“Не переживайте, любі, сестра вас віддасть у будинок для літніх людей.”

Ці слова прозвучали в повній тиші. Мачуха закліпала очима і здивовано глянула на свою рідну доньку, Вікторію. Але далі трусонула головою: “Не мели дурниць, це не твоя квартира і ділитися треба з усіма, ми ж родина.” А от батько задумався, може чи не вперше за життя зрозумів, як неправильно всі ці роки жив.

Почалася ця історія, коли мені було п’ять років через мене…

Батько вважав, що в дівчинки має бути мама і привів до нас Людмилу. Не знаю, звідки вона родом, бо завжди казала, що з міста, але ви б бачили. Як світитися її очі, коли вона міряла мамині сукні і прикраси.

До мене ж вона ставилася прохолодно, а коли тато йшов на роботу, і зовсім вдавала, що мене не існує. Мої дитячі спроби завоювати її прихильність завжди розбивалися об стіну її байдужості.

Коли з’явилася Вікторія, моя зведена сестра, я сподівалася, що щось зміниться, але ні. Людмила була повністю поглинута своєю рідною донькою, бачачи в мені лише небажаний додаток.

Я ж росла, намагаючись не заважати, бути максимально непомітною. Мій єдиний справжній захисник і порадник — це був мій дідусь по татовій лінії, Валентин Іванович. Він завжди був для мене оазисом тепла, він єдиний по-справжньому пам’ятав мою маму і завжди приймав мене у своєму домі, як рідну кровиночку, коли мені ставало особливо нестерпно.

Саме він мені порадив вступити в училище в його місті.

– Будеш мати, де жити, а то ті тебе й так в вісімнадцять за двері виставлять.

Це було правдою, мачуха не могла дочекатися, коли я піду вчитися та переїду з квартири. Батько, який м’якотілий був всі ці роки, але єдина за що тримався міцно, то за те, що він мене до вісімнадцяти років утримує і оплатить навчання.

Він зітхнув з полегкістю, коли я сказала. що переїду до дідуся.

Ось так почалося моє щасливе життя в дідуся, але тривало воно не довго, бо його забрала швидка. Лікувати прийшлося в області, де жила моя родина і я приїхала до них аби повідомити цю сумні звістку.

– Ти чого приїхала, – насупилася Людмила з порогу.

– Дідусь у лікарні, – сказала я з плачем у голосі.

Запала мовчанка, як раптом сестра спитала.

– Це скільки грошей на поминки треба? – втрутилася Віка, зітхаючи. – А ми планували на літо в Грецію поїхати.

– Які поминки? Ви чого діда вже ховаєте? Міцний він у нас, вибереться ще! – обурилася я.

– Якщо що, цур, квартира мені! – промовила Віка, мрійливо усміхаючись, – Я її продам і куплю тут студію.

– Тату, – я трималася з останніх сил, – дідусеві потрібна допомога. Ти їдеш зі мною?

Татові очі забігали, він не знав, що робити.

– Добре, доню, їдемо… Я тільки гроші візьму, в разі чого.

– Заначка? У тебе є заначка?! – Людмила підскочила, як ужалена, – Коли я прошу гроші, то ти кажеш, що у тебе нема!

– Я вас усім забезпечую. Ви всі, як сир у маслі катаєтесь! Поїхали, доню, – батько чи не вперше відкрито сперечався з мачухою!

Мене не здивувала поведінка моєї мачухи та сестри. Найбільше їх цікавили гроші та квадратні метри, що можуть лишитися від діда. А от тато… вперше став на захист мене і діда. Він оплатив всі ліки, приносив їжу, наполіг аби я жила в них удома, хоча Віка ніяк не хотіла ділити зі мною кімнату і ввесь час робила мені зауваження.

Але дідуся виписали і ми знову поїхали додому, батько вирішив оплачувати дідові ще й доглядальницю, щоб була з ним, поки я на роботі.

– Тільки не проговорися, – просив він мене.

В житті до всього звикаєш і навіть такі труднощі з часом стають рутиною.

Коли діда не стало, то мені дуже бракувало його кахикання та човгання ногами.

– Чай питимеш, – звичне з кухні і його чай, який пах мандаринками цілорічно.

Поминки були скромними. Зате на поминках, звідки не візьмися, з’явилися й Людмила, і Віка. Вони навіть…

Тато стояв мовчки, для нього це теж була втрата. Поки ми з ним обирали фото на пам’ятник, то Людмила і Віка ходили по квартирі:

– Це крісло можна відреставрувати і за дорого продати, більше нічого цінного не бачу, – почала Людмила, – Наймемо ріелтора і продамо квартиру. Нам треба оновити ремонт в квартирі і щось відкладемо тобі, Віко.

– А ви доглядали за дідом, що на його квартиру рота відкрили, – мій голос тремтів.?

– Твій батько його єдиний син і спадкоємець, ми всі його спадкоємці! Це передбачено законом! І тобі дамо кілька тисяч, не переживай, – вона кинула на мене гнівний погляд.

– Законом? – я усміхнулася. – Тоді вам просто нема чого продавати, у діда немає квартири.

– Як нема? А ця?! – Людмила мало не задихнулася.

– Ця моя, він мені її подарував, коли одужав. Навіть дарча є, і вона оформлена на моє ім’я, вже кілька років, щоб уникнути подібних дискусій. Дід подбав про те, щоб його рідна онучка була захищена.

– Дмитре, ти чуєш, що відбувається? Віка вже наречена, їй потрібна квартира! Чого ти мовчиш?

– За Віку не турбуйтеся, – я подивилася прямо в очі мачусі, повторюючи її власну фразу. “Вона вже точно постарається, якнайшвидше відправити вас у будинок для людей похилого віку, щоб та квартира цілком належала їй.

Вони вискочили з квартири, обіцяючи прислати до мене адвоката. Батько обійняв мене.

– Вибач мені, я хотів, як краще.

– Та нічого, тату, я звикла.

Відтоді я до них ні ногою, а вони до мене. Тато приїздив на знайомство з моїм нареченим. Він каже, що справить мені весілля, але я не хочу аби потім ті його шпетили. Я мрію, що матиму сім’ю, в якій я обов’язково прищеплю повагу, любов та співчуття до рідних, те, чого мені так бракувало в дитинстві. Я вдячна дідові, що він врятував мене не лише від сирітства душі, а й від фінансової прірви, яку мені готували “родичі”.