Телефон Андрія лежав екраном донизу. Марина потягнулася вимкнути його будильник – і побачила сповіщення. «Віка. Пропущений виклик. 03:14».

Рука застигла над екраном. У горлі пересохло.

– Андрію, вставай, – вона торкнула чоловіка за плече. Звичайним голосом. Буденним ранковим голосом дружини, яка нічого не помітила. – Твій телефон дзвонить.

Він різко схопив мобільний, глянув на екран. Марина спостерігала в дзеркало шафи, як змінюється його обличчя. Мить розгубленості. Швидкий погляд на неї. Розслаблена усмішка.

– Та це… сигналізація на роботі знову. Віка чергувала.

Віка. Її подруга п’ятнадцять років. Хрещена їхнього сина. Та, яка вчора плутала деталі ювілею, хоча обговорювали їх сотню разів.

– Зрозуміло, – Марина повернулася до вікна. – Каву зробити?

– Давай.

На кухні вона увімкнула кавомашину й дивилася на струмінь еспресо. У голові крутилося одне: не може бути. Не Віка. Не Андрій. Просто збіг. Сигналізація. Звісно, сигналізація.

Телефон завібрував. СМС від Віки: «Привіт! Як настрій перед днем ікс? Квіти заберу о 12, як домовлялися».

Марина написала у відповідь: «Дякую! А що там із сигналізацією вночі?»

Три хвилини. Віка пише. Стирає. Знову пише.

«Якою сигналізацією?»

Кава пролилася через край чашки.

Ювілей компанії – це як весілля, тільки складніше. На весіллі ти хвилюєшся за себе. Тут – за двісті людей, включно з інвесторами з Німеччини.

Марина перевіряла список у блокноті. Галочки навпроти кожного пункту, крім одного. «Відеоролик про компанію – Андрій монтує».

– Марино, я з квіткарями домовилася, – Віка влетіла до кабінету без стуку. Як завжди. – Білі троянди замінять на кремові, білих бракує. Нормально?

– Нормально.

Марина дивилася на подругу. Нова помада. Надто яскрава для офісу. І блузка… Марина точно пам’ятала цю блузку. Віка купила її торік і сказала: «Чоловік оцінить». От тільки чоловіка у Віки не було.

– Ти чого така? – Віка сіла на край столу. Так близько, що Марина відчула її парфуми. Нові. Дорогі.

– Просто втомилася. Три дні лишилося.

– Та годі тобі! У тебе все під контролем. Ти геній організації. – Віка поплескала її по плечу. – До речі, Андрій відео вже домонтував?

– Майже.

– Він у тебе золото. Мені б такого чоловіка.

У середині все похололо. Марина всміхнулася:

– Віко, можеш заїхати в банк? Зняти гроші на чайові офіціантам.

– Звісно! Скільки?

– Пʼятнадцять тисяч. Пін знаєш.

Віка кивнула й випурхнула. Марина зачекала п’ять хвилин і набрала номер.

– Служба безпеки банку? Хочу тимчасово заблокувати картку. Так, є певні здогадки.

Детектив виявився не таким, як у кіно. Без плаща й капелюха. Звичайний чоловік у джинсах, схожий на айтівця.

– Два дні на все, – сказав він, розглянувши фото на її телефоні. – Гонорар – п’ятдесят тисяч. Половина зараз.

– А якщо не встигнете?

– Встигну. У мене в суботу корпоратив, нема коли тягнути.

Марина простягнула гроші. Нові купюри хрустіли, як її плани на майбутнє.

– І ще, – детектив засунув гроші в рюкзак. – Ви впевнені, що хочете знати?

– Так.

– Просто іноді люди думають, що хочуть. А потім шкодують.

– Я не з таких.

Він кивнув:

– Гаразд. Завтра ввечері скину першу частину.

Марина вийшла з кафе. На парковці стояла машина Віки. Порожня. Марина пройшла повз і побачила на задньому сидінні чоловічий піджак. Сірий, у смужку. У Андрія був точно такий.

Чи це й був піджак Андрія.

– Мам, ти якась дивна, – Костя колупав виделкою в тарілці. – Знову несмачно.

– Їж, що дають.

– Тат, скажи їй!

Андрій підняв очі від телефону:

– Марино, справді трохи пересолено.

– Вибач. Задумалася.

– Про ювілей? — він відклав телефон. Екраном донизу. Як зранку. – Слухай, я завтра затримаюся. Відео доробляю, хочу, щоб було вау.

– З Вікою дороблятимеш?

Тиша. Костя перестав жувати. Андрій кліпнув:

– До чого тут Віка?

– Вона ж допомагає з ювілеєм. Може, й із відео допоможе.

– Та ні. Сам упораюся. – Він знову взяв телефон. – Костику, доїдай і за уроки.

Марина мила посуд. Тарілка. Ще тарілка. Виделка. Ніж.

Телефон пікнув. СМС від детектива: «Завтра о 15:00, кафе на Садовій».

З кімнати Кості долинало бурмотіння вчив вірш. Про осінь. Про те, як усе минає. Марина витерла руки й пішла допомагати синові. Звичайна мама в звичайний вечір.

– У банку сказали, хтось намагався зняти гроші з заблокованої картки, – Марина розмішувала цукор у каві. Повільно. Спокійно.

Віка сіпнулася:

– Та я… я просто код неправильно ввела. Ти ж знаєш, у мене з цифрами не все гладко.

– Знаю. Тому й здивувалася. Ти ж пін напам’ять знаєш.

– Перенервувала через ювілей.

– Розумію.

Марина зробила ковток. Віка гойдалася на стільці. Потім різко встала:

– Слухай, мені бігти треба. Квіти ж!

– Звісно. Біжи.

Коли двері зачинилися, Марина дістала телефон. Відкрила Інстаграм Віки. Останнє знімок – дві години тому. Селфі в машині. Підпис: «Готуюся до важливого дня». На задньому плані – відображення в дзеркалі. Чоловіча рука на кермі. Годинник на руці. Швейцарський годинник, який Марина подарувала Андрію на минулий Новий рік.

Кафе на Садовій було напівпорожнім. Детектив пив американо й гортав планшет.

– Сідайте. Хороші новини чи погані спочатку?

– Давайте другі.

– Вони разом пів року. Щонайменше. – Він розвернув планшет. – Ось.

Віка й Андрій виходять із кіно. Вони в парку. В машині.

– Це вчора, – детектив указав на останнє фото. – Чотири години.

Марина дивилася на щасливі обличчя. Віка сміялася, закинувши голову. Андрій дивився на неї так, як давно не дивився на дружину.

– А хороші новини?

– Є відео. З камер. Якість хороша, обличчя видно чудово.

– Скільки?

– Безкоштовно. – Він знизав плечима. – Не люблю, коли так підставляють близьких. Солідарність, знаєте.

Марина забрала флешку. У сумці завібрував телефон. Андрій: «Затримуюся. Не чекай, вечеряй без мене».

Слідом СМС від Віки: «Подружко, усе з квітами вирішила! Завтра зателефонуємо».

– Дякую, – Марина встала. – Гроші…

– Залиште собі. Купіть щось гарне. На нове життя.

Дома було тихо. Костю відвезла до бабусі – спеціально. Сказала, що допізна готуватиметься до ювілею.

Вона вставила флешку в ноутбук. Дата — вчорашня. Час — 14:30.

Тремтячий палець на тачпаді. Клік.

Відео завантажилося. Коридор. Віка й Андрій ідуть під руку. Вона щось говорить, він сміється. Біля дверей номера зупиняються. Андрій дістає картку, Віка обіймає його.

Марина натиснула паузу. На екрані застигло щастя двох людей.

Вона відкрила папку «Ювілей компанії». Знайшла файл «Корпоративне відео — фінал». Програма для монтажу вантажилася повільно. Марина чекала.

У будинку навпроти хтось дивився телевізор. Миготіли вогні реклами. Звичайний вечір звичайних людей. Які не знають, що їхнє життя може зруйнуватися від одного пропущеного дзвінка о 3:14 ночі.

– Ти пізно, – Андрій навіть не підняв голови, коли вона ввійшла. Сидів за комп’ютером, доробляв відео.

– На ювілеї скільки людей буде? – Марина сперлася на дверний одвірок.

– Двісті, здається. А що?

– Та нічого. Просто подумала. Двісті людей. І усі побачать твою роботу.

– Ну так. – Він нарешті обернувся. – Ти чого?

– Та так. Пишаюся тобою.

Андрій здивовано всміхнувся:

– Дякую. Я старався. Для тебе.

– Знаю.

Марина підійшла, чмокнула його в маківку. Пахло шампунем. Іншим шампунем. Не їхнім домашнім.

– Я спати. Завтра важкий день.

– Ага. Я ще пів годинки й також.

У спальні Марина переодяглася в піжаму. Лягла. Заплющила очі. У голові крутилися різні кадри. Його усмішка. Картка-ключ.

О 23:47 Андрій ліг поруч. Цмоокнув у щоку. Відвернувся. За п’ять хвилин засопів.

Марина лежала з відкритими очима до четвертої ранку.

День ювілею почався з дощу. Марина стояла біля вікна офісу з кавою. Внизу вантажили в фургон квіти – кремові троянди, які вибрала Віка.

– Хвилюєшся? – Віка з’явилася за спиною. У новій сукні. Червоній. Зухвалій.

– Уже ні.

– Це добре! Сьогодні твій день. Ти заслужила.

Марина повернулася:

– Ми обидві заслужили те, що отримаємо.

Віка кліпнула:

– Тобто?

– Та так. Філософський настрій.

Телефон завібрував. Андрій: «Відео готове. Завантажую на флешку. Ти геній, що запропонувала показати його в кінці. Буде супер!»

Марина всміхнулася. Так. Буде.

Ресторан сяяв вогнями. Офіціанти гасали між столами. Музиканти налаштовували інструменти. Німецькі інвестори вже прибули – стояли групкою біля бару, попивали щось прохолодне.

– Марино Сергіївно! – заступник директора підлетів із планшетом. – Відео завантажили в систему. Перевірити?

– Не треба. Я довіряю.

– Але раптом формат…

– Усе гаразд, Віталію. Ідіть, зустрічайте гостей.

Марина пройшла до сцени. Перевірила мікрофон. Екран за спиною – величезний, на всю стіну. Усі двісті людей побачать кожну деталь.

– Привіт, красуне! – Андрій обійняв.. У новому костюмі. Пахне дорогим парфумом. – Готова сяяти?

– Більше, ніж будь-коли.

– А де Віка? Хотів подякувати за допомогу.

– Вона прийде. Усі прийдуть.

Зал заповнювався. Знайомі обличчя, партнери, журналісти. Мама Марини в кутку. Віка біля барної стійки балакала з німцями.

19:00. Час починати.

Марина вийшла на сцену. Двісті пар очей. Світло софітів. У залі стихло.

– Добрий вечір, друзі. П’ятнадцять років тому я зареєструвала ФОП. Один комп’ютер, один клієнт, одна мрія. Сьогодні — це п’ятдесят співробітників, офіси в трьох містах, сотні заходів на рік.

Оплески. Марина чекала, поки стихнуть.

– Але головне – не цифри. Головне – люди. Ті, хто був поруч усі ці роки. Хто підтримував у складні моменти. Хто ділив успіхи.

Вона знайшла очима Андрія. Він усміхався, помахав рукою. Поруч стояла Віка.

– Мій чоловік Андрій підготував для сьогоднішнього вечора особливий подарунок. Фільм про нашу компанію. Про нашу сім’ю. Про те, як важливо довіряти в бізнесі та в житті.

