Я була дуже зла на брата, бо через його вибір дружини мій рідний дім став для мене чужим. Це відчуття не прийшло миттєво, воно просочувалося в душу поступово, як холодна осіння вода у старі чоботи.

Два роки я не приїжджала до рідної хати, два роки я викреслювала з пам’яті шлях до села, де народилася і виросла. А все тому, що Степан, мій розумний, розсудливий і працьовитий брат, раптом вирішив на порозі сорокаріччя зламати собі життя.

Мені всі знайомі писали, що то за жінка, куди він дивиться і чи не пороблено йому, але де він там кого слухав!

Степан одружився пізно — у тридцять вісім років. До цього він жив наче за розкладом: робота в автосервісі, допомога матері, ремонт батьківської хати. Він завжди казав, що не поспішає, бо надивився на своїх друзів, які спочатку гуляли пишні весілля, а через два роки ділили ложки й подушки в судах. Я часто жартувала, мовляв, Степане, дивися, бо так і залишишся один на старість, а він тільки посміхався і відповідав, що його доля його знайде.

Коли не стало мами, Степан зовсім замкнувся. Я приїжджала кожні два тижні, намагалася привезти щось смачненьке, прибрати, поговорити. Хата без мами стала порожньою. І от саме в цей період вразливості на його шляху з’явилася Юлія.

Коли він вперше сказав мені, що збирається одружитися, я зраділа. Але коли дізналася, з ким саме — у мене все всередині похололо.

— Степане, ти з глузду з’їхав? — питала я його. — Їй же ледве двадцять виповнилося! А батьки її? Ти ж знаєш ту родину через три будинки. Батько з пляшки не вилазить, мати така сама. Чого вона тебе навчить? Який лад у хаті дасть?

— Та годі тобі, Марино! — відмахувався він. — Відчепися. Одружуся я, і крапка. Вона молода, я її під себе виховаю. Вона хоче втекти з того дому, а я дам їй спокійне життя.

Весілля було дивним. Юлія у своїй білій сукні виглядала як порцелянова лялька, але очі в неї були холодні. Вона не дивилася на Степана з любов’ю — вона дивилася на хату і на машину. Степан же сяяв. Високий, підтягнутий, у новому костюмі, він здавався справжнім господарем життя. Але свято закінчилося, і почалися будні.

Юлія перенесла свої речі — пару суконь та гонору на десятьох. Я за звичкою приїхала через два тижні після їхньої реєстрації. Хотіла, як краще: напекла фірмового медового печива, купила гарну скатертину в подарунок. Тільки-но ми з чоловіком вийшли з машини, я побачила її на порозі.

— Ну привіт, а ось і сестра з’явилася, — процідила вона так, ніби я була податковим інспектором, а не рідною людиною її чоловіка.

Це слово «з’явилася» наче ляпас був. Степан вибіг назустріч, обіймав, радів, кликав до столу. А за столом почалося найгірше. Господиня з Юлії була ніяка. У кутках — павутиння, на плиті — пригоріла каша, посуд жирний. Степан, який завжди любив ідеальну чистоту, сам бігав із ганчіркою.

— Юлю, подивися, як Марина печиво пече, — казав він лагідно. — Попроси рецепт, повчися в неї, вона в нас майстриня.

Я бачила, як у цей момент Юлія стискала виделку. Її обличчя перекошувалося від злості, але вона мовчала при ньому.

Лише коли Степан виходив з кімнати, вона кидала на мене такі погляди, що апетит зникав миттєво.

Чутки по селу поповзли швидко. Моя подруга Катя, яка жила на тій самій вулиці, дзвонила мені щовечора.

— Марино, ти знаєш, що твоя невістка верзе? Вона на кожному кутку каже, що ти приїжджаєш лише для того, щоб її повчати. Що ти перевіряєш пил під ліжками й дорікаєш їй кожним шматком хліба. А ще каже, що ти хочете хату в неї відібрати.

Я плакала від несправедливості. Я ж навпаки — хотіла допомогти! Хотіла, щоб у брата була справжня сім’я. Але Юлія виявилася хитрою. То в неї голова болить, коли ми маємо приїхати, то вона раптом до батьків хоче саме в цей день.

Остання крапля впала в сонячну неділю. Ми з чоловіком заїхали на годину, бо я відчувала — щось не так. Степан вийшов, а двері на веранду залишилися прочиненими. Я стояла в коридорі, збираючись покликати брата, і почула крик Юлії.

— Степане, мені твоя сестра поперек горла стоїть! Нехай більше духу її тут не буде! І чоловік її… бачив би ти, як він на мене дивиться. А Марина твоя? Тільки й знає, що суп мій поганити, хоча сама до ложки не доторкнулася. Якщо вони зараз не поїдуть — я піду до батьків і не повернуся!

У мене ноги підкосилися. Такої нахабної брехні я в житті не чула. Мій чоловік, який за двадцять років шлюбу на іншу жінку не глянув, раптом став «бабієм» у її словах?

— Юлю, що ти таке верзеш? — тихо запитав він. — Марина тебе і пальцем не зачепила.

— Ти просто не чуєш, що вона мені на кухні каже, коли ти виходиш! — не вгавала вона.

Я не стала чекати фіналу. Покликала чоловіка, ми мовчки сіли в авто і дали по газах. Степан вибіг за нами, щось кричав, але я не озирнулася. Два роки після того я не їздила до села, з братом рідко говорила, на всі його запрошення відповідала «ні».

Я злилася на Степана за його слабкість, за те, що він дозволив цій дівчині зруйнувати наш зв’язок.

Катя продовжувала дзвонити.

— Вона гуляє, Марино. Степан на роботі в автосервісі днює й ночує, гроші заробляє, а вона по барах у райцентрі. Бачили її з молодиками на іномарках. Батьки її тепер у Степана в дворі як вдома — веселяться, галасують. Сусіди скаржаться, а Степан мовчить.

Я переживала дуже і сни снилися, наче мама плаче в кутку нашої хати, а по підлозі розкидане сміття. Це було нестерпно. Зрештою, серце не витримало.

— Поїхали до нього, — сказала я чоловікові. — Не можу більше. Навіть якщо прожене — мушу побачити його очі.

Коли ми приїхали, хата зустріла нас зачиненими вікнами й важким замком. У селі було тихо, тільки сніг рипів під ногами. Ми поїхали до автосервісу Андрія, де працював брат. Степан стояв біля розібраного двигуна. Він зняв брудні рукавиці, побачив нас, і я побачила, як у нього затремтіли губи.

— Приїхала… — тихо сказав він. — А я думав, ніколи вже не побачимося.

— Де вона, Степане? — запитала я замість вітання.

Брат махнув рукою.

— Немає її. Пів року як розлучилися. Пішла вона, Марино. До того свого… «молодого». Виявилося, вона з ним ще до нашого весілля крутила, а за мене пішла, бо я мав гроші. Андрій розповів, очі відкрив, коли вже все село сміялося мені в спину. Я наївний був, думав, любов’ю можна людину змінити. А виявилося — яблучко від яблуньки…

Ми сиділи в маленькій каптьорці сервісу, пили несмачний чай із пластикових стаканчиків, і я бачила, як з нього спадає та напруга, що мучила його два роки. Він розповів, як Юлія вимагала грошей, як приводила компанії, коли він був на зміні, як врешті-решт просто зібрала речі й пішла, кинувши йому в обличчя, що він «старий дід», який нічого не розуміє в житті.

Але в кінці розмови Степан раптом посміхнувся.

— Знаєш, а я знову збираюся одружитися.

У мене серце впало. Знову? Знову якась двадцятирічна хижачка?

— Тільки не кажи, що знову «молода й перспективна», — гірко сказала я.

— Ні, — засміявся він. — Цього разу я вибрав ту, кого треба було вибрати ще двадцять років тому. Рита. Твоя однокласниця. Пам’ятаєш?

Я аж на стілець сіла. Рита! Тиха, серйозна Рита, яка після втрати чоловіка сама виховуваа доньку. Вона завжди була мені до душі — спокійна, працьовита, з очима, у яких стільки доброти, що можна зігріти весь світ.

— Рита? — перепитала я, і на душі стало так легко, наче величезний камінь нарешті скотився в прірву. — Господи, Степане, та це ж найкраще, що могло статися!

Влітку ми поїхали в село. На порозі нас зустріла Рита. На ній був простий фартух, волосся акуратно зібране. Вона не сказала «з’явилася». Вона просто відчинила двері навстіж і сказала:

— Мариночко, як добре, що ви вдома. Проходьте, я якраз пироги з печі дістала.

У хаті пахло тим самим затишком, хлібом і спокоєм, як при мамі. На підвіконнях знову з’явилися квіти, вікна виблискували чистотою, а на столі лежала та сама скатертина, яку я дарувала колись Юлії — виявляється, Рита знайшла її десь у коморі, випрала й відпрасувала. Степан дивився на Риту з такою повагою і ніжністю, якої я ніколи не бачила в його очах раніше. Він нарешті став не «вихователем», а партнером.

Ми сиділи до пізньої ночі. Розмовляли про все на світі — про роботу, про доньку Рити, яка вже збиралася до університету, про нову літню кухню, яку Степан почав будувати. Я зрозуміла, що ці два роки розлуки були ціною за те, щоб ми всі зрозуміли — рідний дім роблять рідним не стіни, а люди, які в ньому живуть.

Сьогодні я знову з радістю пакую сумки щосуботи. Я везу своє печиво, знаючи, що його оцінять, що його будуть їсти з апетитом, а не з прихованою злобою. Я знову маю брата. Я знову маю дім. І щоразу, проїжджаючи повз будинок батьків Юлії, де все так само панує безлад і крики, я подумки дякую долі, що вона дала Степану шанс виправити свою помилку.

Адже ніколи не пізно вигнати чужих і повернути своїх.

Брат тепер часто каже: «Марино, дякую, що не відвернулася назовсім». А я відповідаю: «Головне, що ми встигли все змінити». І в цих словах — вся моя правда. Життя надто коротке, щоб витрачати його на людей, які не цінують твою душу, і занадто цінне, щоб тримати образу на тих, хто просто заблукав у пошуках щастя. Хіба не так?