Інна повільно проведела пальцями по краях чашки, з якої звикла пити щоранку, і подивилася у своє відображення в прямокутному дзеркалі. Воно було трохи потерте від старості, але все одно детально показувало кожну дрібну зморшку біля очей та рівну лінію губ. Всі кажуть, що вона чудово виглядає на свій вік, що їй більше тридцяти п’яти й не даси. Але кому це все тепер потрібно? Невже доля привела її сюди через стільки років аби показати, що на більше вона не може розраховувати?

Інна відвернулася від скляної поверхні, зітхнула і пройшла до підвіконня, де стояла стара дерев’яна скринька.

Всередині лежали фотографії, свідки її життя. Вона витягла декілька фотографій, що вже встигли пожовтіти по краях.

На найпершій з них вона стояла в оточенні дітей, у білій блузці з короткими рукавами та простій темній спідниці. Перша літня практика… Поруч сидів хлопчик у смугастій футболці, який міцно тримався за її рукав і дивився в об’єктив. Вона чудово пам’ятала його тихе: «Не виходьте заміж, зачекайте, поки я виросту». Тоді це здавалося дитячою витівкою, звичайною наївністю, яку дорослі сприймають із легким посміхом і одразу забувають за буденними клопотами.

Вона склала фотографії назад у скриньку і сіла на табуретку біля вікна. Інна згадала всі ті роки, які минули в іншій, великій і світлій квартирі. Матвій завжди умів привернути до себе увагу. Коли вони тільки познайомилися, їй здавалося, що поруч із ним ніколи не буде підстав для хвилювань. Вона намагалася влаштувати побут так, щоб усе було ідеально, готувала його улюблені страви, стежила за кожною дрібницею в домі, завжди зустрічала з посмішкою, навіть коли втомлювалася після роботи.

Проте з роками все змінилося. Вона почала помічати, як він усе частіше затримується після роботи, як ховає екран телефону, коли вона входить до кімнати, як байдуже відповідає на її звичайні запитання про те, як пройшов день.

Спочатку Інна намагалася шукати причини в собі, думала, що робить щось не так, але згодом зрозуміла, що проблема зовсім не в ній. Вона бачила його погляди на інших жінок, чула випадкові розмови і все розуміла. Однак у домі росли діти, їх треба було вчити, вдягати, купувати їм книжки і вивчити.

Вона вирішила мовчати, терпіти і чекати, поки вони стануть на ноги, хоч це щодня давалося все важче.

Коли син і донька закінчили школу та вступили до інститутів у іншому місті, хата спорожніла.

В той день вона просто поклала на стіл ключі та документ.

— Що це таке? — запитав Матвій, здивовано переглядаючи папери.

— Це заява. Я подала на розлучення, — спокійно відповіла Інна.

— Ти це серйозно? З якого дива? У нас же все добре, діти виросли, живи та радій. Що тобі знову не так?

— Тобі здавалося, що все добре, бо я мовчала. Я чекала, поки діти підуть вчитися. Тепер кожен житиме своїм життям.

— Ти добре подумала? Куди ти підеш?

— В квартиру, яку ми розміняємо.

Він так і залишився сидіти за столом, не розуміючи, чому його стабільний і зручний світ раптово розпався.

Тепер вона сиділа у цій малій однокімнатній квартирі, де на стелі висіла стара люстра з трьома плафонами, один з яких тріснув, а на кухні підтікав кран. Вона дістала з сумки ноутбук. Екран спалахнув яскравим світлом, висвітливши її втомлені очі. Інна відкрила сторінку в соціальній мережі і ввела ім’я та прізвище, які пам’ятала ще з табору. Пошукова система видала кілька десятків людей. Вона повільно гортала списки, розглядаючи фотографії, поки не зупинилася на одному знімку. З екрана на неї дивився дорослий чоловік із коротким сивіючим волоссям, але з тим самим уважним, трохи примруженим поглядом. Це був Олег.

Вона довго вагалася, тримаючи курсор над кнопкою відправки повідомлення. Рука тремтіла, а серце калатало так, ніби вона знову була тією молодою студенткою. Нарешті вона набрала коротке: «Доброго дня, Олеже. Не знаю, чи ви пам’ятаєте табір «Веселка» та свою виховательку Інну Василівну, але вирішила написати».

Відповідь прийшла не одразу, а аж наступного вечора, коли вона вже й перестала сподіватися.

«Доброго вечора, Інно Василівно. Я пам’ятаю абсолютно все. Як ви?»

Вони листувалися тиждень. Спілкування було легким, без зайвих розпитувань про минуле, але з кожним повідомленням Інна відчувала, як зявляється легкість на душі.

Вони домовилися зустрітися в невеликому сквері в центрі міста.

Того дня йшов дрібний дощ, поверхні асфальту блищали від води, а повітря було сирим. Інна стояла під великою парасолькою біля залізної огорожі і вдивлялася в перехожих. Олег підійшов ззаду, тримаючи в руках невеликий паперовий пакет.

