Остап зітхнув, дивлячись на батька, який, як завжди, сидів із кам’яним обличчям у своєму кріслі. Голос у сина прозвучав, ніби він виголошував вирок, а не прохання:

— Тату, а ти часом не проти, якщо ми зі Зоряною поживемо у тебе на кілька місяців?

Відповідь прогриміла, як грім серед ясного неба, без жодного натяку на вагання чи пом’якшення:

— Проти.

Майже десять років тому батьки Остапа розірвали стосунки. Мати незабаром знайшла своє щастя у другому шлюбі, а ось батько, Степан Олексійович, вирішив вести життя самітника. Його вдача була такою, що про нього говорили: “Скеля, а не людина”. Жінки, звісно, з’являлися на обрії, але цей суворий характер не дозволяв їм закріпитися надовго.

Проте, одне залишалося незмінним — сина він ніколи не полишав. Крім обов’язкових виплат, він завжди забезпечував Остапа необхідним і брав справжню участь у його формуванні. Виховував жорстко, без “телячих” ніжностей, як справжнього чоловіка, але за цією суворістю відчувалася незламна батьківська відповідальність.

Остап не чекав милості від долі. Одразу після випускного він пішов працювати і, недовго думаючи, покинув материнську оселю, винайнявши куток у робітничому гуртожитку. За кілька років він пов’язав долю зі Зоряною, своєю шкільною приятелькою. Вони жили мрією про власну квартиру, старанно відкладаючи копійку на перший внесок у дольовій участі.

Аж тут господар їхньої тимчасової оселі оголосив: “Продаю!”. Молода пара опинилася в скрутному становищі. Потрібно було десь перечекати цей перехідний період. Остап наважився звернутися до батька: він же сам господарює у просторій “трикімнатці”. Батькова миттєва відмова змусила Остапа відчути, як у горлі пересихає, і він уже подумки відступив, але тут почув продовження:

— Добре, залишайтеся. Але я вас попереджаю: жодного зайвого шороху.

— Щиро дякую, тату, — видихнув Остап, наче скинув з плечей важкий мішок.

Він знав свого батька: відлюдько, поціновувач тиші, вкрай скупий на будь-які прояви емоцій. Тому вимога дотримуватися тиші його абсолютно не вразила. Зоряна також чудово розуміла правила гри й погодилася без питань. Тим паче, вона була на п’ятому місяці вагітності, і сама мріяла про спокій. От тільки вона не підозрювала, що у батьковому розумінні абсолютна тиша вимагалася лише від квартирантів, тоді як він у своїй фортеці мав право на повну свободу.

Степан Олексійович розпочинав свій день, коли ледь розвиднювалося, о п’ятій ранку. По квартирі розносилося гучне, неквапливе човгання капців, що супроводжувало його “ранкові мандри”: вбиральня, потім ванна, далі кухня. Знову ванна, кухня, вбиральня. І так по колу, розриваючи ранкову тишу монотонним: човг-човг-човг… БА-БАХ! (це щось падало) А потім роздратоване бурчання: «От чортяка!». І знову — човг-човг-човг. Те, що інші мешканці квартири ще спали, його не хвилювало аніскілечки. Він удома! А хто не згоден з його порядками, може збирати речі, бо він їх сюди не запрошував.

Окрім ранкових “ритуалів” з човганням і гуркотом, він запровадив суворий контроль над життям сина та невістки. Вечірні перегляди телевізора після дев’ятої — під забороною (шум дратує); смаження їжі на плиті — табу (запахи його виводять); вода і світло — тільки економно, бо він не мільярдер, щоб оплачувати їхні витрати.

Такі умови тривали рівно тиждень, доки Зоряна не потрапила до лікарні. Яке ж було її здивування, коли через два дні у палаті з’явився… свекор. У руках тримав пакет із фруктами.

— Дитині потрібні вітаміни, бач, — він простягнув пакунок із таким суворим обличчям, наче виконував секретну місію.

— Дякую Вам, Степане Олексійовичу, — щиро посміхнулася Зоряна.

— Угу, — кивнув той. — Ну, я пішов. Лікаря слухайся.

— Добре, — відповіла Зоряна. — До побачення.

Після повернення Зоряни додому, Степан Олексійович, як і раніше, прокидався на світанку, але тепер його човгання стало якимось… приглушеним. Він намагався проявляти турботу у свій, вкрай незграбний спосіб. Наприклад, міг із серйозним, аж до похмурості, обличчям покликати до сніданку. Або, що ще більш неймовірно, мовчки забрати у невістки швабру і самотужки помити підлогу. Мовляв, не їй у такому стані надриватися.

Власну квартиру Остап і Зоряна змогли оформити лише за три місяці. Але Степан Олексійович категорично заявив, що переїзд можливий лише після завершення ремонту. Зоряна народила, коли у новій квартирі ще панував хаос. Тож їй з немовлям довелося знову повернутися у “тихий світ” свекра. Родичі приходили лише кілька разів, бо свекор усім своїм виглядом демонстрував, що візити йому не до душі.

Зате він шалено радів онучці. Дивлячись на маленьку Галинку, його суворе обличчя завжди розквітало усмішкою. Він був готовий стати справжньою стіною, захищаючи свою “крихітку” від усіх небезпек світу.

Щоранку він без слів забирав Галинку до себе, даючи Зоряні можливість відіспатися після нічних чергувань. Цей суворий чоловік навіть навчився майстерно міняти підгузки. І коли настав час прощатися і переїжджати, Степан Олексійович, витираючи скупу чоловічу сльозу, суворо заявив:

— Куди ви, діти? Ще зовсім незграбні з малечею. Поки живіть у мене. Недовго. Поки Галинка до шлюбу не дійде.

Остап і Зоряна ошелешено перезирнулися. А Степан Олексійович, швидко відвернувшись, пробурмотів:

— Це все старечі дурниці! Сентиментальність клята. Чого заклякли? Дайте мені дитину і йдіть свої речі сортуйте. Встигнете ще нажити своє добро, роззяви небесні.

Молодята, які весь час думали, що батько мріє їх випровадити, тепер стояли приголомшені. Їм залишалося лише дивуватися, як змінився їхній суворий і відлюдькуватий родич. І вони, звісно, залишилися. Хіба можна відмовитися від такого дідуся?

А Степан Олексійович тим часом воркував із внучкою і був найщасливішою людиною, бо у його житті з’явилася найдорожча і найулюбленіша маленька істота.