Та й інша на моєму місці подумала б на чоловіка, бо як так – сусідка ж не збреше, та ще й яка сусідка.

Життя у мене не солодке видалося, бо не мала я щастя в любові, спочатку допізна заходилася, бо все чекала принца в своєму селі, куди ні пройти, ні проїхати, а далі вже не було з ким і долю свою зв’язувати.

Батьки у мене теж мене пізно мали, тому вже у мене старенькі були, коли мені сорок виповнилося і так один за одним пішли. Єдина, хто у мене лишився – то сусідка, матір моєї найкращої подруги, яка все життя біля мене і я мала її за добру людину.

Її донька далеко вийшла заміж, тому вона теж хилилася до мене і вважала мене за доньку. Чоловік у неї був, але ж то чоловік, не поговориш з ним по душах.

– Ой, Наталочко, – казала не раз мені, – Треба тобі чоловіка, а хаті господаря, ти подивився, що у тебе діється з парканом та з дахом…

Та я й сама бачила. Але ж хіба чужі так зроблять як свої? Он, замовила під паркан підмурівок, то вже й посипався цього року. А якби газда робив, то такого б не було.

Я наче гроші маю, бо їжджу на заробітки недалеко, в Польщу, поїду на кілька місяців і додому, або взагалі на два-три тижні. І от там я й зустріла Михайла.

І так у нас все закрутилося, що привела я його у свій дім, а він вже почав господарювати. Знайшлася йому й робота у нас, бо він тракторист і так, що він непогано заробляв, їхав на тиждень на підробітки в місто, там вічно щось копають та будують і до мене.

Нарешті на моєму подвір’ї зійшло сонце і я тому була рада, але помітила я, що як тільки я вернуся з роботи, то мене зустрічає сусідка і на мого чоловіка каже:

– Ой, не добрий то чоловік, Наталко, не добрий. Мені таке казати? Я що тобі чужа, що він мені таке каже та я пів ночі не сплю! Та у мене тиск!

Я просила Михайла бути добрішим до сусідки, бо вона мені як мати, але той іншої думки і ось цього разу сусідка вже мені зі слізьми говорила:

– Та ти мені дозволила аби я піску взяла, а він мене за ворота! Та що ти маєш за людину таку в хаті?

Я вже не витримала і до чоловіка, а він тоді мене мовчки на двір і показує. Мені слів забракло… купи з піском майже нема.

– І то я ще нічого не робив, а вона кожен день по відру ходить та вже їй стайню шалюють. Я не хочу аби тут мені хтось чужий лазив, Наталко, бо я не розумію, чому вона до наших курей ходить закривати, коли я вдома? Та до хати йде. Чого ти їй ключ лишаєш?

І я стала думати, що так і є, бо я не шкодувала для тітки Ольги нічого і не раз вона могла прийти, коли я з Польщі приїжджала і я все, що вона хотіла, то їй давала. Вона практично господарювала на моєму подвір’ї, бо і кури вона пильнувала та годувала і я не питала її за яйця. Але вона мені не раз казала, скільки купила мішків пшениці аби їх годувати і я їй давала гроші. Чи я яку квітку куплю, то все їй дам і собі посадити. Чи речі мамині всі вона забрала, а маму я добре визбирувала, бо на кого мені було витрачатися…

І отак думаю, що треба мені вже від сусідки відгородитися високим парканом, але з іншого боку – як їй так сказати аби й не образити?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота