Звістку про те, що мій син одружується я прийняла в штики. Яке одруження, коли йому лише двадцять один рік? Сім’я – це дуже серйозно, це треба знати на що ти утримуватимеш дитину, платитимеш за комунальні послуги і за оренду квартири.

Я люблю свого сина, але він ще жодної копійки не заробив, хоч я йому й кажу, що його стипендія, то оплата його праці, як студента. Але основні кошти він отримує від мене, а я працюю в Італії заради нашого майбутнього.

А тут сюрприз-сюрприз, я ще й маю працювати на онуків?

Але яким було моє подивування з того, що виявилося на сватанні.

Чомусь свати подумали собі, що я там граблями євро на купку складую і кажуть:

– Ми на весілля грошей не маємо, але Іринка вже так хоче пишне весілля…

І так на мене дивляться уважно, мені в вухах зашуміло – вони хочуть аби я їхній доньці не лише весілля справила, але й собі на шию поставила та везла.

Від такого повороту подій я не могла нічого заперечити, вже через добрі години вдома, в голові була ціла промова про те, куди вони мають піти і що робити.

– Сину, я ні копійки не даю на весілля. Як собі хочете, так його й справляйте. Я тебе вчу, за квартиру плачу і на прожиття даю. Що ще з мене хотіти? Я не буду там вмлівати аби Ірина голуби випускала та салюти.

– Мамо, але я не зможу це все оплатити.

– Тоді не плати, а просто розпишіться.

І з такою позицією я поїхала на роботу, я ще подумаю чи їхати на реєстрацію, а як Бог добрий, то все відміниться. Так я собі думала, але молодята думали геть інше.

Син каже, що весілля буде і я маю готувати червоне плаття, бо тема весілля така. І голуби були і вогняне шоу замість феєрверків. Ресторан дорогий, плаття шикарне, музики і тамада теж. Грошей за це все пішло купа, навіть половина на весілля не відбилася.

– Сину, як ви розрахуєтеся?

– Мамо, не переживай, я гроші позичив.

І ще й такий гордий…

А далі ще й на медовий місяць поїхали, теж гроші він позичив, хоч я йому пропонувала до мене приїхати та я би будиночок біля моря зняла.

– Мамо, Ірина не хоче в Італію, хоче на Балі.

– Сину, це ж усе гроші!

– Мамо. Я справлюся.

Йшов час, син почав в мене просити гроші.

– Мамо, я не справляюся, Ірина хоче й плаття нові, подарунки, каже, що вона мене з самого початку попереджала, що вона хоче аби її всім забезпечували, тому вона й згодилася за мене заміж вийти, бо думала, що буде жити заможно.

– Сину, я тобі закрию якусь одну позику, так і бути, але більше мене ні про що не проси.

– Дякую, мамо!

Я дала п’ять тисяч євро за весілля і думала, що на цьому все.

Але що з сином не поговорю, то він сумний, то зі зміни, то блідий, то втомлений.

Я тоді не витримала і зателефонувала до сватів.

– Поговоріть з вашою донькою хай свої апетити трохи скрутить. Що це вона всілася та поганяє? Як любить мого сина, то хай і йому помагає.

– Іринчина зарплата, то її зарплата, а як ваш не вміє сім’ю забезпечити. То не наші питання.

Син й далі просив грошей. Але я трималася і не давала. Мені дуже серце боліло за ним і я готова була віддати йому все, що збирала стільки років аби він був щасливим. Але ж навіть за всі гроші світу не купиш розуміння і підтримку.

Ірина його через рік покинула, бо він не мав грошей на якусь процедуру дорогу, вона думала, що син прибіжить миритися, але син теж затявся. І я тому дуже рада, що нарешті він став собі знати ціну і своєму терпінню, і своїй праці.

Але я все ще не вірю, що ця особа його так легко відпустить. Як мені зробити так, щоб син більше не вівся на її балачки?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота