Степан Петрович жив сам уже чотирнадцять років. Його дружина, Клавдія, згасала довго, і ці останні роки витягнули з нього чимало жил. Він сам її піднімав, сам перестилав постіль, сам варив ті дієтичні каші, які вона вже заледве ковтала.

Діти, звісно, допомагали грошима, але щоденна рутина — це була тільки його ноша. Коли Клавдії не стало, у великій хаті Степан бути не міг, намагався заповнити кожну хвилину роботою.

Його син, Андрій, працював автомеханіком. Чоловік він був рукатий, клієнти в чергу записувалися, бо знали: якщо Андрій перебере мотор, машина шептатиме. Але в особистому житті якось не клеїлося. Три роки тому він розлучився з дружиною. Їхня спільна донька, Вікторія, на той час уже вчилася в університеті й після розлучення батьків чітко зайняла позицію матері, до Андрія заходила рідко, хіба що на свята.

Донька Степана Петровича, Ольга, давно перебралася в обласний центр. Чоловік її, Григорій, був людиною поважною — викладав у політехнічному, терпіти не міг зайвого галасу й пилу. Дітей у них не було, і, чесно кажучи, Григорій ніколи про це не шкодував. Йому цілком вистачало студентських заліковок і наукових статей.

Степану Петровичу виповнилося шістдесят вісім. Попри вік, він не міг всидіти на місці. Його город був зразковим: рівні рядки картоплі, соковита морква, горох, що аж вився по тичках. А сад — то була його окрема гордість. Старі яблуні й груші щороку гнулися від плодів.

— Тату, ну куди ви стільки садите? — щоразу бурчав Андрій, завантажуючи багажник своєї машини сітками з овочами. — Спину ж не шкодуєте. Зараз усе в супермаркеті купити можна, копійки коштує.

— Ти їж, сину, їж, — посміхався Степан у сиві вуса. — У супермаркеті воно гарне, але пластмасове. А моє — з землі.

Ольга з Григорієм теж приїжджали. Григорій зазвичай стояв осторонь, поглядаючи на годинник, поки Ольга пакувала ящики з яблуками.

— Олю, обережно, оббивку в машині не замасти, — кидав він через плече. — Степане Петровичу, ви б краще це все продавали. Це ж який ресурс дарма пропадає.

— Я не торгую, Григорію. Я роздаю, — спокійно відповідав тесть.

Більшу частину врожаю Степан відвозив у міський інтернат. У нього була домовленість із директоркою: вона присилала стареньку вантажівку, а він під зав’язку набивав її овочами та фруктами. Грошей ніколи не брав — вважав це своїм обов’язком перед Богом і пам’яттю дружини.

Все змінилося, коли Степан вийшов підрізати малину, коли в грудях ніби лещата стиснулися. Добре, що сусід, Михайло, зайшов.

Він побачив, як Степан опускається на коліна, притискаючи руку до серця, і миттєво викликав швидку.

У лікарні Степан виглядав маленьким і змарнілим. Коли Андрій прийшов його провідати, він з порогу почав:

— Ну от і дострибався, тату. Я ж казав — не гаруй на тому городі. Серце не залізне. Лікар каже, що тобі зараз спокій потрібен. Випишуть скоро, але жити самому — це не варіант.

Перед самою випискою лікар покликав Ольгу в кабінет.

— Слухайте уважно, — сказав він, гортаючи картку. — Стан стабільний, але перший місяць-два Степан Петрович потребує постійного нагляду. Ніяких фізичних навантажень. Серце дуже слабке. Хтось має бути поруч цілодобово.

Ольга вийшла в коридор, дістала телефон і набрала брата.

— Андрію, слухай, лікарі батька виписують, але одного лишати не можна. Треба, щоб ти його до себе забрав. Ти ж там у селі, йому звично буде.

— Олю, ти здуріла? — почулося в слухавці. — Яке «до себе»? У мене в хаті зараз погром. Я ж казав, що нарешті ремонт почав. Майстри вже стіни обдирають, пилюка стовпом, спати ніде. Ти ж знаєш ту бабусину квартиру — там від часів царя Гороха нічого не мінялося. Куди я його привезу? Забирай до себе в місто, у вас три кімнати.

— Ти що, жартуєш? — обурилася Ольга. — Ти Григорія не знаєш? Він приходить з інституту весь смиканий, йому тиша потрібна, щоб лекції писати. А тато почне свої розмови про город, про погоду… Григорій цього просто не переживе. У нас свій ритм життя, Андрію.

— То що, ми його в лікарні залишимо? — роздратовано запитав брат.

— Давай зробимо так. Завтра ми його забираємо, веземо до нього додому. Я знайду жінку, доглядальницю. Маю знайому, Наталію Дмитрівну, вона таким займається. Ми з Григорієм будемо платити їй зарплату, а ти просто заскакуй вечорами, перевіряй, чи все добре.

— А якщо він не захоче? Він же в нас упертий.

— Поставимо перед фактом. Іншого виходу немає.

Наступного дня Степана Петровича привезли до його будинку. Він був блідий, але очі гостро позирали на дітей. Коли вони зайшли до хати, там уже чекала жінка — спокійна, з акуратно зібраним волоссям.

— Тату, знайомся, це Наталія Дмитрівна, — швидко заговорила Ольга. — Вона поживе з тобою трохи, допоможе по господарству, ліки простежить. Лікар сказав, що тобі самому зараз не можна.

Степан Петрович сів на стілець, важко зітхнув.

— Доглядальниця, значить? — він подивився на сина. — Ти, Андрію, в ремонті весь, так? А ти, Олю, в тиші міській?

— Тату, ну не починай, — виправдовувався Андрій. — Так просто безпечніше для всіх.

— Добре, — несподівано легко погодився батько. — Хай буде так.

Діти, відчувши полегшення, швиденько зібралися. Ольга залишила Наталії Дмитрівні гроші на продукти й номер свого телефону. Григорій уже чекав у машині, нервово постукуючи пальцями по керму.

Тільки-но машина зникла за поворотом, а Андрій пішов до себе додому, Степан Петрович підвівся.

— Наталіє Дмитрівно, ви жінка, бачу, порядна. Але я не інвалід. Давайте так: ось вам мій номер телефону. Якщо мені стане зле — я наберу. А зараз ідіть додому. Дітям скажемо, що все добре, ви працюєте. Гроші, що Ольга дала, лишіть собі за турботу.

— Але Степане Петровичу, мені ж совість не дозволить… — розгубилася жінка.

— Совість — це добре. Але мені в моїй хаті чужа людина не потрібна. Я буду потихеньку сам. Завтра просто загляньте на пів години, кави поп’ємо, і все.

Минуло півтора місяця. Степан потроху оговтався. Він ходив повільно, але впевнено. Кожного ранку робив легку розминку, варив собі вівсянку і багато читав. Наталія Дмитрівна справді заходила майже щодня — спочатку через обов’язок, а потім просто тому, що їй подобалося розмовляти зі Степаном. Він виявився цікавим співрозмовником, знав безліч історій про село, про старі часи, про сад і город.

Наближався день народження Степана Петровича. Ольга зателефонувала за два дні:

— Тату, ми в суботу приїдемо. Григорій теж буде. Нічого не готуй, ми замовимо доставку з ресторану, привеземо все з собою.

— Та вже як хочете, — відповів батько.

У суботу біля хвіртки зустрілися всі: Ольга з Григорієм, які несли великі пакети з логотипом дорогого закладу, і Андрій, що виглядав дещо стомленим від свого безкінечного ремонту.

— Ну що, як там наш хворий? — бадьоро запитав Андрій, відчиняючи двері.

Вони зайшли в передпокій і зупинилися. З кухні долинав неймовірний аромат запеченої качки з яблуками та свіжої випічки. У вітальні стіл був розсунутий на всю довжину, застелений білосніжною скатертиною, яку Степан діставав лише на великі свята. Посередині стояла велика ваза з яскравими хризантемами.

— Тату? Ви що, самі це все? — Ольга здивовано поставила пакети на тумбу.

Зі спальні вийшов Степан Петрович. На ньому була чиста прасована сорочка, він виглядав бадьорим, навіть щоки трохи порожевіли.

— О, приїхали. Проходьте, сідайте.

— Але звідки це все? — Григорій підозріло подивився на сервірування. — Ви замовили кухаря?

У цей момент з кухні вийшла Наталія Дмитрівна. Вона була в ошатній сукні темно-синього кольору, з легкою посмішкою на обличчі. В руках вона тримала тарілку з гарячими пиріжками.

— Ого! — вигукнув Андрій. — Наталіє Дмитрівно, ви перевершили себе. Ми думали, ви тут просто за тиском стежите.

— Сідайте, діти, сідайте, — Степан Петрович підійшов до Наталії й злегка торкнувся її плеча. — Хочу вам дещо сказати. Ми з Наталкою вирішили, що їй більше не треба бути моєю доглядальницею.

Ольга напружилася:

— Як це? Тобі стало гірше? Чи вона не справляється?

— Зовсім навпаки, — Степан Петрович усміхнувся. — Ми вирішили розписатися. Наталці є куди йти, у неї своя квартира, але ми вирішили, що вдвох нам у цій хаті буде значно краще. Вона господиня чудова, ви самі бачите. І мені тепер є для кого яблука збирати.

У кімнаті на мить запала тиша. Григорій першим відставив убік пакети з ресторану.

— Ну що ж, — сказав він, поправляючи окуляри. — Це, принаймні, вирішує питання з наглядом. Вітаю, Степане Петровичу.

— Тату, це так несподівано… — Ольга підійшла до батька, поцілувала його в щоку. — Головне, щоб ти був здоровий.

Андрій поплескав батька по плечу.

— Ну, старий, ти даєш. А я все думав, чого ти такий спокійний став, ні на що не скаржишся.

Наталія Дмитрівна почала розкладати качку по тарілках.

— Давайте до столу, — тихо сказала вона. — Все вже остигає. А качка сьогодні вдалася, Степан сам яблука вибирав, сказав, що тільки «антонівка» сюди підходить.

Вечеря пройшла спокійно. Григорій несподівано для себе з’їв дві порції пирога і навіть не згадав про тишу в міській квартирі. Андрій розповідав про складнощі з заміною проводки, а Степан Петрович просто сидів на чолі столу, підливав усім компот і час від часу переглядався з Наталією.

Коли сонце почало сідати за ліс, діти почали збиратися. Ольга акуратно склала порожні контейнери від ресторану, які так і не знадобилися.

— Ви заїжджайте, — сказав Степан, проводжаючи їх до хвіртки. — Скоро груші підуть, треба буде знімати.

— Заїдемо, тату, обов’язково заїдемо, — відповів Андрій, сідаючи за кермо.

Машини від’їхали від будинку, здіймаючи легку куряву на сільській дорозі. Степан Петрович повернувся до хати, де у вікні світилося м’яке жовте світло. Він прикрив за собою двері, повернув ключ і пішов на кухню, де Наталія вже почала збирати посуд, неголосно наспівуючи якусь давню пісню.