Сама не знаю, як так вийшло, що я відчула справжню всеохоплюючу, терплячу і безумовну любов, коли у мене з’явилися онуки.

До того мені здавалося, що я зовсім не черства людина, а вмію і любити, і виражати любов.

Не скажу, що вмію дуже сюсюкати, бо моя мама обіймала мене тільки, коли… Я не пригадаю, коли мама обіймала мене в дитинстві, може геть маленькою.

А потім було скупе «молодець» і все.

Ми не обіймалися навіть тоді, коли я їхала на навчання, просто помах руки і все.

– Коли приїдеш?, – питала вона мене.

– Не знаю, – казала я і на тому було прощання й на місяць чи більше.

Коли приїздила додому, то так само – усмішка і «як справи».

Тому з чоловіком я не дуже вміла обійматися і виражати свої почуття, мені здавалося, що люди так і живуть без обіймів.

Коли з’явилися діти, то звичайно в мені були душевні пориви не спускати немовляток з рук, але тут нагодилася мама зі своїми порадами:

– Не думай колихати на руках, не привчай на руки. Постав в ліжечко і хай плаче, поплаче і перестане, а ти за той час всю роботу в хаті поробиш. Скоро на роботу йти, то ти думаєш в яслах буде по-іншому?

Ці цінні поради зводилися до того, що не треба прив’язуватися аби потім не плакати при розлуці. Звичайно, що мої діти були навчені на годування через чотири години і я могла спокійно йти на роботу, поки за ними доглядали чи мама чи в садочку.

Тут хочу сказати, що моя робота не була високооплачуваною чи керівною. Звичайна нудна, нікому не потрібна робота. Тепер думаю, чи вартувала та зарплатня одних обіймів, довгих ранкових пестощів, коли воно ще сонне прибігає до тебе і обіймає таке тепле-тепле і сонне-пресонне. А ти вдихаєш той запах, найкращий у світі і відчуваєш цілковите щастя.

Коли мої діти виросли, то вони вже не хотіли ні обіймів, ні поцілунків, їх треба було лишити в спокої.

– Мам, відстань – отаке я чула і зовсім не ображалася.

І ось недавно у мене почали один за одним з’являтися онуки. І я просто пустилася берега. Коли побачила ці манюсінькі пальчики, ці беззубі посмішки, ці оченята, які з таким подивом дивляться на світ.

В мені ніби щось зірвалося, якась дамба, яка тримала всі мої емоції в надійному сховку.

Я мрію про пенсію і, коли вік відсувають все далі і далі, то це мене просто дістає, адже я втрачу той момент, коли вони такі маленькі і такі вразливі!

Донька сміється, що вона стільки ніжності від мене не сподівалася ніколи в житті. А я тільки відмахуюся:

– То час такий був. Коли всі мали працювати, а не сюсюкатися.

Але я розумію, що може я б зовсім по-іншому діяла, якби була по-іншому вихована. Хоч я й дуже змінилася, але все ще не можу набратися хоробрості і попросити в дітей пробачення, що була з ними така черства.

Що не обіймала часто і не гладила по голові, що не слухала ті дитячі дурні балачки, що завжди була то зайнята, то стомлена…

Але я почала з мами. Тепер, коли я йду від неї то обіймаю і вона спочатку якось була аж засоромилася, мовляв, як я тебе виховувала, жінко!

– Вже, вже не треба мене так міцно обіймати, у мене ж спина зараз хрусне, – бурчала вона.

А тепер вже й обіймається, коли я її навідую, але намагається прикрити це жартом:

– Цілуватися не будемо, бо я ще не померла.

Виявляється, що обійняти дуже легко, не вартує багато зусиль, але коли їх нема, то це дуже відчувається.

Тож мені лишаються ще діти, поки я їх міцно тримаю за руку і теж ніяковію, коли вони мене обіймають. Я вірю, що в мене все вийде.

Фото Ярослава Романюка.