Мати стояла посеред кухні, притиснувши до грудей рушник, і дивилася на документ, який я тримала в руках. Її обличчя виглядало сірим у світлі тьмяної лампочки.

— Чому тобі? — тихо запитала вона. — Ми стільки років з нею не спілкувалися.

Я мовчала, складаючи папери в теку.

— Він винен у всьому, — продовжувала мати, зриваючись на звичний тон. — Через нього моє життя пішло шкереберть. Якби не він, я б раніше пішла до нормального чоловіка. А так — довелося терпіти, поки терпілося. Навіть коли з твоїм вітчимом зійшлися, спокою не було. Він завжди дорікав, що я тебе тягну, хоча сам твою сестру на руках носив.

— Тато не знав про Аллу, — сказала я, не піднімаючи очей. — Він думав, що вона теж його. Виховував її, поки ви не розлучилися.

— То й що? — мати різко відвернулася до вікна. — Вітчим теж не залізний був. Йому було важко дивитися, як я на тебе гроші витрачаю, коли в нього своя рідна донька підростає. Тому й вирішили: ти доросла, сама впораєшся. А Аллочці треба старт дати.

— Старт ви їй дали непоганий, — зауважила я. — Новий телефон, комп’ютер, сукні. Я на все це сама заробляла вечорами після пар.

— Ти здорова, як віл, — відрізала мати. — А вона тендітна. Тепер у тебе квартира є. Пощастило, хоч і стара та баба була, а бачиш — не забула. Ти ж сестру не викинеш на вулицю? Їй до інституту треба, а в гуртожитках самі знаєш, який контингент.

— Я робитиму ремонт. Якщо вона хоче жити зі мною – помагайте.

— Яке помагати? Ми не маємо грошей. Можемо купити Аллочці диван.

– Добре і жити вона буде за моїми правилами. Повертатися до дев’ятої. Прибирати за собою. Жодних компаній.

Мати лише махнула рукою, мовляв, якось воно буде.

Через тиждень прийшла Алла. Вона сіла на єдиний чистий стілець серед гір мотлоху, який я вигрібала з бабусиної квартири.

— Тут тхне старими людьми, — скривилася сестра. — Як ти збираєшся тут жити?

— Зроблю ремонт. Ти почула, що мама казала про умови?

— Та чула я. Але ти ж розумієш, що в університеті інше життя. Лекції бувають пізно, друзі кличуть кудись. Дев’ята година — це дитячий садок.

— Тоді живи в гуртожитку. Там веселіше.

— Мама сказала, що ти оплатиш мені контракт, — Алла почала розглядати свої нігті. — Бо батько грошей не дає. Каже, що я вже повнолітня.

— Я взяла кредит на ремонт, Алло. У мене немає зайвих грошей.

— Але ж ти працюєш. І квартира тепер твоя. Це несправедливо. Мені теж щось мало дістатися від бабусі.

— Бабуся залишила це мені. Ти маєш свого батька, він живий і здоровий.

— Він купує собі запчастини до машини, а не моє навчання, — буркнула сестра. — Мама каже, що ти зобов’язана допомогти.

— Я запропонувала житло. Це все.

Наступного дня я взялася за лоджію. Там стояв саморобний стелаж, забитий порожніми банками та якимось ганчір’ям.

Коли я відтягнула одну з трухлявих дощок задньої стінки, помітила порожнечу в цегляній кладці. Там лежав пакунок, загорнутий у стару газету.

Я сіла прямо на холодну підлогу. Газета була за травень 2008 року. Це був рік, коли батько остаточно пішов від нас. Я пам’ятаю, як він тоді збирав сумку, а мати кричала йому в спину, що він ні на що не спроможний

Розгорнувши папір, я побачила банківську упаковку. Товста пачка купюр, перехоплена стрічкою. Зверху олівцем було написано лише одне слово: «Вікторії».

Це був його почерк. Великі, трохи незграбні літери. У 2008-му він ще їздив на заробітки, привозив гроші, які потім швидко зникали. Виявляється, не всі.

Я сиділа в порожній, брудній квартирі й плакала. Не через гроші. Через те, що він сховав їх тут, у своєї матері, знаючи, що до мене вони інакше не потраплять. Він зберіг їх для мене навіть тоді, коли сам почав опускатися на дно.

Цих грошей вистачило, щоб закрити позику, закінчити ремонт за два місяці та купити необхідну техніку.

Я пам’ятала батька не в найкращому вигляді, він надто швидко звик до такого стану і вже до нормального не повертався. І такий подарунок від нього, це привід згадати, що він був людиною, яку обманули, а далі мати зробила все аби я не відвідувала тата і бабусю, наговорювала на нього, в усьому його обвинувачувала.

– Дякую, тату, – прошепотіла я.

Ремонт був завершений. Квартира стала світлою, мінімалістичною. На новосілля прийшли мати з Аллою. Вітчим залишився вдома — він останнім часом став зовсім відлюдькуватим.

— Ого, — Алла провела рукою по новій стільниці. — Звідки гроші?

— Працюю багато, — коротко відповіла я.

— Ти обманула нас, — сказала мати, заглядаючи у ванну кімнату. — Казала, що грошей немає, а сама палаци будуєш. Аллі завтра треба платити за перший семестр. Вона не пройшла на бюджет.

— Я знаю. Вона не готувалася.

— Вікторіє, — мати сіла за стіл. — Дай їй на навчання. Ти ж бачиш, ми не тягнемо. Вітчим каже, що це не його проблеми, він свою частину в її виховання вклав.

— Я не дам грошей на інститут, в якому вона не буде вчитися.

— Я буду! — вигукнула Алла. — Просто там важко спочатку.

— Ти хочеш у клуби, а не на лекції. Йди в коледж, там простіше і безкоштовно.

— Я в коледж не піду, це соромно, — Алла відвернулася.

Але я не поступилася. І мати з сестрою на мене образилися.

Через рік я вийшла заміж. Весілля було скромним, лише для своїх. Мого чоловіка звати Максим. Він спокійний, працює інженером. Мати на весіллі весь час зітхала, що я «влаштувалася», а бідна Алла змушена шукати роботу офіціанткою, бо в інститут її так і не влаштували.

Минув рік. Життя розставило все на свої місця швидше, ніж я очікувала.

Одного вечора до мене приїхала мати. Вона виглядала постарілою, очі були червоні від сліз.

— Він пішов, — сказала вона, сідаючи в передпокої.

— Хто? Вітчим?

— Поїхав у село. Виявилося, у нього там будинок був весь цей час. І перша дружина, яка нещодавно овдовіла. Він просто зібрав речі, поки мене не було, і залишив записку: «Я повернувся додому».

— А як же Алла?

— Алла заміж вийшла. Місяць тому. Привела свого Миколу до нас. Вони не працюють, сидять у мене на шиї. Толик терпів два тижні, а потім сказав, що йому набрид цей балаган. Тепер я одна з ними двома.

— Мамо, ти не одна. У тебе є квартира.

— Яка квартира, Віко? Він виписався, сказав, щоб я сама за все платила. А Микола тільки обіцяє влаштуватися на будівництво.

Я налила їй чаю. Усе, що вона колись будувала на брехні та перевазі однієї доньки над іншою, розсипалося.

— Я чекаю дитину, — сказала я тихо.

Мати завмерла з горнятком у руках.

— Дитину? — вона почала плакати. — Як же я допоможу? У мене там Алла теж при надії, і Микола цей… Я не впораюся на всі боки.

— Мені не треба допомагати, мамо. У мене є Максим. І є цей дім. Ми впораємося самі.

— Ти завжди була самостійною, — вона витерла сльози краєм хустки. — Напевно, бабуся знала, кому квартиру лишати. Твій батько… він хоч і був такий, а бачиш, як воно вийшло.

— Все добре буде, — сказала я, проводжаючи її до дверей.

Я зачинила за нею двері й повернулася в тиху, чисту кімнату. На стінах висіли фото в рамках, там був мій тато і бабуся, наші з Максимом та місце для наших дітей.