Мороз грянув зненацька… За нашими мірками, не так уже й страшно – усього мінус пʼятнадцять за Цельсієм. Але осінь до останнього балувала теплом. І ось — мороз. І ми, ясна річ, замерзли. Та я пам’ятаю інший мороз. Не повірите — мінус тридцять три за Цельсієм! Для нашої місцини це рідкість. Отож, мінус двадцять три.

Сільський пологовий будинок, я – єдина у всьому закладі. З рота в боксі йде пара. Вікна вкриті сніжною памороззю аж до самого верху, крізь них ледве пробивається тьмяне кружальце сонця.

Тоді я й не знала, що морози притиснули стовпчик термометра до мінус двадцяти трьох. Мені було не до температур. Я чекала на появу сина. І що моя мама в той мороз ходила під вікнами, я теж не знала. Це Олена, дитяча медсестра, розповіла згодом, коли вранці передала мені моє сопуче морозне диво.

– Бабуся вчора приходила, на онука глянула.

– Яка бабуся?

– Мама твоя, яка ж іще? Прийшла, дихає на вікно з того боку. Продихала якийсь клаптик. Дівчата побачили, то й піднесли твого… Як назвеш?

– Христинкою хотіли… Дівчинку ж чекали.

– Богданчик, значить буде. Ми матері сказали, щоб сьогодні прийшла. Чекай.

І вона прийшла… Не найкращою я була донькою, тепер розумію – не найкращою. Мама тоді ледве зводила кінці з кінцями. Той її бузковий пуховик… Пух весь збився донизу від часу, а на плечах – тонка ганчірка. Мама прикривала ту порожнечу пуховою хусткою і запевняла, що їй тепло, що нового нічого купувати не треба.

– Нічого, доню, ще сезон відбігаю.

Чому ми їй тоді вірили? Чому не купили сто п’ятдесят пуховиків, курток, шуб? Час колесом котиться, а назад не повертається.

У тих лютих морозах було два явних плюси. Сина мені віддали одразу, попри суворі тодішні порядки. Навіть порадили покласти його біля себе. Але про всяк випадок над ліжечком у палаті поставили синю лампу. Холод… холод… опалення нікудишнє. Ідеш народжувати – тягнеш із собою пакет усього.

А другий плюс – коли мама прийшла, нам дозволили спілкуватися не через вікно. Ми сиділи в приймальні, на кушетці, де зазвичай оглядали молодих матусь. Я детально розповідала про складний початок життя мого сина. А мама моя, матуся… Про що вона говорила? Не пам’ятаю. У молодості часто чуєш лише себе.

Та коли мама йшла, вона раптом рішуче зняла з себе пухову хустку і простягнула:

– Сина поверх пелюшки закутаєш.

Господи, якою б поганою дочкою я не була… я відмовилася навідріз. Я знала про той порожній пуховик. Знала, що мамі йти додому два кілометри по дикому морозу…

Десь за пів години медсестра принесла в палату пакет:

– Мама веліла передати.

Розгорнула. А там – мамина пухова хустка…

І я кутала Богданчика в єдиний мамин захист. Усі п’ять днів, аж до виписки. Він і додому приїхав, загорнутий поверх ковдрочки в ту хустку.

А коли виписали, дізналася, що морози трималися три дні — мінус двадцять три, мінус вісімнадцять. І я дуже ясно уявила мамину постать, згорблену від холоду, що бреде дорогою.

Скажіть, як знайти слова, щоб тепер сказати дякую? Тепер, коли її вже немає. А тоді я стояла і бурмотіла: «Мамо, навіщо? Мамо, навіщо?»

Навіщо-навіщо… Бо мама. Бо в природі наших мам було віддавати, не думаючи. І я по тій хустці все життя себе вимірювала – чи дотягнулася я, як мама, до висоти моєї мами? Ні, друзі, не дотягнулася. І, мабуть, не дотягнуся.

Чому згадала? Не знаю. Просто скільки б років не минуло, скільки б тобі не стукнуло, мами завжди бракує. Завжди… Прийшла б, укрила свою вже немолоду доньку пухнастою пуховою хусткою. Тепло під нею і затишно…