Я довго вдавала, що люблю Новий рік. Усміхалась, коли питали, де будемо святкувати, кивала, коли чоловік казав, що знову всі збираються в нас. Але всередині в мене все стискалося, бо я знала, що буде далі.

Мій чоловік Вітя — людина компанійська. Йому важливо, щоб навколо було шумно, весело, щоб друзі казали: «От у Вітька завжди найкраще… ». Найкраща квартира, більша зарплата, краща посада, краща машина… Він любив бути центром уваги, особливо на застіллях, які влаштовував би щоденно, але вже так і бути, лише на свята.

Особливо на Новий рік, він дуже любив це свято, більше за всіх, казав, що це з його молодості найкраще свято і його треба відзначити з добрими друзями і в достатку.

Тому в грудні я запасалася терпінням і грошима. Все, що можна було зробити заздалегідь я робила, бо знала, що помочі не буде.

Вітя знову скаже, що мусить на роботу.

Так було завжди.

— Оксано, директор подзвонив, терміново треба заїхати, — говорив він, ще не встигнувши допити каву.

— А надовго?

— Та хто його знає. Але я швидко.

Я залишалась сама. Кухня поступово перетворювалась на безлад: каструлі, миски, ножі, дошки. Я різала, мішала, варила, пекла. Постійно бігала між плитою й холодильником. Навіть не встигала переодягнутись, бо щось капало, проливалось, розсипалось.

До вечора я вже нічого не відчувала. Ні радості, ні передчуття свята. Лише втому. Але саме тоді починали приходити гості. Гарні, веселі, з пакетами й посмішками.

— Оксано, ти чарівниця, — казали вони, заглядаючи на стіл.

— Як у ресторані!

Я усміхалась. Бо так треба. А Вітя в цей час уже був у своїй стихії: наливав, жартував, згадував історії. Його слухали, сміялись, плескали по плечу.

А я бігала. Подати, прибрати, додати, знову прибрати. Коли всі сідали за стіл — я стояла. Коли танцювали — я мила посуд. Хтось дивився на мене здивовано:

— Оксано, ти чого не з нами? Свято ж.

Свято. Для кого?

Найважче було після. Коли всі розходились, залишаючи гори брудних тарілок. Вітя зранку завжди був «не в формі».

— Мені зле, — бурмотів він. — Голова гуде.

І я знову стояла біля раковини. Одна.

Я намагалася говорити. Казала, що втомилась, що хочу провести це свято по-іншому.

— Та ти ж у мене сильна, — відповідав Вітя. — І готуєш найкраще.

І я мовчала. Бо не знала, як змінити це коло.

Перелом стався зовсім буденно. Напередодні свята я пішла в магазин. Візок був повний, як завжди. Я автоматично кидала туди продукти, навіть не думаючи, навіщо так багато. І раптом почула знайомий голос.

— Оксано, ти знову на всіх закуповуєшся?

То була Мар’яна, дружина одного з Вітькових друзів. Вона глянула на мій візок і похитала головою.

— Як ти це витримуєш щороку?

Я навіть не одразу знайшла, що відповісти.

— А як інакше, — сказала я. — У нас же всі збираються.

Мар’яна засміялася.

— Та Вітя всім каже, що ти обожнюєш готувати. Що тебе від плити не відірвати, того й збираємося. А я от ні за які гроші, як мені чоловік не помагає, то я взагалі відмовляюся провадити гостину. А Ти Вітю відправляєш прогулятися, бо не терпиш нічиєї допомоги. Ти залізна чи що?

– Кажеш, відправляю погуляти?

– Так він каже, в нас сидить ввесь час, я зібратися спокійно не можу.

У мене ніби щось обірвалося всередині. Я стояла між полицями й відчувала, як до горла підкочується злість. Значить, ось як. Значить, я не втомлена дружина, а просто людина, якій це подобається.

Я мовчки почала викладати продукти назад. Один за одним. Люди дивились, але мені було байдуже. До каси я пішла з маленьким пакетом — лише з найнеобхіднішим.

– Оксано, а ти нічого не забула?, – спитав чоловік, заглянувши в холодильник.

– Ні, гості обіцяли багато принести продуктів. Я всіх обдзвонила.

– Але ж ти найкраще готуєш, що вони принесуть?

– Хіба я їх за язик тягнула?

Лягла спати раніше. А вранці, 31 грудня, зробила те, чого не робила ніколи. Я зібралась і пішла з дому.

Я гуляла містом. Повільно. Зайшла в кав’ярню, сиділа біля вікна, дивилась на людей. Ніхто нікуди не біг, і мені вперше не треба було поспішати. Я зайшла в магазин і купила сукню. Просто тому, що вона мені сподобалась.

Телефон дзвонив без упину.

— Оксано, ти де?

— Гості скоро будуть.

— Ти взагалі нічого не готуватимеш. А стіл накриєш?

Я відповідала коротко або взагалі не брала слухавку. Сказала, де що стоїть і хай справляється сам.

Коли я повернулась додому, гості вже стояли в коридорі. Стіл був майже порожній. Розгублені обличчя, метушня, хтось нервово сміявся.

— А що, ще не готово? — питали вони.

Вітя бігав кухнею, намагаючись щось організувати. Гості, не маючи вибору, почали допомагати. Хтось різав, хтось мішав, але було видно — ніхто не знає, що робить.

Я стояла осторонь. У новій сукні. І вперше не почувалась винною.

Свято не склалося. І це було видно одразу. Страви вийшли дивні: щось пересмажене, щось недоварене. Салати були несмачні. Люди колупалися в тарілках і ледве дочекалися, коли проб’є північ, а деякі не витримали і пішли раніше.

Хтось згадав про втому, хтось — про справи зранку. Квартира швидко спорожніла.

Ми з Вітею залишились удвох. Він сів на кухні й довго мовчав.

— Я не думав, що все так, — сказав він нарешті. — Мені здавалося, тобі це легко дається.

Я сіла навпроти.

— Я рада, що до тебе дійшло, як це важко.

Він не сперечався. Просто кивнув. Потім підвівся й почав мити посуд. Без стогонів і скарг.

Я сиділа в кімнаті, в тій самій сукні, і дивилась на гірлянду. Мені було спокійно. Без шуму, без гостей, без втоми.

— Ти сьогодні дуже гарна, — сказав Вітя, заходячи в кімнату.

Я усміхнулась.

— Бо сьогодні я була не біля плити.

Того вечора я зрозуміла головне. Якщо ти постійно тягнеш усе сам — до цього звикають. А варто зупинитись, і одразу стає видно, хто чого вартий.

Наступного року ми справді святкували інакше. Без натовпу. Без показухи. І вперше за багато років Новий рік знову став для мене святом.