Ганна сиділа біля вікна старого рейсового автобуса і дивилася, як за склом повільно пропливають засніжені посадки. Сутеніло рано, як завжди взимку, і світло в салоні здавалося надто яскравим. Очі злипалися від утоми, голова схилялася до скла, але вона вперто не спала, ніби боялася пропустити щось важливе.

Тиждень був виснажливий. Робота, дім, постійні думки про доньку, рахунки, списки покупок, телефонні дзвінки. П’ятниця зазвичай означала тишу й відпочинок, але цього разу Ганна навіть не вагалася — поїхала одразу після роботи. Не стала нічого переносити на завтра.

Їхала до бабусі.

Телефонний дзвінок пролунав ще вдень, якраз тоді, коли вона складала папери в шухляду і думала, що варто б нарешті взяти вихідний.

— Ганнусю, — голос у слухавці був знайомий, трохи схвильований. — Це я, Софія Іллівна.

— Добрий день, тітко Софіє.

— Я знаю, що Галина Семенівна просила нічого тобі не казати… Але ти ж сама просила дзвонити, якщо що. То я й дзвоню, як є.

Ганна завмерла.

— Що сталося?

— Учора до обіду їй трохи не по собі було. Серце. Я якраз у неї сиділа. Викликала лікаря. Він прийшов не відразу, але все-таки прийшов.

— Як вона зараз?

— Та ніби вже краще. Сидить, бурчить, як завжди. Каже, що нічого страшного.

Софія Іллівна зітхнула.

— Лікар у нас тепер новий. Молодий, але уважний. Не те, що раніше.

— А що раніше?

— Та ти ж знаєш. Забіжить, не дослухає. А цей сів, розпитав, усе занотував. Питає: родичі є? Каже, хотів би з тобою поговорити.

— Добре, тітко Софіє. Я приїду сьогодні.

— Ото й правильно. Я так і знала, що ти не чекатимеш.

Бабусине село було всього за годину їзди від міста, але для Ганни воно здавалося окремим світом. За останні місяці вона рідко там бувала. Постійна робота, підробітки, дорога — завжди знаходилися причини.

Вона жила сама. Після розлучення квартира стала надто тихою. Донька, Соломія, навчалася в іншому місті й приїжджала лише на канікули. Жити в гуртожитку не змогла — важко, тісно, шумно. Довелося винаймати кімнату, і Ганна брала додаткові зміни, щоб допомагати.

Колишній чоловік платив аліменти, але ті гроші ледь покривали дрібні витрати. Він пішов з родини швидко, без пояснень, залишивши після себе багато питань і порожнечу. Згодом Ганна дізналася, що в нього інше життя, інші турботи, інша сім’я.

До них він більше не приходив.

Його мати також зникла з їхнього життя. Колись телефонувала, цікавилася онукою, а потім — тиша. Ні дзвінків, ні візитів. Ганна давно перестала дивуватися.

Автобус різко загальмував. Кінцева.

Вона вийшла на зупинці, поправила сумку на плечі й вдихнула морозне повітря. Сніг рипів під ногами. До бабусиної хати — хвилин п’ять ходи. Стежка знайома до кожного кроку.

Стара хвіртка скрипнула, як завжди. Двері ще не встигли відчинитися, як назустріч вибіг пес — сивий, але жвавий.

— Тихо, Рекс, — усміхнулася Ганна, присідаючи. — Це ж я.

З хати вийшла бабуся.

— Ой, Боже мій… — Галина Семенівна зупинилася, притисла руки до грудей. — Та що ж це робиться.

— Бабусю.

Вони обійнялися. Бабуся була худішою, ніж Ганна пам’ятала, але очі світилися радістю.

— Я ж просила не дзвонити тобі, — пробурчала вона, кидаючи погляд у бік сусідського двору. — Переполоху наробили.

— Та що ти, — сказала Ганна. — Я ж все одно хотіла приїхати.

— У ніч їхати… Я ж не при смерті.

— Не говори так.

Бабуся махнула рукою, але не відпустила онуку, ще раз притиснула до себе.

— Заходь уже, змерзнеш.

У хаті було тепло й затишно. Пахло трав’яним чаєм. Бабуся одразу заметушилася, поставила чайник, почала шукати печиво.

— Я недовго, — сказала вона. — Ти, мабуть, утомлена.

— Та ні, — збрехала Ганна. — Я рада, що приїхала.

Софія Іллівна зайшла трохи згодом. Побачивши Ганну, зраділа.

— От і добре, що ти тут.

Ганна дістала з сумки пакунок.

— Це вам.

Софія Іллівна розгорнула і ахнула.

— Та невже… Мої улюблені еклери. Ой, дякую ж тобі.

— На здоров’я.

Бабуся дивилася задоволено.

— Соломія мені дзвонила, — сказала вона. — Розповідала, як там у неї.

— Дзвонила? — усміхнулася Ганна.

— Аякже. Каже, вчиться, старається.

Ганна мовчки кивнула. Вона знала, що донька не забуває бабусю.

Уночі Ганна довго не могла заснути. Слухала, як потріскує піч, як за вікном виє вітер. Думала про те, що давно не була тут, що могла б приїжджати частіше.

Вранці її розбудив запах смаженого.

— Вставай, — покликала бабуся. — картоплю зварила і твоя улюблена засмажка на цибулі.

– Багато цибулі?, – усміхнулася Ганна.

– Багато, – усміхнулася бабуся.

Ганна наминала за дві щоки, ще й огірочки мариновані такі хрумкі, та й сили треба набратися, адже сидіти не буде.

Після сніданку Ганна взялася за хатні справи. Помила підлогу, випрала постіль, сходила в крамницю. Промела сніг аж на дорогу і біля хвіртки зустріла незнайомого чоловіка.

— Добрий день, — сказав він. — Ви, мабуть, онука Галини Семенівни?

— Так.

— Я Андрій Миколайович. Лікар.

— Дуже приємно.

— Я хотів поговорити з вами. Бабусі варто пройти обстеження.

— Вона не погодиться.

— Я здогадуюсь.

Вони зайшли в хату разом. Розмова була короткою. Бабуся слухала мовчки, а потім похитала головою.

— Нікуди я не поїду.

Провівши лікаря, Ганна попросила:

— Можна, ви іноді заходитимете?

— Звісно. Якщо залишите номер.

Вона залишила.

Про те, що бабуся й сусідка давно все задумали, Ганна не знала.

Андрій Миколайович був сам. Робота, дорога, тимчасове призначення. Коли він побачив фото Ганни, зрозумів, навіщо його запросили.

Йому стало навіть цікаво.

Телефонний дзвінок пролунав через день.

— Ганно Петрівно, це Андрій Миколайович.

— Щось сталося?

— Ні. Просто був у вашої бабусі. У неї все гаразд.

Вони говорили недовго. Потім ще раз. І ще.

Наступного приїзду Ганни він зайшов на обід. Розмова була проста — про роботу, про місто, про життя.

Ніхто нічого не обіцяв.

Просто з часом стало зрозуміло, що їм добре поруч.

Через рік у хаті зібралася вся родина. Бабусі виповнилося вісімдесят. Стіл був накритий просто, але від душі.

А ще того року Ганна й Андрій розписалися.

Бабуся сиділа й усміхалася.

Потім життя йшло своїм ходом. Бабуся ще довго була поруч, раділа кожному дню, допомагала, як могла, і часто повторювала, що їй більше нічого не треба.

А Ганна з кожним приїздом думала, що добре, що тоді не залишила поїздку на завтра.