Сонце немилосердно випікало через скло маршрутки, і від цього штучна шкіра на сидінні під руками ставала липкою. Я раз у раз витирала долоні об джинси, а в голові крутилася лише одна думка: тільки б устигнути. Автобус трясло на кожній вибоїні, пасажири навколо тихо переговорювалися про свої буденні справи, а мені здавалося, що весь цей рух навколо відбувається в якомусь уповільненому режимі. Телефон у кишені мовчав. Коли я дві години тому вибігала з офісу, директорка лише невдоволено підібгала губи, мовляв, посеред тижня відпускати працівника — це збитки для фірми. Але мені було байдуже. Дзвінок із деканату перекреслив усе. Повідомили коротко: ваша донька Яна в лікарні, їй терміново зробили операцію. На всі мої розпитування та жінка з канцелярії лише сухо відповіла, що деталей не знає.

Я намагалася додзвонитися до Христини, однокурсниці моєї доньки, з якою вони разом знімали кімнату в Тернополі.

Телефон дівчини вперто повторював, що абонент поза зоною досяжності. Від цього безсилля всередині все стискалося в тугий вузол. Перед очима стояв довгий коридор чужого корпусу, білі двері та повна невідомість. Навіщо було відпускати її так далеко? В нашому місті теж є університет, дев’ятиповерховий корпус прямо біля парку, автобуси ходять кожні десять хвилин. Жила б удома, снідала теплою канапкою, не треба було б тягати ті важкі сумки на вихідні. Але Яна тоді лише вперто зціпила зуби й повторювала, що хоче самостійності, що їй набрид постійний контроль. І ось тепер ця її самостійність вилізла боком.

Нарешті екран мобільного спалахнув. Телефонувала Христина. Голос у неї був утомлений, але спокійний:

— Алло, Нелю Вікторівно? Не панікуйте, все вже нормально. Яну прооперували годину тому. Вона зараз спить, відходить від усього цього. Я в лікарні, відпросилася з останньої пари. Тут у палаті ще одна дівчина лежить, то її мама теж за нашою Яною наглядає, воду подає, годує. Не переживайте так, ми тут.

Я трохи видихнула, але серце все одно калатало десь у горлі. Автобус якраз в’їжджав у Тернопіль. Минули залізничний міст, повернули на масив. Це місто… Його назва завжди викликала в мене дивне відчуття — суміш старої образи та глухого болю, який із роками просто припав пилом, але нікуди не зник.

Двадцять п’ять років тому я так само ходила цими вулицями, купувала дешеві пиріжки біля автовокзалу, поспішала на пари. Тут я зустріла Олега. Наївна була, вірила кожному слову, кожному компліменту, коли ми сиділи на лавці біля ставу. А коли виявилося, що в нас буде дитина, він просто перестав відповідати на дзвінки, а потім його мати прямим текстом сказала мені на порозі їхньої квартири, що такі провінціалки їм у родині не потрібні. Вона навіть дверей не відчинила повністю, лаялася через щілину, ніби я прийшла в неї щось забрати.

Я міцно заплющила очі й притиснула лоб до прохолодного скла. Не треба про це думати. Це було в іншому житті. Зараз головне — Яна. Я маю бути спокійною, зібраною, щоб донька не бачила моїх сліз і цього тремтіння в руках.

Лікарняний корпус зустрів мене запахом хлорки та глухим стукотом чиїхось капців по лінолеуму. Палату номер чотири я знайшла на третьому поверсі. Коли відчинила двері, у кімнаті було тихо. Вікно було прочинене, тюль ледь колихався від протягу. Моя Яна лежала на ліжку, бліда, з темними колами під очима, але її щоки вже трохи рожевіли. Біля неї сиділа втомлена жінка в сірому трикотажному халаті й обережно, з маленької пластикової ложечки, напувала її бульйоном із літрової банки.

— Ой, мамо, приїхала, — тихо прохрипіла Яна, помітивши мене. Намагалася піднятися на лікті, але жінка в халаті м’яко притримала її за плече.

— Лежи вже, самостійна моя, — я підійшла, поставила сумку на підлогу й сіла на край ліжка, беручи її холодну долоню у свої. — Ну як ти? Що кажуть?

— Та все добре вже, — Яна трохи посміхнулася, кивнувши на сусідку. — Це от тітка Оксана, вона мені й бульйону принесла, і ковдру ще одну, коли мене знобило. Медсестру кличе, коли треба.

Жінка поставила банку на тумбочку, витерла руки об рушник і повернулася до мене:

— Та що там, діло житейське. Моїй Аллі теж учора те саме робили, то я вже тут другу добу чергую. Дівчата разом лежать, чого ж я буду тільки коло своєї ходити? Ваша теж пити хотіла, то я їй кип’яченої водички давала по краплі.

Я подивилася на тумбочку. Там на паперовій серветці лежали три невеликі, зеленувато-коричневі камінці, схожі на річкову гальку. Яна помітила мій погляд і скривилася:

— Оце з мене витягли. Хірург сказав, через це в мене так боліло під ребрами минулого тижня. А я думала, що то просто пиріжками в буфеті отруїлася.

