Андрій прийшов до старшої сестри Оксани пізно ввечері, коли на вулиці вже западала густа синя пітьма. Він не роздягався, сів на краєчок табуретки біля порога, крутячи в руках стару кепку. Оксана саме доварювала варення, по хаті розливався солодкий запах вишень.

— Щось трапилося? — запитала вона, не відриваючись від плити.

— Мабуть, одружуся я, Оксана.

Сестра повільно поклала ложку на блюдце. Вона виростила брата сама, з того часу, як батьків не стало в одну тяжку зиму. Їй було двадцять, йому — десять. Вона тягла його на собі, поки не вийшла за Михайла, а тоді вже вдвох із чоловіком довели хлопця до пуття.

— З ким? — тихо спитала вона.

— З Надею. З того краю села.

— Надею? — Оксана нарешті повернулася. — Ти ж з нею ніби й не гуляв ніколи.

— Вона каже, що дитина буде. Від мене.

Оксана присіла навпроти, витираючи руки об фартух.

— А було що?

— Пару разів восени, після танців.

— Твоя дитина, як думаєш?

— Каже, що моя. Я не хочу, щоб вона без батька росла, — Андрій нарешті підняв очі. — Ти ж знаєш, як воно, коли ти нічий.

— Ну, ми тебе не кинули, — образилася сестра.

— Я не про те. Михайло мені як батько, і ти… Просто я не зможу спокійно хліб їсти, знаючи, що десь мій малий сиротою при живих батьках микається. Не такий я.

— Ти ще молодий дуже, Андрію. Тобі двадцять тільки. Не перегорів би ти з цим рішенням. Ти її хоч любиш?

Андрій стенув плечима.

— Та я не знаю, яка вона, та любов. Дівчина як дівчина. Не гірша за інших.

Надія була непомітною. Якась прибита життям, бліда, з тонкими руками, які вічно ховала в довгі рукави кофти. Її мати з вітчимом у селі мали погану славу — любили заглядати в чарку, часто сварилися так, що сусіди викликали дільничного.

Весілля справляли восени. Михайло з Оксаною допомогли грошима, мʼясом, поставили намети в дворі. Андрій був наче застиглий — красивий, чорнявий, з міцними плечима, але очі його лишалися холодними. Надія ж сиділа поруч, як тінь.

Вона майже не їла, лише пила воду дрібними ковтками.

— Дивися, Михайле, — шепотіла Оксана чоловікові під час танців. — Очі в нього не світяться. Погано це для сім’ї.

— Перемелеться, — відказував Михайло. — Ми теж не відразу притерлися. Головне, щоб людина була добра, а Андрій — хлопець терплячий.

Жити стали в хаті, що залишилася Андрію від батьків. Він зранку до ночі зникав на роботі в господарстві, а вдома мовчки порався по господарству. Надія виявилася тихою дружиною. Вона ніколи не сперечалася, не вимагала уваги.

Просто була поруч — готувала обіди, прала сорочки, висаджувала квіти під вікнами.

Сина назвали Дмитром. Андрій взяв малого на руки в пологовому, подивився в маленьке зморщене обличчя і нічого не відчув. Ну, син. Треба годувати, треба ростити.

Він купив найкращий візочок, привозив із міста дорогі суміші, але не грався з дитиною, не сюсюкав.

Одного разу Надія прийшла до Оксани вся в сльозах.

— Мати знову приїздила, — схлипувала вона. — Гроші вимагала. Каже, якщо Андрій не дасть, вона йому набреше, що Дмитро не від нього.

Оксана тоді лише зубами скреготнула, але братові розповіла.

Андрій вислухав це мовчки. Наступного дня він просто поїхав до тещі. Повернувся надвечір. Більше мати Надії до них не з’являлася.

Минуло десять років. Дмитро ріс копією матері — такий же світлоокий, тихий, любив книжки і майструвати щось із дерева. Андрій же з роками став ще суворішим. І саме тоді в їхнє село приїхала нова обліковиця в контору — Юлія.

Юлія була зовсім іншою. Смуглява, з гучним сміхом, вона вміла так подивитися на чоловіка, що в того дихання перехоплювало. Андрій, який ніколи не знав справжнього запалу, раптом «поплив». Він почав затримуватися на роботі, став частіше голитися, купував новий одеколон.

Село маленьке, приховати щось важко. Оксана прийшла до брата прямо в майстерню.

— Ти що, зовсім здоровий глузд втратив? — запитала вона без вступу. — Про сина подумав? Про Надію?

— Я жити хочу, Оксано. По-справжньому. Я з Надею ніби в тумані десять років просидів. А з Юлею мені дихати легше.

— То йди, — спокійно сказала сестра. — Збирай сумку і йди до своєї Юлі. Тільки хату лиши синові. І машину. Йди в чому є. Любов же головне, правда? Побачимо, на скільки її вистачить у чужій хаті без копійки.