— Доброго дня, — сказав він, зупиняючись за крок від неї.

Інна розвернулася.

— Доброго дня, Олеже. Ти дуже змінився, але очі ті самі.

— Ви теж зовсім не змінилися, — посміхнувся він і простягнув їй пакет. — Це вам. Тут хороші цукерки.

— Дякую, — вона взяла пакет, відчуваючи, як тепло розходиться по пальцях. — Ходімо десь сідемо, бо дощ посилюється.

Вони зайшли до найближчого кафе, де було небагато людей, і сіли біля вікна. Офіціант прийняв замовлення і швидко пішов.

— Ну, розповідай, як твоє життя склалося? — запитала Інна, розстібаючи ґудзик на пальті.

— Та як… По-різному бувало, — Олег покрутив у руках серветку. — Працював, будував щось, намагався сім’ю створити. Не вийшло. З дружиною розійшлися вже давно. Головне, що з дітьми зв’язок є, допомагаю їм постійно. А ви як?

— Я теж розлучилася. Нещодавно. Прожили багато років, а виявилося, що трималося все тільки на моєму терпінні. Діти виросли, раз’їхалися, у кожного свої клопоти. Купила стару квартиру.

— І як вам там?

— Самотньо трохи. Та й ремонт треба робити, усе старе, відвалюється. Але головне, що ніхто не докоряє і не треба вдавати, ніби все добре.

— Знаєте, Інно Василівно, я тоді, у таборі, цілком серйозно ті слова казав, — раптом сказав Олег, дивлячись їй прямо в очі. — Для мене ті тижні були найсвітлішим спогадом із дитинства.

— Я знаю, Олеже. Я завжди пам’ятала той день і твої слова.

Вони просиділи в закладі понад дві години і ніхто не намагався здаватися кращим, ніж є насправді.

Через два тижні Олег уперше прийшов до неї в гості зі своїм ящиком інструментів.

— Навіщо ти це приніс? — здивувалася Інна, відчиняючи йому двері.

— Я ж чув, що у вас кран протікає і двері в шафі на балконі не зачиняються. Мені все одно нічим зайнятися ввечері, а так хоч якась користь буде.

— Та якось незручно, ти ж після роботи втомлений.

— Мені це не важко, показуйте, що робити.

Поки він ремонтував змішувач на кухні, Інна нарізала хліб і накривала на стіл. У маленькій кухні стало тепліше, закипів чайник, а звук капаючої води врешті припинився.

— Ну ось і все, більше не капатиме, — сказав Олег, миючи руки над раковиною.

— Сідай вечеряти, я якраз усе приготувала, — запросила вона, витираючи стіл рушником.

Вони сіли навпроти одного. Олег узяв до рук чашку з гарячим чаєм і подивився на вікно, де темнішав вечір.

— У вас тут затишно, незважаючи на те, що треба трохи руки прикласти.

— Просто тут усе моє. Хоч і старе.

— Якщо ви не проти, я можу на вихідних прийти, шпалери в коридорі підклеїти та люстру подивитися. Вона у вас якось дивно блимає.

— Олеже, ти й так багато робиш.

— Мені подобається сюди приходити.

Минали місяці. Олег усе частіше залишався у її квартирі. Потім він перевіз свої речі в кількох великих сумках і остаточно оселився в маленькій однокімнатній квартирі. Вони разом переклеїли шпалери в коридорі, поміняли стару люстру на нову, просту, але яскраву, та поставили новий стіл на кухні.

Одного суботнього ранку Інна прокинулася від шуму на кухні. Вона накинула халат і вийшла з кімнати. Олег стояв біля плити та смажив оладки, періодично повертаючи їх лопаткою.

— Доброго ранку, — сказав він, не повертаючи голови. — Я тут вирішив сніданок зробити, поки ти спиш.

— Доброго ранку. Ти б відпочив, субота ж.

— Та я виспався. Постав чайник, будь ласка.

Інна підійшла до столу, де поруч із тарілкою лежав її старий фотоальбом. Вона відкрила його на тій самій сторінці з пожовклою світлиною.

— Дивися, — тихо мовила вона, вказуючи пальцем на хлопчика на пеньку. — А ти майже не змінився. Ті самі примружені очі.

Олег вимкнув плиту, підійшов до неї ззаду і подивився через її плече на фотографію.

— Скільки років минуло, а я досі пам’ятаю той день у лісі. Мені тоді здавалося, що якщо я не скажу ті слова, то більше ніколи тебе не побачу.

— А бачиш, як усе повернулося. Ми обоє пройшли через свої труднощі, щоб знову опинитися в одній кімнаті.

— Головне, що ми зараз тут, і нікуди поспішати не треба.

Він сів поруч за стіл, налив у дві чашки гарячий чай і посунув до неї тарілку з оладками.