Звичайно, що кожна мама любить свою дитину і не хоче аби її поштурхували, це саме стосується родини. Але моя свекруха чомусь вирішила, що вже дуже я чоловіком кручу і тому має настати крапка.

Доходило до того, що вона навіть критикувала мій вибір сорочки. Яку я купила.

– Ти в що мого Михася одягаєш? То він в тебе нічого кращого не заслуговує?

– Мамо, – казала я їй, – то дорога сорочка і дуже йому личить!

– Не видумуй! Купила казна-що і ще й переконала мого сина, що оце в клітинку йому до лиця! То вже так ти ним командуєш, що він собі й одяг не має права вибрати той, який хоче?

Я пояснювала їй, що Михайло не любить ходити по магазинах і взагалі радий тому, як він виглядає. Де там – нічого не хотіла чути.

Приходила до нас і випитувала, куди я діваю його зарплату і мені треба було відчитуватися за кожну копійку. Коли ж я порадила чоловікові поїхати на заробітки, бо дітей треба було вчити, то ви б бачили, що з нею було!

– Що? Мою дитину на чужину, а сама губи намалювала і в місто? Як жити отак на широку ногу, то ніякої зарплати не вистачить, а у Михася зарплата дуже добра!

Вона говорила і говорила, що я не шкодую її сина і як така мудра, то хай сама їду. І знаєте що? Я взяла і поїхала, бо мене це все вже було добряче дістало.

Не було мене два роки і за цей час під мудрим маминим напучуванням чоловік геть змінився – думав про мене так, ніби я не так гроші заробляю, бо забагато я їх привезла і ще й гарно виглядаю.

Я вже не витримала і виставила чоловіка за двері до матері. Хай там у неї живе, якщо тут у мене йому так не добре.

Сама вернулася назад на роботу і дуже себе добре чула, проте, чоловік там в матері геть берега пустився і через рік вже свекруха до мене з претензіями, що треба Михайла рятувати, бо вона собі не може з ним дати раду.

– А, що таке, – питаю я її, – Ви ж забрали синочка до себе, маєте радіти йому усякому! Чи ви думали, він коло мене був одним, а з вами іншим? Він вже мені по закону не чоловік, а ви вже свого синочка самі колишіть!

Ні, Михайло був добрим чоловіком і я за ці роки не бачила від нього нічого поганого, але мати надто багато вклала йому думок про мене, думок несправедливих, тому раз він на таке повівся, то як я маю змінити дорослого чоловіка?

Приїхала я додому через два роки і в той же вечір свекруха прийшла з Михайлом до мене.

– Олечко, що то таке між вами, діти мої любі, пішло? Та ви така була гарна пара і отак собі життя тепер не маєте ні одне, ні друге. Та вам дітей заміж видавати та онуків чекати, а ви отак? Михайло тебе прощає, правда, Михайле?

А в мене на ці слова все нутро загорілося! Він мене прощає?

– Ви самі знаєте добре, що мене обмовили і Михайлові це вклали, а тепер ви мене ще й прощаєте? Не забагато ви на себе берете? Ану мені з хати, обоє!

А свекруха давай на мене, що лиш така поважна жінка та такі слова знає.

– Мамо, тихо, – раптом сказав Михайло, – Олю, пробач мені, я матері слухав, бо вона ж казала, що мене відречеться, а ти мене виженеш на старості, як не буду слухати. Бо то ж Божа заповідь. А воно он як виходить, що не маю я життя у неї, не можу їй слова сказати, а вона ж не признається сама, що до того спричинила. Пробач мені.

І пішов Михайло, а мати бліда вискочила за ним. Проте, він до неї не пішов жити, а пішов до кума, там живе й зараз, як я покличу, то мені допомагає з ремонтом, до дітей в неділю приходить, разом обідаємо. Він до чарки не прикладається і ми намагаємося якось один одному простити. Але свекруха й далі по селу носить про мене, до Михайла приходить, колотить далі. Порадьте, як нам бути в такій ситуації і чи варто все починати з початку?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота