— Юль, ну ти скоро там? Пашка вже всі кубики розкидав, — гукнув з вітальні Андрій.

Юля витерла руки об кухонний рушник і вийшла в коридор. Світлана Іванівна, її свекруха, вже стояла на порозі, роззуваючись.

— Ой, діти, ледь доїхала. Маршрутки забиті, дихати нічим. Юлечко, я в туалет збігаю, можна?

— Та звісно, Світлано Іванівно. Тільки йдіть у той, що в кінці коридору, бо в ближньому я щойно підлогу помила, ще мокро, — відгукнулася Юля, підхоплюючи малого на руки.

За хвилину Пашка примудрився перекинути на себе цілу тарілку з кашею.

— Ну от, знову перевдягатися, — зітхнула Юля. — Андрію, потримай його секунду, я чисту футболку візьму.

Вона пішла до спальні. Двері були прочинені, хоча Юля точно пам’ятала, що закривала їх, щоб малий не тягав речі з комода. Вона заглянула всередину і завмерла. Свекруха стояла біля ліжка.

— Що ви тут робите? — тихо запитала Юля.

Світлана Іванівна підскочила.

— Ой! Юля… Та я це… Ґудзик від пальта відірвався, закотився під ліжко, мабуть. Я нахилилася підняти, та й дивлюся — у вас тут пилу скільки! Треба ж прибирати краще, дитина ж дихає.

— Ви в пальті в спальню зайшли? І ґудзик шукаєте під матрацом? — Юля склала руки на грудях. — Світлано Іванівно, ви ж казали, що у вбиральню йдете. Вона навпроти.

— Та я переплутала, господи, яка ти колюча стала. Ну помилилася дверима, з ким не буває? У мене теж голова обертом від цієї дороги, — буркнула свекруха і шмигнула повз неї в коридор.

Ввечері, коли на кухні лишилися тільки двоє, Юля не витримала.

— Андрію, твоя мама знову лазила в нашій кімнаті.

Андрій відставив чашку з недопитим чаєм і потер очі.

— Юль, ну починається. Вона ж просто приїхала онука побачити. Може, реально щось впустила.

— Вона під матрац лазила. Ти теж ґудзики під матрацом шукаєш?

— Слухай, ну вона людина зі своїми дивацтвами. Хочеш — замки поставлю? На спальню і на кабінет твій. Будеш закривати на ключ, коли вона приїжджає, і не будеш нервувати.

— Тобі простіше замок врізати, ніж з мамою поговорити? — Юля відчула, як підступає злість.

— Та що я їй скажу? «Мамо, не лізь під матрац»? Вона ж образиться, потім місяць плакати буде, що її за злодійку тримають. Давай я завтра все зроблю, і закриємо тему.

Замки з’явилися вже наступного дня. Коли Світлана Іванівна приїхала наступного разу, вона першим ділом пішла «мити руки», але за хвилину Юля почула характерне клацання дверної ручки. Раз, другий. Потім тиша.

Юля заздалегідь підготувалася. Вона знала, що свекруха просто так не здасться. Перед приїздом вона тонким шаром намазала ручки дверей сріблястими блискітками — тими, що для манікюру.

Сіли обідати. Світлана Іванівна якось дивно тримала виделку, намагаючись не торкатися долонею столу.

— Світлано Іванівно, а що це у вас на руках? — наївно запитала Юля, підсуваючи ближче хлібницю. — На сонці так виблискує.

Свекруха миттєво сховала руки під коліна.

— Та то… я вдома мило нове купила, мабуть, з якимись добавками. Або крем такий попався. Красиво, правда?

— Дуже красиво, — Юля глянула на Андрія. Той сидів похмурий. Після обіду він сам підійшов до дверей спальні, взявся за ручку, а потім подивився на свою долоню. Вона вся була в сріблі.

— Мам, ти нащо двері смикала? — запитав він прямо в лоб, коли та вже збиралася йти.

— Які двері? Ви що, зговорилися? Я просто хотіла подивитися, чи ви там вікна зачинили, бо протяг такий, дитину ж продує!

— Вікна в спальні зачинені на замок, як і самі двері, — відрізав Андрій. — Нащо ти брешеш?

Жінка підібгала губи, демонстративно вдягла плащ і пішла, не попрощавшись.

Але через тиждень Світлана Іванівна знову з’явилася — цього разу «з миром», привезла домашнього сиру. Вона бавилася з Павликом, але Юля була певна, що вона ходила в спальню, але більше не могла підіймати цю тему перед чоловіком, адже, наче все прояснили.

Коли свекруха поїхала, вона задумалася – що вона могла робити в спальні? Документів там нема, грошей у них теж не густо, все на картках…

На перший погляд все було в порядку. Але тоді вона знову зазирнула під матрац і цього разу знайшла те, від чого в жилах застигла кров. Маленький згорток перев’язаний чорною ниткою з вузлами.

Юля не стала кричати. Вона просто взяла телефон і подивилася на історію викликів у домашньому планшеті, який Світлана Іванівна іноді брала «подивитися рецепти». В історії був номер, підписаний просто — «Тамара». Юля ввела номер у пошук. Вибило оголошення: «Допомога в сімейних справах з гарантією».

Жінка задумалася і вирішила прослідкувати за свекрухою, коли та побачить, що її подарунку немає на місці.

Юля провела в квартирі генеральне прибирання і знайшла ще кілька дивних предметів, вона все це зібрала в торбинку і стала чекати.

Свекруха прийшла життєрадісна і знову побігла мити руки, коли вона прийшла, то усмішки на обличчі не було. Не встигла вона присісти, як заметушилася:

— Щось голова розболілася, піду додому.

— Добре, — кивнула Юля і теж пішла за свекрухою назирці.

Жінка так поспішала, що нічого не помітила. Вона впевнено йшла, видно, часто там бувала.

Юля стала чекати неподалік дому, свекрухи довго не було. Нарешті жінка вийшла, притискаючи до себе сумку.

— Світлано Іванівно, пройшла голова?

— Ой, а що ти тут робиш?, — занервувала жінка.

— Та я знаю, куди ви йшли, — Юля не любила довгих розмов.

Свекруха зблідла так, що здалося, зараз зомліє.

— Ти… ти що, стежила за мною?

— Я просто захищаю свій дім.

— Дайте сюди, — Юля вихопила баночку. Там була якась каламутна вода з пластівцями. — Це ви хотіли нам у суп підлити? Чи дитині дати?

— Це для блага! Щоб ти очі відкрила, щоб Андрій побачив, кого він у хату привів! — верещала свекруха.

Юля висипала їй під ноги той самий згорток з волоссям і голками, який привезла з собою.

— Слухайте сюди. У мене під серцем зараз друга дитина. — Свекруха замовкла, витріщивши очі. — Так, я чекаю дитину. І я вам обіцяю: якщо я ще хоч раз знайду у себе вдома бодай одну голку, нитку чи якусь воду — ви цю дитину не побачите ніколи. І Павлика теж. Ключі від нашої квартири віддайте. Негайно.

Свекруха кинула їй ключі і пішла геть щось бурмочучи про те, що вона хоче добра своїй родині.

Увечері вдома була тиша. Андрій сидів на дивані, тримаючи в руках ті самі «знахідки».

— Вона реально це робила? Юль… Я не вірив, до останнього не вірив.

— Тепер віриш? — Юля сіла поруч, поклавши руку на живіт.

— Вірю. Це ж середньовіччя якесь.

Вони сиділи в сутінках.

— Думаєш, вона одумається? — тихо запитав Андрій.

— Не знаю. Може, коли народиться мала, в неї щось перемкне. Може, вона зрозуміє, що онуки — це важливіше за її уявлення про родину.

— Головне, що ми тепер знаємо, що відбувається. Я буду на твоєму боці, Юль. Завжди.

Світлана Іванівна не дзвонила вже два тижні. Юля знала, що вона десь там, у себе в квартирі, вигадує нові плани або, навпаки, вперше в житті замислилася. Але в їхньому домі нарешті зник той дивний запах паленої трави.

Юля була впевнена — все у них буде добре. Просто іноді треба висипати все сміття під ноги, щоб нарешті стало чисто.