А я ж знаю, чого це все сталося тепер, бо якраз сват мені казав перед самим весіллям:

– Та я вам такого дуба дам, що сто років стоятиме!

– Та мені сто не треба, мені аби в коморі полиці поробити, – кажу йому.

– О, то буде якраз!

Чи вам казати, що зараз полиці попадали і все, що я перед відходом закривала та старала, то все на одній купі? Та я там компот бачила, що ще колись давно з абрикосів і малини робила, думала, що на свята відкрию аби як нектар попити, а він уже все, на купі!

А ви думаєте мені задурно ті дошки обійшлися? Та я втридорога заплатила, як і за все, що мені безкоштовно свати дають!

Ось посудіть самі: лісникові могорич, за машину заплатила, сватові знову могорич. А далі дай йому картоплі, бо у них не вродила, а вони свиню тримають, дай їм яблук, капусти, моркви.

А як приїдуть на свята, то я пів стола маю їм запхати в сумку, бо сваха розхвалює, яке все смачне та вона так би хотіла ще ось цей шматочок з собою взяти.

І то люди так само з села, як і я! А я маю в світи їхати аби на свою хату заробити, а вони з чим все життя прожили, то так і є, їх то геть зовсім не хвилює.

– Не капає на голову, то жити можна, – гигоче сват.

Не раз я щось передам звідси, то я половину з того всього бачу у свахи!

– Такий вже гарний ви мені светр передали. – каже мені, – Олі не підійшов і вона мені дала. А який порошок ви передаєте – чудо, все пере!

Я лиш зубами скриплю, бо я те все собі передаю на роки, а не на те аби вона з невісткою за місяць все вихляпали!

Ой, не хотіла я аби мій Назар туди женився, не хотіла! Та то одразу видно по хаті, які то господарі і яке буде далі життя, але хіба мене хто слухав?

– Оля йде до багачів, – всім казала сваха.

Але яка я багачка? Я роботяга! В мене нема сидіти, я зранку до ночі працюю і того й маю. хай поробить, так як я. але ж де.

– Та не поїду я свахо далеко, бо мені треба чоловіка пильнувати, – каже мені.

Я мало не пирхнула! Якого красуна треба пильнувати, аби ніде не дівся. Та людина доросла і три місяці може побути й без жінки, нічого йому не станеться.

– Е, не кажіть! Мій такий, що за ним треба очі та очі, я ж знаю, як за ним жінки увиваються.

Так і хотілося сказати аби вона в паспорт йому подивилася, чи там ще є сили увиватися.

А тепер мені чоловік телефонує і каже, що приходили майстри дивитися аби нові стелажі поробити і сказали, що то взагалі не дуб, а сосна.

Отак.

Що ж, тепер не дивно, чому в Олі вже п’ять років нема дітей…

Що я всі гроші в родину, а мій син всі гроші в неї та по тих оглядах, а результату нема ніякого. П’ять років вона ні на городі не працює, ні в хаті не прибирає, може їсти приготувати і то не завжди, бо вона може не хотіти зранку встати.

– Я себе погано почуваю, – каже на всі мої питання.

А у мене до неї і до сина тільки одне питання – скільки можна на моїй шиї сидіти? І як мені далі з ними жити, що порадите?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота