Ми хоч і не чужі люди, разом дружили в дитинстві, але роки минули, ми розміняли шостий десяток, то вже пора включити трохи голову, а вона як була така наївна простачка, так і лишилася.

Коли Люба лиш думала їхати, їй було трохи за сорок. Звичайно, що їхала не від доброго життя. а того, що чоловік пішов до іншої, а на носі було поступлення її доньки до медучилища.

– Люба,- казала я їй, – Ти добре подумай. Яка з твоєї Лесі медсестра? Вона школу ледве скінчила, а там знаєш як вчитися треба?

– Моя дитина буде ходити в білому халаті і буде легко жити, а не так як я.

Поїхала.

Але мої слова таки справдилися! Не знаю, як там Леся вчилася, але тримали, бо мати слала гроші з-за кордону і всі сесії платилися.

Якщо чесно, я б тій Лесі не дала собі температуру поміряти, вже не кажучи про щось інше. Вічно якась така незібрана, забудькувата, ну витає в хмарах і все.

Закінчила вона нарешті те училище, але ж треба було ще їй місце знайти з роботою, тому Люба ще лишилася.

А далі вже Леська чи проробила два місяці чи ні, але сказала, що виходить заміж.

І от знову Люба висилає доляри на весілля, бо Леська захотіла в дуже дорогому ресторані.

Приїхала вже Люба, що я її й не впізнала – схудла дуже, якась така, знаєте, ну вся в собі. Видно, що їй там не з медом, але чи отримала від доньки подяку – не думаю.

А ще привела зятя Леся в їхню квартиру!

Потім мені Люба розказувала, що Леся їй просто в очі сказала:

– Мамо, ви й так поїдете скоро в Італію, то яка різниця, що Віталик буде тут жити?

– Вона навіть не спитала чи я хочу туди їхати, – говорила мені Люба і було видно, що їй дуже гірко.

Та самі порахуйте, що вона там була років шість безвилазно, поки Лесю вчила та весілля робила.

Але що зробиш – взяла сумки та знову поїхала. Казала мені, що заробить собі на квартиру.

І от вона висилала Лесі гроші аби вони їй купили квартиру і зробили ремонт.

А тепер Люба приїхала, але ні квартири, ні грошей!

Донька сказала, що вони вирішили робити бізнес і всі її гроші вклали в якусь справу, а вона не пішла. І все – грошей нема!

Люба в плач, але Леся каже:

– Ми ж не хотіли аби так сталося. Нічого страшного – ще пару років поробите і купите собі. Ми вже ті гроші точно пустимо на квартиру.

Ну, а Люба ж їхала додому на зовсім! Всі речі привезла з собою, там пів буса було з лахами, то Леська почала нити, що квартира мала і нема куди ті речі складати, а далі більше – їм трьом тісно в Любиній квартирі і коли вона вже поїде.

І от Люба взяла сумки та до мене.

– Тут є якісь речі, що ти можеш собі взяти, дещо я лишу собі, а інше просто роздай комусь, – каже і сама плаче, – Не думала я, що мене дочка отак на старості літ прихистить.

Знаєте, з одного боку мені Любу шкода, але з іншого – абсолютно. Як та дитина має навчитися цінувати щось, коли вона з дитинства тими грошима отак фиркала. Нащо було стільки витрачати на освіту, коли Леся он сидить з дитиною?

Або на те дорожезне весілля? Це скільки треба було гарувати та недоїдати аби твої гості бабрали в дорогому ресторані десять видів страв?

Я такого просто не розумію. Треба ж думати й про завтра. А як ти не навчила цього дитину, то такий і результат.

Люба каже, що буде мені гроші висилати аби я їй купила квартиру, але я не дуже хочу у все це втягуватися, бо де гроші – там завжди непорозуміння. Я собі живу тихо-мирно і мені ось цього всього клопоту не треба.

І як я маю їй сказати, що не хочу допомогти, бо ж це виглядає теж не дуже добре…

Фото Ярослава Романюка.