Марина зробила паузу. Подивилася на Віталія біля пульта:

– Вмикайте.

Світло згасло. На екрані з’явилися кадри. Перший офіс. Перші співробітники. Фотографії з заходів. Голос Андрія за кадром розповідав історію успіху.

А потім картинка здригнулася. Немов перешкоди. І з’явилися інші кадри.

Коридор. Віка й Андрій.

У залі хтось охнув.

Крупний план.  Дата в кутку екрана — позавчора.

– Що це! – Андрій підскочив. – Вимкніть!

Але відео тривало. Віка й Андрій у парку. У кіно. В машині.

– Марино! – Віка кинулася до сцени. – Це не те, що ти думаєш!

Марина взяла мікрофон:

– Друзі, вибачте за невелику зміну в програмі. Просто я подумала – якщо ми святкуємо чесність і відкритість у бізнесі, чому б не бути чесними до кінця?

Відео закінчилося. На екрані з’явилася фінальна заставка: «Дякуємо за 15 років. Час рухатися далі».

Світло спалахнуло. Двісті людей мовчали. Андрій стояв блідий. Віка опустила очі.

– А тепер, – Марина всміхнулася, – запрошую до столу. За нові починання!

Вона зійшла зі сцени. Пройшла повз Андрія, не глянувши. Повіз Віку, яка намагалася щось сказати.

Біля виходу чекав адвокат:

– Документи на розлучення готові. Підпише – квартира йому, аліменти вам по максимуму. Не підпише – покажемо відео на засіданні.

– Дякую, Михайле.

– І ще. Вікторія більше не працює у вашій компанії.

Марина кивнула. Озирнулася на зал. Гості поволі оживали. Хтось уже сміявся. Німці щось жваво обговорювали. Бізнес є бізнес. Шоу має тривати.

Три місяці потому

Новий офіс пах свіжою фарбою. Марина підписувала документи, коли зайшла секретарка:

– Марино Сергіївно, дзвінок із Німеччини. Гер Вебер.

– З’єднуйте.

– Марино! Як справи? Готові до контракту?

– Більше, ніж готові.

– Чудово! І знаєте, ми тут із партнерами згадували ваш ювілей. Незабутнє шоу! Така сміливість, така чесність. Саме такого партнера ми шукали.

Марина всміхнулася:

– Дякую. Ми завжди намагаємося дивувати.

– До речі, – голос Вебера став тихішим, – що з вашим колишнім чоловіком? І тією дівчиною?

– Не знаю. Не цікавлюся.

Це була правда. Марина видалила їхні номери, заблокувала в соцмережах. Нове життя не потребувало привидів минулого.

– Правильно! – Вебер засміявся. – Тільки вперед! Чекаю документи на підпис.

Марина поклала слухавку. За вікном світило травневе сонце. На столі лежала рамка – подяка від клієнтів «За професіоналізм і вміння перетворювати будь-яку ситуацію на успіх».

Вона відкрила щоденник. Розклад забитий на три місяці вперед. Весілля, корпоративи, презентації. Люди хотіли, щоб їхні заходи організовувала жінка, здатна перетворити особисту драму на бізнес-кейс.

Телефон пікнув. СМС із невідомого номера: «Марин, це я. Можемо поговорити? Віка»

Видалити.

Ще одне: «Маринко, ну скільки можна? Я все зрозумів. Давай почнемо спочатку. Андрій»

Видалити.

Марина встала, підійшла до вікна. Внизу вирувало життя великого міста. Звичайні люди поспішали у своїх справах. Кохали, розлучалися, зраджували, пробачали.

А вона більше не була звичайною. Вона була режисером свого життя. І фінальна сцена вдалася на славу.

У приймальні чекав новий клієнт. Молода пара, хочуть весілля в замку. Бюджет необмежений. Марина поправила піджак, перевірила макіяж.

Шоу має тривати. І вона готова до нової дії.