Я мріяла, що покину свою родину без жалю, адже мати і батько добряче заливали за комір, мене виховувала бабуся, яка з нами жила, але вона вже геть вибивалася із сил, вже тепер я за нею гляділа.

Світлим промінчиком в моєму житті став Іван, який приїхав на практику в колгосп, а далі на танцях від мене не відходив. Казав, що любить мене і забере до себе додому.

Як я мріяла, що житиму з ним у їхній просторій хаті, як наші діти будуть бігати за мною на город, а я вирву морквинку, обітру і дам їм в руки:

– Їжте, мої зайчики, і ростіть великі-великі.

Як чекатиму Івана з роботи і готуватиму йому обід, слухатиму його розповіді.

Не було Івана довго, вже стало помітно, що зі мною щось не те, а його ще нема. Я всіма силами старалася приховати свій стан за одягом і чекала.

І дочекалася, мало від щастя не зомліла, але Іван прийшов з поганою звісткою – матері його не стало і на останок вона взяла з нього слово, що він не жениться на мені.

– Василинко, вона як почула про тебе, то сказала, щоб я не женився на тобі, що ти з такої родини, що не буде мені з тобою доброго життя.

Мати так взяла собі до голови наші стосунки, що за пів року практично не стало її. Іван обіцяв все на світі, але матір вже то не врятувало.

– Я посватав іншу, з нашого села, ту, на яку мати вказала. Прости мені, Василинко, прости.

Ось так скінчилося моє щастя і моя радість. Іван поїхав, а мене через кілька днів забрала швидка. Дитя пішло за своєю «не бабусею», а мені сказали, що я більше ніколи не стану матір’ю.

Вертатися в своє село я не могла, бо вже всі знали, що зі мною сталося, нічого доброго мене там не чекало.

Єдине, що переживала за бабусю, але вирішила, що зроблю все аби вона жила зі мною.

Влаштувалася двірничкою, отримала перші зарплату і перевезла бабусю до себе. Незвично їй було, але сама розуміла, що не вернуся я в село.

Коли бабусі не стало через три роки, то я покинула місто і поїхала до моря, чомусь думала, що там всі мої негаразди змиють хвилі.

Бралася за будь-яку роботу, знімала квартиру в чудової пані Римми, а вечорами купалася в морі і чекала чогось. А потім зустріла Івана.

Він їздив на заробітки на будову в Одеську область і теж вирішив скупатися в морі. Розговорилися, наплакалися і пробачили один одному.

В нього чудова родина, яку він забезпечує, дві донечки і дружина, живе він заради них, почуттів до жінки не має ніяких, але ж, головне, що мати сумна не сниться.

Наче все я розуміла, але почуття взяли гору і ми почали зустрічатися. Іван допоміг мені купити квартиру, тому приїжджав уже не на роботу, а до себе додому. Його жінці не було цікаво, чому він так довго перебуває на заробітках, її все влаштовувало, головне, щоб грошей передавав побільше.

Так він й жив. Вірніше, ми жили: вчили його доньок, видавали заміж, допомагали з онуками. Коли його дружина занедужала, то так само він передавав гроші, їздив на всі процедури, але її врятувати не вдалося.

Я чекала сорок днів, коли він приїде. Знала, що він мені скаже і все одно мала почути. Не буває таке, що жінка не знає, але чи сказала вона йому те саме, що й мати?

Іван приїхав так само блідий, взяв мене за руки.

– Марта все знала, Василинко, знала і мовчала. Сказала, що дякує мені за дітей і … відпускає. Каже, що знала все з самого початку, що мав я дівчину, але мати не дозволила женитися, але подумала, що все переміниться. А воно он як вийшло.

– Дякую, – прошепотіла я, – Дякую!

Я рада, що Марта зняла тягар з Іванової душі, який поклала матір, думаю, вона була певна, що робить як краще. Хоча, що тепер вже згадувати, хіба ні?

Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота