Я думала, вона зі злості лусне, але тепер я не знаю чи мені треба це продовжувати.

Дивіться, ми х чоловіком прожили двадцять один рік разом. Зустрічалися ще в школі, перше кохання, що в нього, що в мене. Не кожному щастить його зберегти і не розтратити під час дорослішання.

Як ми це зуміли – загадка. Батьки мої махнули рукою на наш вік і мама сказала:

– Досить мені тинятися по друзях. Раз хочете жити разом, то зробіть все по-людськи. Як буде твій Арсен крутити – то не так вже він тебе й сильно любить.

Арсен не крутив і ми подали заяву, а згодом одружилися. Весілля було скромне, бо тоді ні грошей не було, ні залу хорошого, а в школі робити весілля ми категорично не хотіли, досить з нас і одинадцяти класів.

Побут нас не зморював, бо моя мама старалася аби ми, діти, були «нагодовані і попрасовані» – як любила вона говорити.

Батьки Арсена теж нам допомагали з продуктами, а коли у нас з’явився синочок, то й з усім іншим – коляска, підгузки, одяг.

У нас була любляча родина і ми були дуже щасливі.

На закінчення університету я вже мала двох діток, піклування про яких розділяли моя мама зі свекрухою і бабусі з обох боків.

Можливо, через те, що нас дуже сильно опікали, ми пізніше й не могли справитися зі своїми стосунками.

З часом ми купили квартиру і переїхали, дідусі і бабусі мали ключі від нашої квартири і часто господарювали там – хто дітей з садочка чи школи приведе, хто продукти купить та привезе.

Ми обоє вже працювали і поверталися з роботи додому, де діти були нагодовані і вечеря так само готова для нас. Уроки старший син робив з моєю мамою, бо вона була вчителькою і краще йому пояснювала.

Далі трапилося так, що батьки Арсена виїхали за кордон, а мої розривалися між допомогою нам та доглядом за бабусею.

Я сама сказала мамі аби зосередилася на бабусі, а ми якось раду собі дамо. Проте, не дали.

Ми справді не знали своїх дітей і звикли до їхнього послуху і вдоволення, а не до капризів і пустощів.

Між нами ставалися вже й побутові сварки і нестача грошей, оскільки батьки Арсена були нашими «банкоматами», але поки вони влаштовувалися там, то нічого синові не пересилали.

Арсен рухався по кар’єрній драбині набагато швидше, ніж я і в тридцять п’ять вже мав свій кабінет з секретаркою.

Не скажу, що я відчувала щось недобре – абсолютно ні. Жила як жила, коли Арсен почав збирати речі:

– Я її люблю і вона мене розуміє, не те, що ти.

Я тільки рота від несподіванки роззявила і просто не могла знайти слів для сварки.

Мій Арсен, якого я знаю зі школи отаке робить? Я ж знала його як саму себе!

Я нікому не казала, що сталося, бо якраз наша молодша донька мала виходити заміж. Я поговорила з чоловіком, мовляв, ти мені сто років не треба, але вже хай в молодої батьки на весіллі не чубляться. Він погодився, що ми одразу після її весілля подамо заяву на розірвання шлюбу.

Чи то весілля так діє, чи то такі тости були щирі та часті, але на наступний день я прокинулася з ним!

Голова тріщить і я не одразу зрозуміла, що то тріщить його пасія. Він їй щось пояснював, але вона, мов з ланцюга зірвалася і знаєте, як мене обізвала? Тим самим словом!

Хоч смійся, хоч плач.

Але тепер мене гризе зовсім інше – чи варто мені це продовжувати? Якщо чесно, то я відчула вдоволення від того, що перемогла молоду жінку, але з іншого боку – щось мені муляє.

Може, нам з самого початку не треба було бути разом? Бо якщо це кохання. То воно б мало перемогти, а не секретарка…

Фото Ярослава Романюка.