Оксана переставила на підвіконні горщики з орхідеями, намагаючись знайти місце для чергової порції салатниць. Кухня в новому будинку була просторою, але коли на порозі з’являлося п’ятнадцятеро людей, вона ставала малою і тісною.

Цей будинок за містом вони з Андрієм купували для спокою. Сосни за парканом, чисте повітря, камін. Але новосілля два роки тому стало спраньою помилкою. Родичі, побачивши два поверхи, велику вітальню та можливість вийти на сніг прямо з тераси, сприйняли це як відкриття приватного пансіонату з безкоштовним харчуванням.

Найважчим періодом був кінець грудня. У Андрія день народження 31-го, о одинадцятій вечора.

— Андрію, ти хліб нарізав? — запитала Оксана, не повертаючись. — Бо зараз приїдуть твої сестри, і почнеться.

— Ріжу. Слухай, Віктор дзвонив, питав, чи ми ялинку у дворі прикрасили. Каже, діти хочуть бенгальскі вогники запалити.

— Їхнім дітям по дванадцять років. Які вогники? Вони минулого року мені в спальні шпалери подряпали, поки ми за столом сиділи.

— Ну, то ж діти.

Оксана зітхнула. Вона згадала минуле Різдво. Тоді приїхали навіть дальні родичі з Київщини, про яких вона лише чула.

Сказали, що хочуть «справжнього снігу та традицій». У результаті Оксана три дні не виходила з кухні, готуючи кутю, вареники та голубці на величезну юрбу.

Двері відчинилися без стуку. До хати завалилася Катерина, сестра Андрія, з чоловіком та трьома синами. За ними одразу зайшла Вікторія з двома дівчатами.

— Ой, як у вас пахне! — Катерина кинула куртку просто на крісло в коридорі. — Андрію, з днем народження!

Одинадцята ще не настала, але ми вже готові святкувати.

— Проходьте, — тихо сказав Андрій.

— Оксано, ти ж м’ясо по-французьки робила? Мої малі весь ранок нічого не їли, чекали на твої делікатеси, — Вікторія вже заглядала в холодильник.

— Віко, я ще не все виставила. Сідайте поки, чай пийте.

— Який чай? Новий рік на носі! — засміявся чоловік Катерини.

За годину вітальня наповнилася криками та біганиною. П’ятеро дітей гасали між столом і каміном.

Свято тривало. Ближче до півночі Андрія привітали з днем народження, бо треба було встигнути до бою курантів.

— Ну, за іменинника! — вигукнув брат Оксани, Сергій, який теж підтягнувся з дружиною. — Андрію, таку хату відгрохав. Тут і весілля можна гуляти.

— Нам вистачає і свят, — буркнув Андрій.

— Слухай, Оксано, — звернулася дружина Сергія, — а де ті тістечка з кремом, що ти минулого року робила? Мої діти тільки про них і згадували.

— Я цього року торт спекла. Один. На всіх.

— Жаль. Тістечка були зручніші. Діти їх у руки брали і в кімнату йшли.

— Отож і воно, що вони з тими тістечками потім на дивані стрибали, — відрізала Оксана.

Після опівночі почався хаос. Діти перекинули вазу з квітами, заливши водою дорогий килим. Хтось із гостей випадково розбив келих, осколки розлетілися під стіл.

— Ой, нічого, до щастя! — крикнула Катерина.

— Хтось приберіть дітей від каміна, вони туди іграшки кидають! — гукнула Оксана.

— Та хай розважаються, Новий рік же.

До третьої ранку Оксана відчувала себе вичавленим лимоном. Гості нарешті почали збиратися в кімнатах на другому поверсі — вони заздалегідь вирішили залишитися на ночівлю.

— Оксано, дай нам чистої білизни, — попросила Вікторія. — Ми в тій кутовій ляжемо.

— Там диван не розкладений.

— То Андрій розкладе. І рушники принеси, ми в душ сходимо.

Коли останній гість вгомонився, Оксана сіла на стілець серед заваленої тарілками вітальні. Андрій збирав розкидані деталі конструктора.

— Я продам цей будинок, — тихо сказала Оксана.

— Що?

— Я продам цю хату. Я не хочу більше бачити тут цей балаган. Ми працювали на неї десять років, щоб бути офіціантами у родичів?

— Оксано, заспокойся. Це просто свята.

— Це не свята. Це експлуатація. Ти бачив, що вони з диваном зробили?

Минув рік. Оксана і Андрій заздалегідь розробили план. Вони нікому не казали про свої наміри до останнього моменту.
29 грудня вони почали збирати валізи.

— Куди це ви? — запитала Катерина по телефону, коли почула шум зборів на фоні.

— Ми їдемо, Катю, — відповів Андрій. — Цього року ми святкуємо в Карпатах. Утрьох.

— Як у Карпатах? А ми? Ми вже качку купили, хотіли у вас у духовці запекти, у нас вона барахлить.

— Запікайте вдома. Або йдіть до Вікторії.

— Та у Вікторії квартира тісна, там дітям ніде розвернутися! Андрію, ти що, жартуєш? У тебе ж день народження! Ми подарунок купили.

— Подаруєте, коли повернемося. Після свят.

Оксана взяла трубку:

— Катю, ми забронювали будиночок ще у вересні. Будинок закриваємо, сигналізацію вмикаємо. Ключі нікому не залишаємо.

— Ви серйозно? Ви нам все свято псуєте. Діти вже налаштувалися на сніг, на вашу ялинку. Це ж сімейна традиція!

— Традиція — це коли всім добре, — сказала Оксана і поклала слухавко.

Весь вечір 30-го грудня телефони не замовкали. Дзвонив Сергій, дзвонила Вікторія, навіть далекі родичі, які збиралися приїхати «на Різдво за традицією».

— Андрію, це не по-людськи, — вичитувала Вікторія. — Ми розраховували на канікули у вас. Ви ж знаєте, що ми хотіли на лижах покататися поблизу вашого містечка. Де нам тепер зупинятися? Готелі всі зайняті!

— Треба було думати раніше. Ми хочемо відпочити самі.

— Ви стали егоїстами, як тільки гроші з’явилися і хата велика.

31 грудня. Карпати. Невеликий дерев’яний будиночок, де пахне хвоєю і справжнім деревом, а не миючими засобами для підлоги після натовпу гостей.

Андрій, Оксана та Матвій сиділи біля невеликого столу.

Близько одинадцятої вечора, коли настав час вітати Андрія, телефон знову завібрував. Це була Катерина. Андрій поставив на гучний зв’язок.

— Ну що, задоволені? — голос сестри був роздратованим. — Ми сидимо по хатах. Діти нудяться. Мати образилася, каже, що ти про родину забув.

— Катю, я просто святкую свій день народження так, як хочу я. Вперше за сім років.

— Новий рік — це домашнє свято, — повчально сказала вона. — Його треба в колі близьких справляти, за великим столом.

— От і справляйте. У вас у всіх є вдома столи.

— Ти не розумієш. У вас атмосфера інша. Була.

— Атмосфера була, бо Оксана три дні з кухні не виходила, а я потім два дні сміття вивозив.

— Ой, почалося. Важко їм було.

Андрій натиснув кнопку відбою.

— Більше не дзвонитимуть сьогодні? — запитала Оксана.

— Думаю, ще пару разів спробують. На Різдво точно буде друга хвиля.

— Ми на Різдво будемо в Кракові. Я вже квитки купила.

— Правильно зробила.

Вони вийшли на терасу. Падав густий лапатий сніг. Сусідні будиночки світилися вогниками, але ніхто не кричав, не бігав і не вимагав «ковбаси сирокопченої, бо олів’є набридло».

— Знаєш, — сказав Андрій, дивлячись на гори, — я спочатку думав, що це занадто різко. Ну, відмовити всім отак одразу.

— А як інакше? Ти ж чув їх. Вони не за тобою сумують, а за моїми відбивними і твоїм вільним простором.

— Мабуть.

— Наступного року вони знову дзвонитимуть у жовтні.

— Нехай дзвонять. Ми скажемо, що поїхали ще далі.

Матвій вийшов до них, закутаний у теплий плед.

— Мам, тат, дивіться, яка велика зірка.

Вони стояли втрьох на морозі, і вперше за довгий час у Оксани не боліла голова від планування меню на п’ятнадцять осіб. Вона знала, що завтра їй не доведеться перемивати гору посуду і вислуховувати претензії про те, що торт був занадто солодкий, а шашликів не вистачило.