— Тату, яка фата і біле плаття? Твоїй нареченій п’ятдесят років! — Роман відкинувся на спинку крісла і голосно зареготав, витираючи сльози в кутиках очей. — Ти б ще лімузин з лялькою на капоті замовив. Люди ж сміятися будуть.

— Я маю здійснити її мрію, — здивовано закліпав Микола, переводячи погляд з сина на дочку. Він стояв посеред власної вітальні, почуваючись так, ніби його щоправда викликали на килим до начальства. — Галина ніколи не була заміжня. У неї не було цього свята. Чому я маю її цього позбавляти?

— Та тому, що це смішно, тату! — вставила Алла, нервово поправляючи браслет на зап’ясті. — У такому віці розписуються тихо, без помпи. Прийшли, поставили підписи — і додому пити чай. А ти тут карнавал влаштовуєш. І взагалі, ти про нас подумав? Про репутацію? Нам перед сусідами соромно.

Микола мовчав. Він дивився на своїх дорослих дітей і не впізнавав їх. Колись він заплітав Аллі коси, терпляче розплутуючи вузлики, і вчив Романа забивати перші цвяхи. Коли їхня мати померла, він вирішив: жодної мачухи. Жодної чужої жінки, яка могла б криво подивитися на сина чи обділити увагою дочку. Він сам навчився варити борщ, прасувати шкільні сорочки та розбиратися в підліткових драмах. Роками він засинав у холодному ліжку, переконуючи себе, що діти засинають без сліз через мачуху і це найважливіше.

А тепер, коли вони виросли, коли він допоміг кожному з житлом, коли віддав останні заощадження на їхні весілля, він раптом став для них «смішним старим».

— Ти хоч розумієш, що вона за людина? — продовжував Роман, ігноруючи батькове мовчання. — Звичайна медсестра з поліклініки. Обкрутила тебе, поки тиск міряла. Тату, відкрий очі! Її потрібна ця квартира. Вона зараз лагідна, а завтра виставить тебе за поріг, і ти навіть пікнути не встигнеш.

— У Галини є своє житло, — тихо промовив Микола. — І дача за містом. Їй не потрібні мої метри.

— Ой, розповідай! — пирхнула Алла. — Знаємо ми ці дачі. Сарайчик у селі без вікон і дверей. А тут центр міста, три кімнати. Вона просто професійна мисливиця за спадком. Ти для неї — лотерейний квиток.

— Ви її навіть не знаєте, — Микола сів на край дивана, відчуваючи, як у грудях починає знайомо нити. — Вона готувала мені обіди, коли я лежав з грипом минулої зими. Де ви тоді були?

— Ми працювали, тату. Ти ж знаєш, який зараз графік, — буркнув Роман. — І взагалі, ми ж дзвонили.

— Дзвонили… Раз на тиждень, щоб запитати, чи я випив таблетки. А Галина просто була поруч. Ми вечорами розмовляємо про книги, про фільми… Вона мене слухає.

Діти перезирнулися. Для них це не було аргументом. У світі, де все вимірювалося вигодою та соціальним статусом, розмови про книги здавалися безглуздою ширмою для підступного плану.

— Коротше, тату, — Роман підвівся, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. — Ми проти цього весілля. Хочеш жити з нею — живи так, «цивільним шлюбом». Але ніяких РАЦСів і ніяких білих суконь. Ми не прийдемо на це посміховисько.

Микола проводив їх до дверей. Коли замок клацнув, у квартирі запала така важка тиша, що захотілося відчинити всі вікна.

Весілля все ж відбулося. Галина довго відмовлялася від сукні, червоніла і казала, що це занадто, але Микола був непохитний. У той день вона виглядала неймовірно — не як молода дівчина, а як жінка, що нарешті знайшла свою сім’ю. На розписі були лише кілька колег Миколи та подруга Галини. Крісла, призначені для дітей, так і залишилися порожніми.

Життя вдвох потекло спокійно. Галина привнесла в дім забуті аромати домашньої випічки та затишок, якого Микола не відчував десятиліттями. Вона розставила на підвіконнях квіти, змінила старі штори на світлі, і вечорами вони чаювали перед телевізором.

Діти з’являлися рідко. Алла іноді заходила «на каву», але насправді — щоб проінспектувати обстановку. Вона холодно віталася з Галиною, ігнорувала її пропозиції пообідати й одразу проходила в вітальню до батька.

— Ну що, вона ще не вимагає переписати на неї дарчу? — шепотіла вона, зачиняючи двері.

— Алло, припини, — втомлено відповідав Микола. — Ми просто живемо.

— Дивись, тату. Ми з Романом звернулися до юриста. Якщо вона спробує щось провернути, ми будемо судитися. Ця квартира — мамина і твоя, вона належить нашій родині.

Галина все чула. Квартира була невеликою, а стіни — тонкими. Вона ніколи не скаржилася чоловікові, лише іноді ставала трохи сумнішою, коли гості йшли. Вона продовжувала готувати для них пироги, пакувала з собою банки з варенням, які діти брали з кам’яними обличчями, ніби робили велику послугу.

— Чому ти мовчиш? — запитав одного разу Микола, коли після чергового візиту сина Галина тихо прибирала зі столу недопитий чай. — Вони ж ображають тебе своїми підозрами.

— Навіщо сваритися, Колю? — вона м’яко посміхнулася, поклавши руку йому на плече. — Вони тебе люблять, просто по-своєму. Бояться втратити те, що вважають своїм. А мені від них нічого не треба. У мене є ти, і це найбільше багатство, яке я коли-небудь мала.

Микола дивився на її руки — натруджені, руки жінки, яка все життя віддала медицині та турботі про чужих людей. Йому було боляче за неї, але Галина мала дивовижний дар — вона вміла віддавати легко і пробачати.

Минуло чотири роки. Ці роки були для Миколи найщасливішими. Він перестав відчувати себе старим чоловіком, який чекає на фінал. Вони з Галиною багато гуляли парком, їздили на її маленьку дачу, де він допомагав їй підрізати яблуні, і навіть планували поїхати до санаторію в Карпати.

Але одного ранку Галина не прокинулася. Серце, яке вона так ретельно лікувала іншим, не витримало власного навантаження.

На похороні діти стояли осторонь. Роман шепотівся з дружиною, Алла раз у раз дивилася в телефон. Вони не плакали, скоріше виглядали так, ніби відбувають нудну повинність.

Через тиждень після похорону, коли Микола ще не міг звикнути до порожнечі на другій половині ліжка, діти прийшли «поговорити».

— Тату, ми розуміємо, тобі важко, — почав Роман, сідаючи за стіл. — Але треба вирішувати справи. Ми хочемо знати, що там з паперами. Вона встигла щось підписати? Може, вона вже встигла частину квартири на когось оформити?

Микола підвівся, пішов до кабінету і виніс тонку теку.

— Ось, — він поклав її перед дітьми. — Галина залишила це у свого нотаріуса ще три роки тому. Вона просила відкрити це тільки після її смерті.

Алла швидко схопила папери, очікуючи побачити там вимоги щодо спадщини чи якісь каверзні умови. Але те, що вона прочитала, змусило її замовкнути.

У теці був заповіт на ту саму однокімнатну квартиру в спальному районі та на дачну ділянку з будинком. Галина офіційно заповідала все своє майно Роману та Аллі — порівну.

— Як це? — прошепотіла дочка, перечитуючи рядки. — Чому нам? Вона ж нас майже не знала… і ми…

— Вона казала, що у неї немає своїх дітей, — голос Миколи тремтів. — А ви — мої діти. Вона хотіла, щоб ви знали: вона прийшла в цей дім не за вашим, а щоб віддати своє. Вона хотіла, щоб ви її прийняли, але оскільки цього не сталося, вона вирішила довести свою щирість хоча б так.

У вітальні стало дуже тихо. Роман крутив у руках ручку, не знаючи, куди подіти погляд. Алла закрила обличчя руками.
Микола прожив після Галини всього сім місяців. Він просто згас.

Діти продали квартиру Галини. Дачу теж. Гроші розділили, купили нові машини, зробили ремонти. Але щоразу, коли Алла бачила в місті жінку в білій хустині, схожу на Галину, вона пришвидшувала крок. А Роман сказав, що найдешевший пам’ятник для цієї жінки буде платою за його переживання.

Я ж не залізний. Скільки нервів за цей час пішло.

В квартирі Миколи та Галини тепер жили зовсім чужі люди, які навіть не знали, скільки любові та терпіння бачили ці стіни.