«Я хочу тобі добра, як-не-як, ти була доброю дружиною для мого сина», – почала свекруха, а далі почалися метаморфози, бо з приємної жінки, яку я знала, вона перетворилася на чужу і прагматичну.

Навіть би й не подумала, що вона таке думає про мене, але ж як співає:

– Таню, ти була йому доброю дружиною, але подивися сама, куди це все тебе приведе?

– Куди?, – я все ще не розуміла, куди вона хилить.

– До розчарувань, люба, до розчарувань. А я хочу тебе від цього вберегти, бо ти мені подобаєшся, в тебе дітки чудові, ти заслуговуєш право на щастя, як і мій син.

– Але ми щасливі з Миколою.

– А чи щасливі?

– Але ж всі мають непорозуміння, – виправдовувалася я.

– Зрозуміло, – важко зітхнула свекруха, – тобі треба пояснити іншими словами. Таню, у тебе двоє дітей, ти живеш з моїм сином в цивільному шлюбі вже п’ять років.

– То й що?

– А те, що він не одружиться з тобою. Ніколи.

– Чому?

– Та все просто – він шукає собі іншу жінку, поки ти йому борщі вариш. Шукає молодшу, яка йому дітей народить, яку він буде любити і оберігати.

– А я?

– А тобі сорок три, у тебе двоє дітей, ти вже не захочеш дітей, скоро онуки будуть. А він холостяк й досі, розумієш?

Я нічого не розуміла, бо Алла Петрівна завжди була добра до мене, а тепер мені такі речі каже.

Це правда, я живу з Миколою в цивільному шлюбі, але не через те, що він не хоче на мені женитися. Зовсім ні, я вже наїлася шлюбу так, що більше туди не хочу, а не через те, що я чекаю від Миколи пропозицію та дочекатися не можу.

Заміж вперше я вийшла з великого кохання, мені було двадцять, а Юрку двадцять два, ми вже чекали на первістка.

Батьки зробили весілля та скинулися на квартиру. Думаю, що мало в когось сімейне життя починалося з кращих перспектив, у нас були всі шанси жити довго і щасливо.

Батьки помагали з дитиною, я взяла академку, а Юрко продовжував вчитися, батьки помагали з грошима, доки Юрко не закінчив навчання.

– А далі самі, – сказали вони і від тоді ні копійки не давали.

Я віддала сина в садок, сама довчилася і вийшла на роботу. Юрко ж ніяк не міг довго втриматися на одній роботі, на дитину не дуже й звертав уваги, казав, що то мої обов’язки. Він хотів з друзями дивитися футбол, а не працювати з восьмої до п’ятої.

А далі й друга дитина з’явилася і працювати прийшлося ще більше, проте, Юрко не працював. Він сидів вдома, казав, що шукає роботу, але цього не було – грав в ігри та лежав на дивані.

Батьки його не реагували на мої прохання вплинути на сина.

– Це не наш клопіт, самі вирішуйте, ви вже дорослі.

Як я не старалася чоловіка мотивувати, переконувати, просити, але все було марно.

– Як така мудра, то роби сама.

Знаєте, я не якась там розумниця і так далі, я звичайна жінка, професія маркетолога, і приткнутися в місті з такою роботою можна, але тоді не було так, що ти маєш високу зарплату, і працюєш без проблем. Ні, ти маєш ставку в кілька сотень, а все інше залежить від тих клієнтів, яких ти приводиш.

Бігаєш від фірми до фірми, розносиш пропозиції, телефонуєш, мило усміхаєшся, а в результаті пшик.

Ледве ноги волочиш, а там друга зміна, бо чоловік нічого не робив, а от двоє дітей наробили такого безладу, що до ранку прибирати.

І так щодня.

Я переконувала себе, що діти під наглядом, що хоч не вживає, що не гуляє, я ж його так люблю.

Я так прожила з ним десять років, він час від часу десь працював, але загалом грав за комп’ютером. На моє невдоволення казав:

– То йди, я тебе не тримаю.

При цьому їв їжу на яку я заробляла, жив в теплі, яке я оплачувала, вважався сім’янином, бо теоретично мав дітей.

А потім він пішов до іншої, відкрив свою справу і тепер заробляє гроші, возить її по курортах, купує подарунки, водить по ресторанах, а нам лише мінімальні аліменти на дітей.

Я з ним усім ділилася, для мене тоді це також було моє багатство, а тепер ні, кожен сам за себе.

– Ти в мене не вірила, ти мене пиляла, ти знижувала мою самооцінку. Я тобі нічого не винен, – отак мені сказав на моє запитання чи є у нього совість.

Тому самі розумієте, що ні про який штамп в паспорті й мови не може бути, це нічого не дало мені, а тільки змушувало щомісяця згадувати, як я помилилася, коли капали ті виплати.

І ось діти виросли, а я ж ще молода жінка, хочу тепла і ласки. Так і зустріла Колю. Ми дуже підходимо один одному, він не мав серйозних стосунків, жив з мамою, але переїхав до мене.

Алла Павлівна ставилася до мене добре, ніколи не приходила в гості без попередження і не лізла з порадами. Тільки зараз я зрозуміла, що вона не вважала, що я назавжди. Думала, що трохи поживе Микола і знайде собі когось кращого, а так досвіду набереться чи що?

І ось тепер прийшла, мовляв, досить дитині світ зав’язувати, сама відчепися, так і самооцінку збережеш, і нерви.

– Я ж тобі добра хочу, ти ще зустрінеш якогось пенсіонера чи вдівця, а він молодий чоловік і має налагодити свої стосунки сам. Має мати дітей.

– Але Коля дітей не хоче, – відказую я.

– Не хоче, бо що тобі скаже, коли ти сама не хочеш? А пройдуть роки і спитає, де ж його спадкоємці.

– Але у нього нема, що спадкувати.

– То прізвище наше має жити. Досить, я прийшла до тебе попередити, як до друга, а ти вже сама вирішуй. Ще раз кажу – не втрачай шанс знайти когось кращого і дай цей шанс моєму синові, якщо його любиш.

Вона пішла, а я залишилася з думками, які крутилися то в одну сторону, то в іншу, бо й я права, що хочу щастя і тепла, але й Микола теж має подумати про своє майбутнє. Якщо він не хоче зі мною бути, то це одне, але якщо він підіслав для цього матір – то геть інше. І як мені вчинити в цій ситуації правильно?

Автор Ксеня Ропота