Вона ніколи не жила для себе і тепер в свої сімдесят сім має почати це робити? Як? Це якийсь жарт? Це такі кпини чи діти й справді не розуміють, що вони кажуть. Такі маленькі були – на хвилину не можна було лишити, а тепер:

– Мамо, досить до нас їздити, у нас робота, а тут ні відпочити, бо тебе треба розважати.

– А як ви хочете відпочивати?, – допитується Марія, – Приїдьте до мене – там річка, ліс і відпочинете.

– Мамо, ми хочемо в кіно, в театр, з друзями в ресторан, з дітьми в гори – купу різних місць, де можна гарно відпочити. Життя ж одне!

Життя ж таки одне і вона їх віддала їм. Все до крихточки.

Марія свого чоловіка розлюбила дуже швидко. Юнацька закоханість пройшла чи не за рік. Але не могла собі в цьому зізнатися, а тим більше перед батьками, які молили її не виходити заміж за Степана.

– Дитино, – казала мама, – Він лінивий і не дивився на те. Який у нього погляд чи русе волосся. Краса швидко проходить, а жити треба з людиною. Я його лиш бачу з папіросою до губи приліпленою.

– Ой, мамо, на тата подивіться.

До цих пір соромно, що вказала тоді мамі на тата, який теж був не взірцевим сім’янином, але принаймні любив їх і забезпечував.

Мама виявилася правою на всі сто відсотків – з людиною Степаном жити було просто неможливо – він лінувався щось робити, треба було сто разів нагадати, далі вислухати, що ти йому жити не даєш та відпочити.

Треба було почути, яка ти господиня, жінка, бо у когось краще та якісніше.

Але те, що він сам не робив нічого для того аби було жити краще-це не мало права обговорюватися, бо тоді він йшов з дому.

Тоді мама її шпетила:

– Це що таке? Як це від тебе чоловік іде до матері? Ти знаєш, як вона це по селу носить, а мені потім червоніти!

Тоді Марія переступала через себе і перепрошувала Степана.

Стало легше, коли на світ з’явився перший синочок. Ось і вся правда її життя – він, маленький згорточок, маленька радість і щастя.

Літала над ним, мов лелека – від холоду і спеки прикривала. Годувала та леліяла і всю свою любов на правила на нього.

Навіщо їй Степан тепер? Є та й є, а можна й без нього – вона вся повниться любов’ю.

Далі з’явилася донечка і видимість ідеальної родини лише посилилася. Між дітьми була велика різниця у віці, але це було на руку Марії, бо вона знову мала змогу тримати на руках малесеньке щастя і переживати всі миті з дитиною як вперше.

А потім вони раптово виросли і розлетілися хто куди – син одружився, донька пішла вчитися і Марія знову залишилася один на один з Семеном.

Вона зрозуміла чітко і твердо – це погана людина і завжди такою була. І саме вона прикувала себе до нього на стільки років.

Трималася ще за дітей – то напече щось та зварить і привезе дітям, побуде трохи біля них і додому, перебирати в думках, як вони виглядали, яке у них житло і які чудесні онуки.

Чим менше діти приїжджали, тим більше їй хотілося бути з ними і вона сама до них телефонувала. Їздила.

Сьогодні знову приїхала не з порожніми руками, але отримала ось таку відповідь, яка її просто приголомшила.

Жити для себе… Хто б міг подумати, що вона не розуміє значення цих слів.

А хто б міг подумати, що можна бути самотнім зі своїм чоловіком, з яким прожито стільки років? І не просто самотнім, а неймовірно цим обтяженим?

Невже можна почати жити з початку в її роки?

Фото Ярослава Романюка.