— Я ж тобі казала, йди до лікарні ще вдома, коли ти на Різдвяні свята приїжджала і за бік трималася, — дорікнула я, хоча всередині відчувала провину, що не наполягла тоді на огляді.

— Ну тепер уже все, — зітхнула донька й заплющила очі, втомлена короткою розмовою.

Наступні два дні минули як один довгий, одноманітний день. Яна швидко йшла на поправку, вже сама піднімалася, ходила коридором, тримаючись за стінку. Сусідська дівчина Алла теж потроху очуняла. Ми з Оксаною ділили один стілець на двох, мінялися, коли треба було сходити в аптеку внизу чи купити свіжого хліба в гастрономі навпроти. Я бачила, що Оксана дуже втомлена, її пальці були темними, зі слідами важкої роботи, нігті коротко обрізані.

У п’ятницю пообіді, коли дівчата заснули після обіду, ми витягли стільці в коридор, щоб не шуміти в палаті. Світило тьмяне світло від лампи над пожежним щитом.

— Ви б поїхали додому, Оксано, відпочили хоч ніч, — тихо сказала я, сідаючи поруч. — У вас же там, мабуть, і господарство в селі, і чоловік чекає. Я вже сама за обома пригляну, мені не важко. Посуд помию, бульйон зварю, в мене газова плитка на орендованій квартирі є.

Оксана втомлено вперлася ліктями в коліна:

— Та яке там господарство… Сама я тепер. Чоловіка три роки як не стало, серце прихопило прямо на городі. Сама кручуся з тими коровами та грядками. Руки вже не слухаються, спина вечорами так ниє, що спати не можу. Яка з мене пані… Робота в селі всю силу витягла.

— Ну все одно, не можна ж так, — я співчутливо торкнулася її ліктя. — Мене, до речі, Неля звати. А вас як по батькові?

— Просто Оксана. Оксана Тадеївна, — відповіла вона, не піднімаючи голови.

У мене всередині все захололо. На якусь секунду мені здалося, що в коридорі раптом вимкнули повітря. Серце зробило важкий удар і зупинилося десь у шлунку. Тадеївна… Рідкісне, старе ім’я, яке я чула лише один раз у житті — двадцять п’ять років тому в пологовому будинку на околиці міста.

Я повільно повернула голову й подивилася на Оксану. Потім через прочинені двері палати мій погляд упав на ліжко Алли. Дівчина спала на боці, підклавши долоню під щоку. Густе, темне волосся розсипалося по білій лікарняній подушці. Великі карі очі зараз були заплющені, але я добре пам’ятала їхній розріз. І головне — маленька темна родимка на лівій щоці, точно така ж, як у мене, коли я дивлюся в дзеркало під час ранкового вмивання.

Оксана помітила, що я змінилася в обличчі. Вона здивовано підвела на мене очі:

— Нелю, тобі погано? Ти біла як стіна стала. Може, води принести?

— Ні, ні, все нормально, просто голова закрутилася, душно тут, — пробурмотіла я, підводячись на ватяних ногах. — Я пройдуся на вулицю, повітрям подихаю.

Я майже бігла сходами вниз, чіпляючись рукавом за перила. Надворі сідало сонце, фарбуючи стіни лікарняного корпусу в рожевий колір. Я сіла на вільну лавку біля клумби з ліліями й затиснула обличчя долонями. Спогади, які я стільки років намагалася закопати глибше, хлинули гарячою хвилею.

Мені було дев’ятнадцять. Мачуха вдома щодня рахувала кожен шматок хліба, який я з’їдала, і постійно дорікала батькові, що моє навчання в інституті забирає гроші з сімейного бюджету. Коли Олег дізнався про дитину й зник, я залишилася сама в чужому місті. Грошей на оренду кімнати не було, господарка квартири, стара баба Віра, щодня нагадувала, що тримати мене з дитиною не збирається.

Я не могла нічого вирішити і так дотягла до девяти місяців. Народилася дівчинка. Маленька, слабка, але здорова. А в сусідній палаті тоді лежала жінка з села, чоловік якої працював десь на залізниці. Якось, плачучи, вона прийшла до мене ввечері, коли санітарки йшли додому. Вона стала на коліна, цілувала мені руки й благала: «Віддай її мені. Ти молода, в тебе ще все попереду, ти в місті вивчишся. А мені лікарі сказали, що я більше ніколи не зможу мати дітей. Ми її виростимо, нічого шкодувати не будемо».

І я погодилася. Страх перед мачухою, перед злиднями, перед тим, що мене виженуть на вулицю з немовлям, виявився сильнішим за все. Я підписала папери в кабінеті завідувачки, отримала від чоловіка тієї жінки конверт із грошима, за які потім змогла оплатити кімнату й закінчити навчання на заочному. Тоді мені здавалося, що я купую собі свободу. Але насправді я купила собі довічний біль. Навіть коли потім вийшла заміж, коли з’явилася Яна, я щороку в червні рахувала, скільки б зараз виповнилося тій моїй першій дівчинці.

І ось вона. Лежить в одній палаті з моєю молодшою донькою. Схожа на мене так, що аж серце заходиться. А жінка, яка її виростила, зараз сидить у коридорі й ділить зі мною одну біду на двох.

Я не спала всю ніч. Пролежала на вузькій кушетці в кутку палати, прислухаючись до дихання обох дівчат. Вони спали спокійно, іноді здригаючись уві сні. Під ранок я вийшла у двір. Ранковий туман ще стояв над кущами шипшини, трава була мокрою від роси. Через пів години з корпусу вийшла Оксана.

Побачивши мене, вона зупинилася. Ми дивилися одна на одну кілька секунд без слів. У її очах не було подиву. Тільки якась глибока, важка втома й розуміння.

— Оксано, — тихо почала я, і мій голос затремтів. — Я маю вам сказати…

— Не треба, Нелю, — м’яко перебила вона й сіла на край лавки. — Я ще вчора все зрозуміла. Коли ти на Аллу дивилася, і коли твоє прізвище в картці Яни прочитала. Ми ж тоді в одній книзі реєстрації розписувалися, я твоє дівоче прізвище добре запам’ятала. На все життя в голові засіло.

Я сіла поруч, відчуваючи, як сльози починають текти очима.

— Вона знає? — ледве вимовила я.

— Ні. Ми нічого їй не казали з покійним чоловіком. Любили її більше життя, останнє віддавали, щоб тільки вчитися пішла, одягнена була не гірше за міських. Вона в нас розумниця.

— Що нам тепер робити? — я подивилася на Оксану, чекаючи її вироку. — Яна теж нічого не знає. Я нікому ніколи про це не розповідала, навіть чоловікові.

Оксана довго мовчала, дивлячись на свої темні робочі руки. Потім глибоко зітхнула:

— А що тут зробиш? Вони вже дорослі. Самі в одній палаті опинилися, без нашої допомоги. Провидіння якесь, чи що. Розлучати їх тепер, коли вони вже здружилися, ми не маємо права. Але й брехати далі, мабуть, сил немає. Давай так: дівчат випишуть через тиждень, приїдете до нас у село на вихідні. Сядемо за стіл, вип’ємо чаю, і все їм розкажемо разом. Нехай самі вирішують, як із цим жити.

Минуло десять років. Наша перша розмова в селі на веранді під виноградом тривала до самих сутінків. Було багато сліз, запитань, на які в мене не було виправдань, і довгих німих пауз, коли було чути тільки, як цвіркуни тріщать у траві.

Алла тоді довго мовчала, просто пішла в сад і повернулася аж за годину. Обійняла Оксану, притислася до її плеча й сказала: «Ти моя мама, іншої в мене немає». Мені від цих слів стало і боляче, і водночас легше — Оксана дійсно заслужила на цю любов кожним своїм мозолем.

Яна сприйняла все простіше, мабуть, через молодість. Вона була рада, що в неї з’явилася старша сестра. Зараз вони спілкуються майже щодня, зідзвонюються, обговорюють якісь свої жіночі справи, купують малечі подарунки.

Коли три роки тому в Алли народився син Вадим, вона запросила Яну стати хрещеною мамою. Вони разом вибирали крижму в магазині, довго сперечалися про колір вишивки.

Алла часто приїжджає в наше місто в гості до Яни. Вони ходять разом на ринок, гуляють у парку біля озера, купують морозиво дітям. Мій будинок стоїть на сусідній вулиці, всього через три номери від багатоповерхівки, де живе Яна. Алла знає мою адресу, часто проходить повз мої вікна, коли йде до сестри від зупинки маршрутки. Іноді ми стикаємося з нею біля гастроному чи на дитячому майданчику. Вона завжди ввічливо вітається, запитує про здоров’я, киває головою, але її погляд залишається стриманим і далеким. Називає вона мене виключно по імені та по батькові — Неля Вікторівна. За всі ці десять років вона жодного разу не наважилася переступити поріг моєї квартири, хоча Яна не раз кликала її до нас на недільний обід, коли я пекла пироги з яблуками. Я розумію її і не нав’язуюся. Головне, що вони з Яною разом, що вони знають одна одну.

Учора Оксана дзвонила мені з села. Скаржилася, що знову пішли дощі, картопля в багнюці, важко сапати. Я пообіцяла, що наступними вихідними ми з Яною та моїм чоловіком приїдемо помогти. Візьмемо відпустку на пару днів. Треба помогти, бо Оксана вже зовсім здала, ледь ходить по подвір’ю.

Я підійшла до плити, поставила чайник. На вулиці починало сутеніті, сірі тіні повільно заповнювали кімнату. На тумбочці в рамці стояло фото, яке Яна зробила минулого літа на хрестинах Вадима. Там вони стоять удвох біля церкви — Яна в світлій сукні тримає малого на руках, а Алла стоїть трохи збоку, поклавши руку їй на плече, і посміхається моєю посмішкою з ямочками на щоках.

Думаєте, вона мені пробачить колись?