Після першого невдалого шлюбу мені понад усе хотілося тихої гавані, де ніхто не звинувачуватиме у дрібницях і не вимагатиме неможливого. Дмитро здавався саме такою людиною. Він був старшим за мене, мав своє житло, дорослих дітей і хорошу зарплату. Ми познайомилися на робочому заході, де я допомагала з організацією, а він прийшов у складі делегації від свого підприємства. Він тоді підійшов, аби запросити мене на танець, далі були прогулянки сквером після роботи, чай у невеликому кафе біля мого дому та довгі розмови про все й ні про що.

Він сказав, що живе сам у великій чотирикімнатній квартирі в центрі міста, а його дорослі діти давно мають власні родини й мешкають окремо. Мені здавалося це ідеальним варіантом, адже в моєму минулому житті постійні втручання родичів колишнього чоловіка зруйнували геть усе. Дмитро про своїх дітей майже нічого не розповідав, згадував лише принагідно, що донька з чоловіком обживаються у столиці, а друга донька влаштувала життя в іншому районі.

Коли ми вирішили одружитися, я була щиро переконана, що попереду на нас чекає спокійне, впорядковане життя дорослих людей, які вміють цінувати затишок. Ми розписалися і я разом із моєю чотирнадцятирічною донькою Юлею переїхала до його квартири. Мені це здавалося логічним кроком, адже ми подружжя і ми підшукували орендарів на мою квартиру.

То був звичайний суботній ранок, сонячний і спокійний, коли вся моя ілюзія про сімейне щастя розпалася на шматки. Юля ще спала у своїй кімнаті, а я поралася на кухні, готуючи сніданок для всієї родини. На плиті тихо закипала картопля, шкварчала зажарка, а я нарізала бутерброди й думала про те, як ми проведемо цей вихідний день. Дмитро сидів за столом, гортав новини й повільно пив свій чай, зрідка коментуючи новини про міські ремонти. Аж раптом вхідні двері гучно відчинилися навстіж, стукнувшись ручкою об стіну коридору. Я здригнулася від цього різкого звуку, бо ми нікого не чекали, а Дмитро зазвичай завжди замикав двері і ще й перевіряв щовечора чи вони закриті на всі замки. На порозі з’явилася висока молода жінка в дорогому пальті з великим шкіряним сумками, а за нею мовчки зайшов кремезний чоловік із байдужим виразом обличчя.

Жінка навіть не зупинилася, аби роззутися чи привітатися з господарями дому. Вона прокрокувала прямо на кухню, окинула мене зверхнім, холодним поглядом із ніг до голови й зупинилася посеред приміщення, поклавши руки в боки. Я завмерла з ножем у руці, не розуміючи, що відбувається і хто ці люди, які так безцеремонно влізли в наш дім.

– Ти там доварюй і піди погуляй на вулицю, мені з батьком поговорити треба наодинці, – кинула вона мені жінка, навіть, не глянувши на мене.

Я від несподіванки й обурення ледь не випустила ніж із рук, відчуваючи, як обличчя заливає гаряча хвиля. Перевела погляд на Дмитра, чекаючи, що він негайно поставить цю нахабу на місце й пояснить, як слід поводитися в нашому домі. Проте Дмитро лише бліднув на очах й ледь чутно, майже пошепки промимрив:

– Це моя дружина… Наталя…

Гостя лише зневажливо фиркнула у відповідь на його слова, навіть не повернувши голови в мій бік, ніби моє ім’я чи присутність взагалі нічого не означали. Вона розвернулася на підборах і, не знімаючи брудного вуличного взуття, попрямувала просто до вітальні, гучно тупаючи по паркету. Її чоловік мовчки поплентався за нею, навіть не глянувши на нас. Дмитро підхопився зі стільця й покірно побіг за донькою, залишивши мене одну. З вітальні одразу ж донеслися високі, вимогливі ноти її голосу, який лунав на всю квартиру. Я стояла як укопана.

– Тобі в п’ятдесят ще треба було женячки?! – голосно виговорювала вона батькові, не добираючи слів і не турбуючись про те, що її чує вся квартира. – Тобі мало клопоту було на старість років? Нам із чоловіком терміново потрібні гроші на бізнес. Ти живеш один у таких хоромах, навіщо тобі чотири кімнати? Продай цю квартиру, купи собі однокімнатну квартиру десь на околиці, а решту грошей віддай нам із сестрою. Ми вже все порахували, тобі цілком вистачить однієї кімнати, щоб дожити віку.

Я чула кожен її вигук, кожне слово, яке більше скидалося на наказ, ніж на прохання. Чекала, що Дмитро відповість їй жорстко, з гідністю, нагадає про те, що це його дім, його життя і його право вирішувати, як жити далі. Проте з вітальні доносилося лише його плутане, вибачливе бурмотіння, у якому не було жодної краплі впевненості.

Він виправдовувався, каявся, просив не шуміти й говорив про те, що їм треба все спокійно обдумати пізніше. Я зайшла до кімнати Юлі, яка вже прокинулася від галасу й перелякано дивилася на двері. Я попросила доньку спокійно одягнутися, ми зібрали найнеобхідніші речі й просто вийшли з квартири, бо перебувати там далі було вище моїх сил. Дмитро навіть не вийшов до коридору, щоб зупинити нас чи бодай щось пояснити.

Того дня ми поїхали до моєї мами в село і лише вона мене переконала вернутися назад до чоловіка.

