Ми їхали до будинку мовчки. Батько дуже любив цю пору, коли повітря пахне яблуками, співають пташки і небо розсуває хмари синявою, літає павутина і дзвенить жайворонок. Він завжди казав, що в цей час земля «прокидається і дихає».

Ми з мамою зайшли по гравійній доріжці до будинку, у руках — важкі сумки з продуктами. Завтра рік, як тато не з нами.
Ми вирішили, що поминки мають бути саме тут, у його будинку, який він вимурував власноруч, цеглинка до цеглинки.

Мама дістала ключі, пальці в неї трохи тремтіли. Вона за цей рік дуже здала, стала якась прозора, чи що.

— Зараз, Натусю, зараз відчинимо. Я тут рік не була, відколи тата не стало, але тітка Валя була тут зі своїми, думаю, в хаті не має бути затхло, — тихо примовляла вона.

Двері піддалися з неприємним скрипом, наче будинок образився, що його покинули. Ми переступили поріг, і я мимоволі зупинилася, ледь не впустивши пакети. В ніс вдарив важкий запах безладу, м’яко кажучи.

— Мамо, це що таке? — я аж позадкувала.

Мама стояла посеред вітальні, притиснувши руки до грудей. На світлому ламінаті, який тато клав із такою ювелірною акуратністю, виднілися чорні сліди від взуття і якісь липкі плями. На дивані валялася брудні подушки, на столі — гора порожніх бляшанок і засохла шкірка від тараньки.

— Ой, лишенько… — прошепотіла мама, і в її очах миттєво з’явилися сльози. — Валя ж казала, що вони все за собою прибрали. Казала, що тільки стіл протерти треба…

— Прибрали? Мамо, тут у кутку миша здохла, чи що? Подивися на кухню!

Я пройшла далі. Раковина була забита залишками їжі, яка вже встигла вкритися сизим пухом плісняви. На плиті запеклися жирні бризки, а мамина улюблена скатертина, вишита ще бабусею, валялася під столом, заляпана.

— Нащо ти їм ключі давала? — я повернулася до мами, намагаючись стримати злість, але голос зривався. — Ти ж знаєш, які вони. «Ой, Вікуся, пусти діток на свіже повітря, їм так корисно». Ось тобі і повітря.

— Та як я могла відмовити? Це ж сестра твого батька. Вона так плакала, казала, що їй цей будинок — як пам’ять про брата. Я думала, вони хоч квіти на підвіконні поливатимуть…

Мама сіла на краєчок стільця, що не був липким, і просто закрила обличчя руками. Її плечі здригалися. Вона так сподівалася, що завтрашній день буде спокійним, про спогади, про тата. А тепер нам доведеться до півночі вигрібати чужий бруд.

Наступного дня гості почали з’їжджатися ближче до обіду. Ми з мамою лягли о другій ночі, відмиваючи кожен сантиметр. Я принципово не викидала сміття в загальний бак, а склала його в чорні мішки біля воріт, щоб усі бачили обсяги «відпочинку».

Першою приїхала та сама тітка Валя з чоловіком Геннадієм і двома дорослими синами. Вони зайшли з галасом, наче до себе додому.

— О, Вікуся, Натуся! Ну що ви, встигли підготуватися? — Валя одразу попрямувала до столу, навіть не знявши куртку.

— Ой, як у вас тут чистенько стало, не те що два дні тому, коли ми їхали. Я казала Гєні, що треба б підлогу помити, але ж спина, знаєш, так прихопило…

Мама нічого не відповіла, тільки кивнула, розкладаючи хліб. Вона була бліда, очі опухлі.

Потім підтягнулися дальні родичі — дядько Павло з дружиною, якісь племінники, яких я бачила раз у житті. Усі вони за цей рік хоч раз, та «заїжджали подихати».

Коли сіли за стіл, перші десять хвилин пройшли в напруженій тиші. Мама піднялася, хотіла щось сказати про тата, як він мріяв тут старість зустріти, як дерева садив… Але не встигла.

— Слухай, Валю, — раптом голосно перебив Павло, жуючи пиріг. — А ви коли тут у лютому жили, котел на скільки ставили? Бо ми після вас заїхали, так у хаті було як у сауні. Ви що, державні гроші не рахуєте? Нам потім Віка казала, що за світло прийшов рахунок космічний.

Валя аж поперхнулася компотом.

— Ми? Та ми тільки одну кімнату гріли! Це ви, мабуть, вікна відкритими лишали, коли шашлики смажили. Я бачила, як ви бігали туди-сюди, двері навстіж.

— Хто це ми двері лишали? — втрутилася дружина Павла, Люда. — Ми взагалі приїхали, а тут у раковині гора посуду була. Я дві години відмивала, щоб хоч чаю попити. То, мабуть, сини твої, Валю, після сесії святкували.

— Та нічого ми не святкували! — вигукнув один із синів Валі. — Ми коли заїхали, тут взагалі замка на хвіртці не було, ледь тримався. Якийсь безлад кругом.

— Ой, не треба на нас звертати! — вигукнула Валя, червоніючи. — Ми після себе навіть сміття винесли. А от хто диван заляпав — то питання. Ми застеляли його покривалом!

Мама сиділа на чолі столу, опустивши голову. Перед нею стояла порожня тарілка. Вона кілька разів намагалася вставити слово, але її голос тонув у загальному галасі. Родичі вже не згадували про тата. Вони з’ясовували, хто спалив сковорідку, куди подівся садовий секатор і чому в туалеті зламаний бачок.

— Та ви взагалі совість маєте? — не витримала я, гупнувши кулаком по столу. Аж посуд дзвякнув. — Ви прийшли до батька, чи рахувати, хто скільки кіловат накрутив? Подивіться на маму!

У кімнаті на мить стало тихо. Кілька секунд всі дивилися на маму, яка тихо плакала, витираючи сльози краєчком хустки.

— Ігореві б це не сподобалося, — ледь чутно промовила вона. — Він цей будинок будував, щоб ми тут збиралися, сміялися… щоб усім було добре. А ви… ви навіть не спитали, як він тут останній раз яблуні обрізав. Тільки про те, хто останній ключі брав.

Валя хмикнула, відвівши погляд.

— Ну, Вікуся, не розклеюйся. Ми ж просто хочемо, щоб порядок був. До речі, ми знову думали приїхати, у нас там куми з Одеси будуть, хотіли їм показати наші місця…

Я перехопила погляд мами. Вона подивилася на мене, і в її очах я вперше за довгий час побачила не лише сум, а й якусь твердість.

— Ні, Валю, — сказала мама, випрямивши спину. — Не вийде.

— Як це? Ви кудись їдете? — здивувався Геннадій.

— Ми нікуди не їдемо. Просто будинок більше не здається «для своїх». Я переїжджаю сюди, буду займатися господарством. А якщо хтось захоче відпочити — то в місті повно готелів. Або на базі відпочинку за озером.

— Та ти що, Віко? Ми ж родичі!, — Павло аж відкинувся на спинку стільця. — Навіщо так офіційно?

— Саме тому, що свої, — відповіла я замість мами. — Свої мали б берегти те, що тато створив. А ви приїхали як у готель, де «все включено» і ніхто не бачить. Ми вчора до ночі вигрібали ваш «відпочинок».

За столом знову почалося бурчання. Хтось ображено відсунув тарілку, хтось почав шепотітися, що «от розбагатіли, тепер і знати не хочуть». Спомин закінчився швидко. Родичі збиралися поспіхом, сухо прощалися, уникаючи дивитися мамі в очі. Валя на порозі ще раз спробувала підійти:

— Вікуся, ну ти ж не серйозно? Ну, перегнули трохи, буває. Але ж дітям треба кудись виїжджати…

— У дітей є свої батьки, нехай вони про це думають, — відрізала мама і зачинила двері.

Ми лишилися удвох.

— Натусю, подай мені той кошик, що в коморі, — сказала мама через кілька днів, коли ми вже розібрали основні речі.

— Нащо він тобі зараз?

— Хочу піти в сад, подивитися, що там з деревами. Ігор казав, що ті яблуні, що біля паркану, цього року мають дати рекордний врожай. Треба підготуватися.

Ми вийшли на вулицю. Було тепло, сонце вже по-справжньому гріло. Мама ходила між стовбурами, гладила кору, про щось тихо розмовляла сама з собою.

Раптом біля воріт загальмувала стара «Лада» Геннадія. Він не виходив, просто опустив скло.

— Віко! — гукнув він. — Валя просила спитати… Ми там минулого року банку меду лишали в погребі, вона каже, що забули забрати. Можна глянути?

Мама зупинилася, поправила хустку.

— Немає ніякого меду, Гено. Погріб ми почистили, там тепер порожньо. І хвіртку я на замок зачиняю, не треба просто так смикати.

Геннадій щось буркнув, різко крутнув руль і поїхав, здіймаючи купу пилу.

— Знаєш, — сказала мама, повертаючись до яблунь, — мені спочатку було так незвично їм відмовляти. Здавалося, що я зраджую пам’ять батька, що він був гостинним. А тепер я дивлюся на ці дерева і розумію: він їх для нас садив. Не для того, щоб тут ящики яблук на продаж вивозили, поки ми в місті сумуємо, а щоб ми тут чай пили під вечір.

Протягом наступного місяця телефон мами розривався. Дзвонила троюрідна сестра з Житомира, дзвонив якийсь кум, якого ми не бачили років десять. Усі «випадково» згадували, як вони люблять наш край і як би хотілося «хоч на вихідні» приїхати. Мама була непохитна. Вона просто казала: «Вибачте, у нас зараз ремонт» або «Ми самі тут живемо, місця немає».

В один із вечорів, коли я приїхала з міста після роботи, я побачила маму на веранді. Вона сиділа в татовому кріслі-гойдалці, загорнута в плед, і читала книгу. Поруч стояв чайник, з якого йшла легка пара.

— Як ти? — запитала я, сідаючи поруч.

— Знаєш, мені вперше за цей рік не страшно тут бути самій. А тепер відчуваю, що я нарешті вдома. Квартиру в місті я, до речі, здала. Молодій парі, дуже приємні люди. Гроші будуть на те, щоб дах перекрити.

Я подивилася на сад – яблуні чекали наших рук, стояли червоні мов на підбір.

Раптом ми помітили рух біля заднього паркану. Там була невелика хвіртка, що вела до лісу. Хтось намагався її відчинити.

— Хто це там? — я підвелася.

З-за кущів вигулькнула фігура Валі. Вона була в робочому халаті й зі своїми пластиковими ящиками. Побачивши нас, вона завмерла на місці.

— Ой, дівчата… а я це… я думала, ви в місті сьогодні. Хотіла подивитися, чи не обсипалися яблука, а то вітер вночі був сильний.

Мама спокійно підвелася з крісла.

— Валю, ти через ліс прийшла? Це ж три кілометри пішки.

— Та я… я прогулятися вирішила. Для здоров’я корисно.

— З ящиками прогулятися? — усміхнулася я. — Мабуть, важкі «прогулянки» видалися.

Валя стояла, переминаючись із ноги на ногу. Вона звикла, що яблука з цього саду завжди йшли їй «на компоти», які вона потім успішно продавала на ринку.

— Ну, раз ви тут, то я піду, — буркнула вона. — Тільки не баріться, урожай треба вчасно зібрати, щоб не попадали, бо довго не стоятимуть. Шкода буде, Олексій стільки сили вклав.

— Ми впораємося, Валю. Дякуємо за турботу, — м’яко сказала мама.

Коли фігура тітки зникла за деревами, мама зітхнула і знову сіла в крісло.

— Натусю, завтра приїде майстер, треба буде подивитися на бойлер. А ще я вирішила — як зберемо врожай, відвези яблука до себе на роботу. Ти казала, у вас там дітки в інтернаті фрукти люблять.

— Звісно, мамо. Тато б це схвалив.

Ми ще довго сиділи в сутінках. У вікнах сусідніх будинків починали загорятися вогні. Хтось десь сміявся, гавкав пес. Мама вперше за довгий час не плакала, коли згадувала тата. Вона просто розповідала, як він вчив її розрізняти сорти яблук і чому не можна садити м’яту занадто близько до квітів.

Вже зовсім пізно, коли я збиралася йти спати, я почула, як мама на кухні тихо наспівує якусь стару пісню. Це був хороший знак. Будинок знову став нашим. Не для родичів, не для гостей, які не цінують чужу працю, а для нас. Місцем, де можна просто бути собою, не боячись, що хтось залишить брудний слід на чистій підлозі чи в душі.