Глиняний глечик із кисляком стояв на вишитому рушнику неторканий. Степан відсунув миску з гарячими варениками, погладив живіт і втомлено відкинувся на спинку дубової лави.

– Не подужаю, Оксано. Ситний я. Перехопив по дорозі в бригадира. У нього жінка таку рибу в сметані запекла, наче на весіллі.

Оксана повільно опустила ложку. Двадцять три роки вони ділили цей стіл, і ще ніколи її страви не стояли перед ним чужими. Останній місяць чоловік наче очманів: усе чуже йому пахло краще, солодше, вишуканіше.

– То в тебе вже звичка така з’явилася, Степане. Додому тільки спати приходиш, а смаку шукаєш по чужих кухнях.

– Та чого ти заводишся на рівному місці, – буркнув він, ховаючи очі. – Просто кажу: жінка вміє подати, по-новому готує, не все ж нам один борщ та картоплю сьорбати. І взагалі, глянь на наші вікна. Скільки тим фіранкам років? Вже вицвіли геть. У людей давно тюль фабричний, городський, а в нас усе по-давньому, як у прабаби.

Оксана нічого не відповіла. Мовчки прибрала зі столу, згорнула скатертину й вийшла на ґанок. Ніч дихала прохолодою ранньої осені, пахло стиглими яблуками й полином. Серце нило тупою, невисловленою образою. Вона все життя тримала порядок у хаті: сама білила двічі на рік, сама ткала полотно для тих самих рушників, які тепер чоловікові здалися “темними”.

А за два дні Степан повернувся з райцентру дивний, очі блищать:

– Оксано, ти не повіриш, кого зустрів біля контори. Матвія Савчука, з яким служили на півдні. Пам’ятаєш, розказував? Він тепер у місті в аграрному технікумі завідує відділенням, до нас приїхав у справах. Я його на п’ятницю до нас покликав.

– Гостя зустрінемо, як годиться, голодним не піде, – тихо сказала Оксана.

– Тільки ти ж дивися, – повчально підняв пальця Степан. – Матвій чоловік поважний, у краватці ходить. Ти ті старі доріжки з підлоги скрути, щоб не соромно було, і приготуй щось краще, ніж зазвичай.

Оксана подивилася на нього довгим поглядом, але сперечатися не стала.

У п’ятницю вона з досвітку розпалила піч. Спекла круглий пшеничний хліб на хмелевих дріжджах, так що шкоринка дзвеніла під пальцями. Запекла в глиняному горщику шматок домашнього підчеревка з часником і сухим кропом, розім’яла торішню брусницю до м’яса, а на десерт витягла з печі пухкий пиріг із терпкою терниною та диким медом. Ніяких модних міських наїдків вигадувати не стала. Хату прибрала так, як учила її мати: вибілені стіни, свіже зілля за образами й ті самі чисті полотняні фіранки, випрані в дощовій воді.

Коли біля воріт загальмувала запилена міська машина, Степан метушився на подвір’ї, смикаючи комір святкової сорочки. Гість ступив через поріг – високий, трохи сивуватий, у простому світлому піджаку без зайвої пихи.

– Здоров був, Степане, – міцно обійняв господаря гість, а тоді повернувся до жінки й ввічливо схилив голову: – Доброго вечора господині. Матвій.

– Оксана, – зніяковіла вона, поправляючи край очіпка. – Проходьте до столу, з дороги втомилися.

Матвій сів на лаву, глянув на дерев’яний таріль із м’ясом, на розламаний ще теплий хліб, і обличчя його посвітлішало. Він узяв шматок, підніс до обличчя, глибоко вдихнув паруючий житній дух:

– Господи… Скільки років я такого запаху не чув. Ще з того часу, як мати була жива.

Степан тим часом дістав із шафи пляшку й підморгнув:

– Матвію, може, для настрою по чарці?

– Ні, Степане, дякую, мені ще назад у райцентр вертатися, – м’яко відмовився гість і знову взявся до їжі. Він їв повільно, зі щирою, глибокою повагою до кожної крихти, куштував печеню, заплющував очі від пряного присмаку ягід і хвалив пироги: – Ти знаєш, Степане, я об’їздив усю область, по різних їдальнях та готелях бував, де все на сучасний манір подають. А тут зайшов – і наче душу відігрів. Усе справжнє, живе, намолене. Ти навіть не уявляєш, який ти багатий чоловік з такою хазяйкою.

Перед від’їздом, уже біля самої хвіртки, Матвій міцно потиснув руку товаришеві, а потім обернувся до Оксани. Він узяв її натруджену, загрубілу від землі й печі руку, на мить притиснув до своїх долонь і тепло поцілував пальці:

– Дякую вам за цей вечір, Оксано Василівно. За тишу вашу і за хліб. Бережіть одне одного.

Степан стояв коло воріт, опустивши руки в кишені штанів, і дивився, як червоні габарити машини тануть у вечірній імлі.

У дворі пахло чебрецем і свіжою соломою.

Коли зайшли до хати, Оксана мовчки взялася збирати глиняні полумиски. Степан затримався в сінях, постояв кілька хвилин, а потім тихо зайшов до кухні, узяв відро й мовчки наносив свіжої води з криниці, вилив у чавун на плиті.

– Давай я поможу, – незвично тихо промовив він, стаючи поруч біля мийки.

Оксана здивовано підвела брови:

– Ти диви, помічник знайшовся. А як же міські страви? Не зголоднів коло свого професора?

Степан зітхнув, витер долоні об рушник і, незграбно обійнявши дружину за плечі, уткнувся носом у її теплу вилицю:

– Дурний я був, Оксанко. Язиком молов казна-що. Усе мені здавалося, що в чужих дворах паркани вищі й яблука солодші. А воно он як обернулося… Пробач старому дурневі.

Оксана посміхнулася краєчком вуст, ховаючи сльозинку, що раптом підкотила до очей, і легенько штовхнула його ліктем у бік:

– Завтра зранку сирники зроблю. З медом. Будеш?

– Буду, – видихнув чоловік, міцніше притискаючи її до себе. – Усе, що зготуєш, буду.