– Вам треба погворити, хай пояснить, що відбувається, а тоді будеш вже щось вирішувати.

– Мамо, вони хочуть продати його квартиру і забрати всі гроші.

– Це йому вирішувати, а ти маєш пояснити, що у нього тепер є про кого піклуватися.

Коли ми повернулися ввечері, донька Дмитра з чоловіком уже поїхали, залишивши по собі брудний посуд у раковині та розкидані речі у вітальні. Дмитро сидів у темряві на дивані, обхопивши голову руками, і виглядав розгубленим. Проте замість того, щоб перепросити за поведінку доньки чи пояснити свою позицію, він лише поскаржився на те, як сильно в нього болить голова і як важко йому даються подібні розмови. Мені стало зрозуміло, що цей чоловік звикав уникати проблем, а не вирішувати їх.

Дмитро все частіше залишався на роботі допізна, навіть коли в цьому не було жодної нагальної потреби. Він приходив додому виснажений, мовчазний і одразу ж сідав перед телевізором або лягав спати, уникаючи будь-яких щирих розмов зі мною.

Я не розуміла, чому він почувався винним перед своїми дорослими дітьми лише за те, що спробував влаштувати власне особисте життя після того, як першої дружини не стало.

Він був сам п’ять років і жіночої руки й близько не було, я це чітко бачила по стану квартири. Тобто, доньки не навідувалися, не помагали, а тепер вирішили взагалі квартиру забрати і він не каже ні «так» ні «ні».

Я поступово почала дізнаватися деталі його минулого життя, про які він раніше не розповідав. Сусіди по будинку, з якими я познайомилася біля під’їзду, іноді розповідали про його першу дружину Любу.

Казали, що Люба доньок дуже любила, а Дмитро не звик вмішуватися і ніхто його ніколи не бачив з дітьми ні на прогулянці, ні біля двору.

Згодом до нас почала приходити друга його донька – Оксана. Вона поводилася трохи стриманіше за свою сестру, але в її погляді читалася та сама холодна зневага до мене й моєї доньки. Вона могла прийти без попередження, відкрити шафи у вітальні, перебирати речі першої дружини Дмитра й голосно міркувати про те, що з цього варто забрати собі, а що викинути на смітник. На мої зауваження про те, що варто було б попереджати про свої візити, вона лише всміхалася й відповідала, що прийшла до свого дому і не зобов’язана ні перед ким звітувати. Дмитро в такі моменти просто виходив на балкон або зачинявся у своїй ванній, вдаючи, що нічого не чує.

Моє терпіння вичерпувалося щодня. Я зрозуміла, що перетворилася на звичайну покоївку, яка мусить прибирати велику квартиру, прати білизну, готувати їжу на всіх і при цьому не мати жодного права голосу. Мої власні справи, мої тривоги та проблеми моєї доньки Дмитра абсолютно не цікавили.

Якось я попросила зайти до аптеки за стандартними засобами від застуди, він лише роздратовано відповів, що йому не хочеться підхопити вірус, тому моя донька має поїхати до бабусі і там бути поки не одужає.

– Та й взагалі, подумай по те аби вона й жила з бабусею, мене дратує її високий голос і музика з її кімнати.

Того вечора я довго сиділа на кухні, коли всі вже заснули. Навколо панувала тиша, але ця тиша була не бажаним спокоєм. Я вийшла заміж за чоловіка, сподіваючись на підтримку, турботу та взаємоповагу, а отримала лише людину з вимогами щодо свого харчування і побуту.

Наступного дня я попросила в Дмитра гроші на продукти.

– Тобто? Я ж тобі давав, – забігав він очима.

– Давав, але ціни ти бачив?

– А твої де?, – каже мені.

– Я теж свої витрачаю, просто мені треба думати про доньку і дещо відкладати на її навчання.

– Слухай, я не зобов’язаний твою доньку годувати. У неї ж батько є, чого я маю витрачати на неї свої кошти.

Я не знала, що сказати, на устах так і крутилося, що ми родина і маємо піклуватися один про одного, але далі я чітко зрозуміла – він не знає, що таке піклуватися про когось.

Не знає, не вміє і вміти не хоче.

Я зателефонала на роботу, що беру відгул, подзвонила квартирантам аби вони виїхали за тиждень і ми поїхали до мами в село з речами.

Я знову повернулася до свого звичного ритму життя, багато працювала, спілкувалася з друзями, яких за час шлюбу з Дмитром майже перестала бачити, і нарешті відчула, що я щаслива.

Якось побачила сусідку Дмитра по під’їзду, розказувала, що Дмитро так і залишився жити один у своїй великій квартирі.

З роботи його невдовзі попросили піти на пенсію, бо на його посаду знайшли молодшого робітника. Його діти так і не переїхали до нього, а їхні візити стали ще рідкіснішими й обмежувалися лише вимогами грошей чи розмовами про продаж майна. Вони постійно сварилися між собою через те, кому саме має дістатися квартира, зовсім не цікавлячись тим, як він почувається й чим живе щодня.

– Каже про тебе, що ти хотіла за його рахунок свою доньку вивчити, – і так глянула на мене.

Слухайте, а чого ні? Якщо чоловік любить дружину і піклується про неї, то чого він не може витрачати кошти і на її дітей? Просто мені попався такий чоловік, який ні своїм дітям не помагає, ні чужим. А ви якої думки?