Андрій так і зробив. Прийшов до Юлії з однією спортивною сумкою. Та подивилася на нього, на сумку, потім у вікно на його порожні руки.

— А де твоє добро, Андрію? — запитала вона.

— Лишив усе там. Почати хочу з нуля і з чистою совістю.

Юлія зневажливо хмикнула.

— З нуля — це в двадцять років добре. А в тридцять з гаком… Мені чоловік потрібен, який дах над головою дасть, а не приймак. Вибач, Андрійку, але ми не пара.

Андрій повернувся додому через три дні. Надія не питала, де він був. Вона просто поставила перед ним тарілку борщу.

— Вибач мені, Надю, — сказав він, дивлячись у тарілку.

— Їж, захолоне, — відповіла вона і вийшла з кухні.

Більше вони про це не говорили. Але в хаті стало ще холодніше.

Коли Дмитру виповнилося шістнадцять, Андрій купив йому мотоцикл. Хотів хоч так наблизитися до сина, бо розмов у них ніколи не виходило. Хлопець зрадів, це був чи не єдиний раз, коли він обійняв батька.

А за місяць сталася біда.

Андрій дізнався про це першим — йому подзвонили з лікарні. Коли вони з Надією приїхали, лікар лише розвів руками.

— Не встигли.

На похороні Надія не плакала. Вона стояла біла як крейда, і дивилася в одну точку. Андрій підтримував її під лікоть, але відчував, що тримає шматок льоду.

Після сороковин Надія почала збирати речі.

— Ти куди? — запитав Андрій.

— Поїду я. В місто, може. Або до матері, хоч там і пекло.

— Чого це?

— Ти мене не любиш, Андрію. І ніколи не любив. Ти з жалості зі мною жив. А тепер і сина нема. Нащо нам мучити одне одного?

— Я нікуди тебе не відпущу.

— Чого це? Щоб люди не говорили?

— Бо я сам не зможу, — раптом сказав він. — Я тільки зараз зрозумів, що ти — це все, що в мене є справжнього. Не їдь. Будемо вдвох.

Надія лишилася. Вони стали жити тихо, майже не виходячи з двору. І саме в цій тиші, у спільному горі, Андрій раптом почав помічати речі, на які раніше заплющував очі. Як Надія поправляє волосся, як вона тихо співає, коли думає, що її ніхто не чує, як вона дбайливо обгортає квіти на зиму. Він почав допомагати їй у саду, вони стали разом ходити на річку.

Через два роки Надія прийшла з лікарні дуже зажурена.

— Що лікар сказав? — запитав Андрій.

— Сказав, що більше дітей у нас не буде. Здоров’я вже не те, та й старі болячки… Вибач, Андрію. Може, ти ще захочеш сім’ю…

— Мені крім тебе нікого не треба, — перебив він її. — Досить про це.

Якось узимку Андрій поїхав у ліс за дровами. Повертаючись повз закинуту ферму, він почув тонкий писк. Думав, цуценята. Зайшов всередину, а там, у кутку на старій соломі, сидять двоє дітей — хлопчик років п’яти і дівчинка ще менша. Одягнені в якісь лахміття, сині від холоду.

Він забрав їх у машину, накрив своїм кожухом. Привіз додому.

Надія як побачила їх, так і сіла на лаву.

— Звідки вони, Андрію?

— На фермі знайшов. Покинуті.

Діти виявилися з сусіднього хутора. Мати в них поїхала на заробітки і не повернулася, а вітчим просто вигнав їх із хати, коли закінчилися гроші на чарку.

Дітей відмили, нагодували. Коли приїхали представники служби, дівчинка так вчепилася в спідницю Надії, що її не могли відірвати.

— Ми їх заберемо, — сказав Андрій чиновникам.

— Ви що? Треба документи, процедури, ви ж їм ніхто.

— Ми — люди, — відрізав Андрій. — Пишіть, що треба, ми все підпишемо.

Оксана знову прийшла на допомогу. Вона знала багатьох людей у районі, підняла всіх на ноги. Село теж не залишилося осторонь — хтось приніс дитяче ліжко, хтось одяг, хтось іграшки. Зрештою, дітей — Ігоря та Оленку — дозволили залишити в сім’ї.

Життя в хаті змінилося. Знову з’явився сміх, дитячі вигуки. Андрій став зовсім іншим чоловіком — м’яким, терплячим.

Він годинами сидів з Ігорем, вчив його стругати дерево, як колись хотів вчити Дмитра. Оленка ж не відходила від Надії.

Діти росли, знаючи про свого старшого брата, якого не застали. Вони називали Андрія та Надію татом і мамою, і це було найважливішим. Батьки Надії, дивлячись на зятя, теж якось притихли, перестали пити, іноді заходили привезти онукам меду чи яблук.

Андрій і Надія прожили разом довге життя. Їх не стало в один рік, коли їм уже було за вісімдесят.

Усе життя вони прожили, тримаючись один за одного, і так само тихо пішли, залишивши по собі сад, який квітнув кожної весни.