якби мама прийшла до мене, сіла поруч і просто сказала: «Сину, я хочу продати квартиру і розділити гроші порівну між тобою та Оксаною», я б, напевно, навіть відмовився від своєї частки на користь дітей. Мене б це не зачепило, бо це було б чесно, по-людськи. Я б відчув, що мене цінують так само, як і сестру.

А ще більше мене вразила Оксана. Як у неї піднялася рука погодитися на таку пропозицію? Невже не можна було сказати: «Мамо, ти зараз живеш у Андрія, вони з Наталею за тобою доглядають, витрачають сили й кошти — давай ділити на двох, так буде справедливо»? Але ні, вона мовчки, з жадібною радістю, була готова заковтнути весь цей куш, знаючи, що ми в цей час робимо. Саме ця мовчазна змова за моєю спиною, це відчуття, що мене тримають за «зручного дурня», і стало тією останньою краплею. Коли тебе люблять лише за те, що ти «скеля», яка все стерпить, — напевно, настав час показати, що навіть скелі можуть здригатися від несправедливості.

Тієї ночі я вперше за довгий час спав спокійно. На душі було гірко, але чисто. Можливо, хтось засудить мене за таку холодність до матері, але я знав: справедливість іноді буває колючою. А затишок у моєму домі більше не буде затьмарений образою, що зріла тридцять сім років.