Тепер я просто сміюся, а колись думала, що ніколи не забуду своє перше кохання, всі сили і думки витрачала на те, як повернути коханого, переконати, що він дарма повірив Тамарі.

Я була з маленького села, приїхала вчитися на вчительку, закохалася в одногрупника. Скромна, сором’язлива, у перші місяці в обласному центрі я взагалі почувалася чужою. Усе довкола здавалося надто швидким, люди – чужими й байдужими, а високі корпуси педагогічного інституту тиснули на мене своїми важкими дверима. У рідному селі все було простим і зрозумілим: от хата, от город, от сусідка через паркан, з якою завжди можна привітатися. А тут, у місті, я губилася серед натовпу, довго шукала потрібні тролейбусні зупинки й щовечора сумувала за мамою.

Але коли в нашій групі з’явився він, місто раптом перестало здаватися таким сірим. Наш курс був переважно жіночим, хлопців можна було перелічити на пальцях однієї руки, і він одразу виділявся серед усіх. Спокійний, розважливий, із доброю усмішкою й темними очима. Якось на лекції з мовознавства він сів поруч зі мною, бо вільних місць більше не було, і тихо спитав:

— Можна біля тебе? Бо я пізно прийшов, декан трохи затримав.

— Сидай, звісно, — мовила я, спалахнувши і швидко відсунувши свій зошит.

З того дня ми почали спілкуватися. Спочатку це були просто розмови після пар: як підготуватися до семінару, де краще брати книжки в бібліотеці, які викладачі суворі, а хто може закрити очі на дрібні помилки. Далі — більше. Ми разом ходили на зупинку, Олег пропонував піднести мою важку сумку з книжками, купував у буфеті гарячі пиріжки й ділив навпіл. Я розквітала від кожного його погляду, вечорами в гуртожитку згадувала кожне сказане ним слово й думала, що це і є те саме перше, єдине на все життя кохання.

Але ж не я одна його любила.

Тамара була місцева, завжди вдягнена за останньою модою, з яскравим макіяжем і впевненою ходою. І наш одногрупник став для неї головною ціллю.

Спочатку вона намагалася діяти прямолінійно. То ніби випадково підсяде до нього в їдальні, то попросить пояснити складне завдання з літератури, то кличе ввечері прогулятися парком. Але він поводився з нею стримано й сухо, а при першій же нагоді повертався до мене. Побачивши, що прості жіночі хитрощі не працюють і що хлопець дедалі більше прив’язується до дівчини з села, Тамара лютувала. Вона дивилася на мене зверхньо, підсміювалася з мого простого одягу й сільської говірки, але зрозуміла, що цим хлопця не відвернеш. Тоді вона вирішила діяти куди хитріше.

Вона почала збирати про мене інформацію, розпитувати дівчат, які знали мене. Звісно, секретів у мене особливих не було, я росла без батька. Моя мати виховувала мене сама, бо так склалися життєві обставини, а про мого дідуся в родині просто не прийнято було багато говорити — він пішов із життя дуже рано, ще до мого народження.

Для Тамари цього виявилося цілком достатньо, щоб вигадати побрехеньку.

Одного дня, коли мене не було в аудиторії, а хлопець чекав на початок пари біля вікна, Тамара підійшла до нього. Вона зробила дуже стурбоване обличчя, ніби збиралася поділитися з ним важкою й таємничою правдою задля його ж блага.

Вона нашептала йому, що у нас в роду нема ні одного чоловіка, що всі знають, що ні дідуся у мене нема і не було, ні тата я не знаю, що то все через прабабцю нам сила передається. Вона говорила, що всі жінки в моїй сім’ї володіють чимось недобрим, що чоловіки біля нас довго не живуть, зникають або згасають, бо з них витягують усі сили.

Спочатку хлопець, мабуть, не знав, як на це реагувати. Але Тамара була дуже переконливою: «Ти подивись, вона ж дивна, у неї й погляд не такий, як у всіх, ти б остерігався, а то потім пізно буде».

І це спрацювало. Олег почав на мене косо дивитися.

Спочатку я помітила лише дрібниці, яким не надала значення. На лекціях він більше не сідав поруч, а обирав місця на останніх партах. Коли ми зустрічалися в коридорі, він швидко відводив очі, відповідав на мої запитання односкладно й квапливо, ніби поспішав утекти. Я намагалася розпитати його, що сталося, чи не образила я його чимось, але він лише мовив:

— Та ні, все нормально. Просто багато справ, не маю часу балакати.

А через два тижні він підійшов до мене після занять біля виходу з інституту і все розповів, що йому казала Тамара, і завершив словами:

— Нам краще більше не спілкуватися. Не шукай мене й не дзвони. Так буде краще для нас обох.

Він навіть не дав мені можливості щось відповісти, повернувся й швидко пішов геть. А вже наступного тижня я побачила його поруч із Тамарою.

Мені здавалося, що життя скінчилося. Найболючішим було те, що він повірив у цю абсолютну нісенітницю, навіть не спитавши мене, не спробувавши дізнатися правду.

Звичайно, що плакала. Я зачинилася у своїй кімнаті в гуртожитку, накривалася ковдрою з головою й ридала годинами.

Дівчата з кімнати намагалися мене втішити, приносили гарячий чай, кликали вийти на вулицю подихати повітрям, але я нікого не хотіла бачити. Мені здавалося, що всі навколо дивляться на мене й шепочуться за моєю спиною.

На пари не ходила. Навіщо сидіти в тих холодних аудиторіях, якщо той, заради кого я щодня раділа ранку, тепер сидить поруч із Тамарою?

Я пропускала лекції одна за одною, не ходила на семінари, не здавала модулі й завалювала сесії. Викладачі спочатку дивувалися, адже я була однією з найкращих учениць на курсі, а потім почали ставити «неатестовано».

Дійшло до того, що декан факультету викликав старосту й сказав переказати мені: якщо я не з’явлюся протягом трьох днів і не закрию хоча б базові заліки, буде видано наказ про моє відрахування з університету за злісну академічну заборгованість.

Але я думала лише про одне: як повернути коханого, як довести йому, що Тамара бреше, як виправдатися за те, у чому я взагалі не була винна. Усі мої сили й думки йшли на ці марні, безглузді сценарії, які я щоночі крутила в голові.

Але тут дізналася мати.

Їй зателефонувала староста нашої групи — добра дівчина, яка розуміла, що зі мною коїться щось недобре, і вирішила врятувати мене хоча б таким чином. Мама, кинувши всі свої господарські справи в селі, першим же ранковим автобусом приїхала до міста.

Вона зайшла до нашої кімнати в гуртожитку без попередження. Пам’ятаю цей день до найменших деталей. У кімнаті панував безлад, фіранки були зсунуті, на столі стояв давно холодний чай, а я сиділа на ліжку в пом’ятому халаті, із набряклими від сліз очима й розкуйовдженим волоссям.

Мама зупинилася на порозі, поставила на підлогу важку сумку з продуктами, яку везла для мене, і мовчки дивилася на мене кілька секунд. У її очах не було гніву — лише невимовна біль і втома.

— Боже мій, доню… — тихо мовила вона, підходячи до ліжка. — Що ж ти із собою робиш?

Від її рідного тепла я знову розплакалася, притулилася до її плеча й почала плутано, крізь сльози, розповідати все: про хлопця, про Тамару, про ті гидкі чутки про наш рід, про те, що він пішов до іншої, і про те, що мене тепер виганяють із навчання.

— Я не можу без нього, мам… — ридала я. — Всі думки тільки про це.

Мама слухала мене мовчки, не перебиваючи. Вона лише гладила мене по голові, даючи мені виплакатися. А коли я нарешті затихла, витираючи сльози краєм халата, мама взяла мене за підборіддя, підняла моє обличчя й подивилася мені прямо в очі.

Її голос був спокійним, але таким твердим, що кожне слово карбувалося в моїй свідомості:

— А тепер слухай мене уважно, доню. Ти заради цього хлопця сюди їхала? Заради того, щоб через якийсь поговір викинути всі свої роки праці?

— Мам, але ж він повірив…

— Хлопців ще буде багато! — відрізала мама. — Почуй мене, Настю! Хлопців у твоєму житті буде ще скільки завгодно. А от освіту за тебе ніхто не здобуде! Я на двох роботах гну спину не для того. Вчитися треба закінчувати! Оце твій обов’язок перед собою і переді мною.

Вона встала, рішуче підійшла до вікна й розсунула важкі фіранки. Яскраве сонячне світло ударило в кімнату, змусивши мене мружитися.

— Ану піднімайся, мий обличчя, вдягайся в чисте, — проговорила мама наказовим тоном. — Зараз ми йдемо до деканату. Я сама поговорила з деканом, перепрошу за тебе.

Ті мамині слова мене до тями привелі. Це було подібне до холодного душу, який миттєво змив із мене весь той затяжний, безглуздий жаль до себе. Я раптом чітко зрозуміла, якою дурницею займалася весь цей час.

Я закрила всі сесії, повернула собі добре ім’я й більше ніколи не пропускала жодної лекції.

А що ж той хлопець і Тамара?

Я перестала їх помічати. Коли я бачила їх у коридорах інституту, я просто проходила повз з піднятою головою, не даруючи їм жодного погляду.

Я успішно закінчила університет, отримала омріяний диплом вчителя й пішла працювати за фахом.

Минули роки. Життя розставило все по своїх місцях так, як ніхто й передбачити не міг.

Доля звела мене з чудовим чоловіком — спокійним, надійним, дорослим і мудрим. Ми побудували свій власний затишний дім, виростили дітей, у нашій родині завжди панували злагода, повага й тепло.

І ось нещодавно організували зустріч випускників нашого педагогічного факультету. Минуло вже понад двадцять років з дня випуску. Мені спочатку не дуже хотілося їхати, але дівчата з нашої колишньої групи так довго вмовляли в спільному чаті, що я зрештою погодилася.

Коли я зайшла до зали, там уже панував гамір: колишні студенти обіймалися, сміялися, показували один одному фотографії дітей, ділилися досягненнями. Жінки розквітли, чоловіки посолідніли, у кожного була своя доля, свої здобутки й турботи.

На зустрічі випускників була й Тамара.

Я не одразу впізнала її серед інших жінок. Від тієї колишньої впевненої в собі, гострої на язик і пишно вбраної дівчини не залишилося й сліду. Переді мною стояла втомлена жінка із згаслим поглядом, недбало укладеним волоссям і глибокими зморшками біля рота.

Я сіла за свій стіл неподалік від групи дівчат, де сиділа й Тамара. У якийсь момент розмова за їхнім столом торкнулася особистого життя, і Тамара, не соромлячись інших, бідкалася на свою долю. Її голос був плаксивим, роздратованим і сповненим гіркоти.

З’ясувалося, що той самий Олег, заради якого вона колись плела свої підлі сіті й руйнувала моє перше кохання, виявився зовсім не подарунком. У перші роки після весілля все ще здавалося нормальним, а потім він почав сильно заливати за комір. З кожним роком ситуація лише погіршувалася. Він покинув роботу, перестав допомагати по господарству, а всі гроші, які їй вдавалося заробити, витрачав на свої гулянки.

Тамара розказувала дівчатам, ковтаючи сльози й заломлюючи пальці, що вона ходить по знахарках, бо дуже вже чоловік ласий до чарки, не знає як відвадити.

— Ви не уявляєте, скільки я грошей вже винесла! — бідкалася вона на весь стіл, поки дівчата співчутливо зітхали. — До трьох знахарок у сусідні райони їздила, якісь трави мені давали, якісь шепоти вчила, яйця викачувала, воду замовляла… Нічого не допомагає! Мені вже одна бабуся сказала, що це на ньому по роду пороблено, що це хтось із колишніх йому на все життя поробив! Я вже й не знаю, до кого йти!

Мені так смішно стало.

Я сиділа, слухала цей її монолог і ледве стримувала усмішку.

Хотіла сказати, що варто звернутися до фахівців. Хотіла підійти, покласти руку їй на плече й спокійно порадити:

«Тамаро, кинь ти тих ворожок і знахарок, зберися й відведи чоловіка до нормального лікаря або розлучіться нарешті й живи своїм життям».

А тоді думаю — вони ж у таке не вірять обоє.

Для них обох простіше вірити в заговори, порчу, прабабусину силу й «родові прокляття», ніж визнати власне небажання брати відповідальність за своє життя.

Вечір доходив кінця. Усі почали збиратися додому, викликати таксі й прощатися. Я вдягла своє красиве пальто, взяла сумочку й покрокувала до виходу з ресторану.

Коли я проходила повз Тамару, яка стояла біля гардероба й про щось знову стиха балакала з одногрупницею, вона раптом помітила мене. Вона різко замовкла, випросталася й витріщилася на мене із тим самим переляканим виразом обличчя, який я пам’ятала ще з університету.

Вона чогось пальці схрещувала під рукавом своєї кофти, дивлячись на мене.

Нічого не сказавши, я розвернулася й вийшла на свіже вечірнє повітря, де на мене вже чекав мій чоловік, щоб забрати додому, до нашого теплого, щасливого й справжнього життя.