Петро приїхав до матері своєї, коли це все почалося, дітей відправив за кордон, а сам сюди.

Звичайно, що всі нові мешканці нашого села стають приводом для пліток і ми якось з бабусями зібралися в Матвіївни обговорити події, як вона й каже:

– Олесю, а чого б тобі до Петра та не приглянутися? І хлоп ще в силі, і пенсія хороша, а ти он сама в великій хаті живеш, діти рідко приїжджають, а так буде тобі розрада.

Я лиш рукою махнула, бо ще звикай до якогось чужого чоловіка, коли мій Микола лиш як з хати пішов.
І так, між іншим, я доньці й сказала про те, що є у нас такий чоловік і він не проти якусь жінку мати у нас в селі, а з молодих тільки я на приміті.

– О, мамо, – засміялася донька, – То тебе треба якнайшвидше заміж видавати! Бери і не питай за інше, бо сама бачиш, що ми рідко до тебе приїжджаємо, а ти ще жінка молода/

На такі розмови я й думати почала про те, а чи й, справді, не зійтися з Петром?

Не скажу, що мені надто зараз самотньо, бо я й телевізор включу, до жінок піду на плітки, в церкву піду, на пошту, в клубі плету сітки/ Я людина дуже зайнята і нема коли мені думати про самотність.

А з іншого боку, мине ще п’ять років і Петра хтось вхопить, а я буду лікті кусати, бо вже нікого собі не знайду, хіба ще одного кота заведу.

Запросила я Петра в гості на голубці з моєю сметанковою підливою на соусі помідоровому.

– Пригощайся, Петре, то найкраща страва мого Миколи, він її найбільше любив, – припрошую його.

Той щось поколупався в тарілці і подякував. А мене аж за живе вхопило – Микола їв і миску облизував, а цей дивися який!

Далі я йому кажу, що оце Миколине крісло, тут дуже зручно сидіти, бо й в вікно видно і від печі тепло, то хай присідає. А він й далі хмик і на диван сів.

Я до людини з усім серцем, а він отак. Але Петро покрутився і каже, що готовий зі мною жити, але нехай ми те все оформимо офіційно.

– Яке офіційно, – сміюся я, – Вже які наші роки? Та так дивімо.

– Ні, так я не хочу, – каже він, – або ти мені жінка перед людьми, або й не починаймо.

А мені як бути незнайомому чоловікові жінкою? Я ж жінка Миколи!

– Давай поки місяць поживемо, – кажу я йому, – Як характерами притремося, то буде по-твоєму/

Але що то був за місяць/ Я певно наново посивіла. Інструмент Миколин кладе не туди, де має бути, робить роботу не так, як він, ходить не так як він, а ще вимагає аби я всі фотографії познімала з Миколою, бо він тепер тут газда.

А мене аж підкинуло! Який він тут газда? Він цю хату будував чи паркан лагодив, чи вікна склив? Та він тут нуль і крапка. І я маю через те, що у нього велика пенсія на все це закрити очі? Та я краще ще кота заведу, ніж я буду під чиюсь команду жити.

– Збирай, Петре, речі, бо ми не зійдемося ніколи, – кажу я йому. Коли й тижня не витримала з таким газдою.

Він пішов і ще казав, що я буду за ним лікті кусати. Нічого, якось переживу, що таку пенсію втратила.

А тепер мені перед Миколиними портретами оскомно, що я чужого чоловіка в хаті приймала. Ось тепер мене совість і гризе, скільки б я до Миколи не ходила і свічу не ставила. То нащо мені було чужим розумом жити?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота