Ми з сестрою Анною жили не душа в душу, а в теплих стосунках. Вона не була мені найкращою подругою, я часто носила за нею речі, ми сварилися на поділі цукерок…

Далі доля нас розвела просто буквально, бо вона поїхала вчитися в місто в університет, а я залишилася вчитися у школі, далі вступила в училище недалеко від дому і далі вийшла заміж.

Я жила біля батьків, тому пройшла крізь всі етапи того, що таке «поганий зять» далі «погана невістка», бо ми то жили в одних, то в інших. Далі вирішили самі будувати хату.

Ой, і не перерахую, що мені довелося чути і як міцно зчепити зуби, аби просто не кричати.

Йшла в поле робити і там плакала досхочу.

Мій чоловік Сергій їздив на заробітки і за ці роки, а ми разом були п’ятнадцять років, то ми й збудували хату і зробили ремонт в середині.

Зовні вона у нас ще не поштукатурена і паркана гідного нема, але ми вже всі там живемо.

І так, у нас двійко дітей, Ігорчикові чотирнадцять років і десять Ангеліні.

Я отак коротко про себе, бо, як виявилося, моє життя можна порушити, впхатися і потім ще й корити мене за те, що не виправдала очікувань.

Анна, моя сестра, в цей час теж не сиділа без діла – працювала і так само вийшла заміж.

Мама моя не раз мені ставила в приклад її.

– От, що означає вдало вийти заміж, а не те, як ви живете в нас на шиї, – казала вона мені , хоч ми вже будували свою хату!

Вдало вийти заміж – то за чоловіка з машиною і квартирою, який тебе не дуже то й цінуватиме і кине через вісім років спільного життя – отакий кінець Анниної казочки.

Анна ще пробувала відсудити майно, знімала квартиру та ростила донечку Вікторію, яка була з моєю Ангеліною ровесницями.

Крутилася вона та вертілася, але того рівня життя на яке звикла – не могла досягнути. Тому вирішила, що поїде за кордон, бо там у неї більше шансів не лише заробити грошей. Але й влаштувати своє особисте життя.

– Мамо, – казала вона нашій мамі, – Там наші жінки просто нарозхват! Нехай поки Вікторія у вас поживе, а я поїду за кордон і потім її заберу до себе.

Як так вийшло, що Вікторія опинилася у нашій родині – все просто: мама почала плакатися мені, що не може з дитиною справитися, що у неї не такі умови, як у нашій новій хаті. А далі почала тиснути на те, що вона ж моя племінниця.

Я тоді пошкодувала дитину і подумала, що в нашій хаті буде місце для неї.

Всяке було за ці роки, бо дитина і капризувала, і бунтувала, і сумувала за мамою. Але ми ставилися до неї так, як до своїх дітей: ніяких привілеїв, домашні обов’язки, старанне навчання.

Анна спочатку не приїздила кілька років, щоб їй не поставили ведмедика, але регулярно передавала подарунки та гроші для Віки.

Коли вперше приїхала. То малій було вже тринадцять і зрозуміло, що дитина страшенно змінилася.

Вони обоє дуже плакали та раділи і Віка подумала, що мама приїхала назавжди, але та запевнила, що ще трохи і вона там влаштується остаточно і забере її до себе.

Анна поїхала знову, а дитина жила думкою, що скоро поїде до мами.

Скоро не виходило і Анна приїхала на випускний Вікторії у дев’ятому класі.

І ось тут почалося – сестра почала мене обвинувачувати в тому, що я настроїла дитину проти неї.

– Вона не питає мене, яку хоче сукню чи зачіску, а тебе! Це все за мої гроші! Я приїхала, а вона не сидить зі мною, а кудись побігла до подружок. То ти так її виховала?

І ще багато-багато слів, що я не виховувала Вікторію в повазі і любові до Анни.

За моє жито ще мене і бито – отак мені сестра подякувала.

Фото Ярослава Романюка.