Холодний, вологий дотик до обличчя. Я здригнулася, наче від уколу, і спробувала заритися глибше в подушку, але це було марно. Мурчик. Він наполегливий, коли справа стосується сніданку. Його вологе тертя, його м’яке, але невблаганне сопіння – він знає мої слабкості, цей пухнастий шантажист. Ще кілька хвилин його котячої облоги, і я не витримаю.

Я посміхнулася, відчуваючи, як тепла хвиля омиває зсередини. «Ах, ти зухвальцю! І сам не спиш, й іншим не даєш». Це були слова, просочені любов’ю, яку я не знала, що здатна відчути. Звісно, на кухню він біг першим, застигаючи біля холодильника, як маленький ідол очікування, щойно почув слово «ковбаска».

Погодувавши свого “директора”, я накрила на стіл. Наше літнє царство – альтанка, закутана ліанами, схована в тіні яблунь.

Тут повітря густе від аромату строкатих квітів, і здається, що час призупинив свій біг.

Колись я ненавиділа це сільське життя. Сварилася з Віталієм, що він «тікає» сюди, на нашу дачу. А тепер я сама тікаю сюди.

Згадка про нього викликала мимовільну, гіркувату посмішку. Тридцять років… Я прожила з ним тридцять років без тієї шаленої, кінематографічної любові, без романтики, а коли він пішов, простір навколо мене став порожнім. Це була не пристрасть, це була пристань. Він запропонував мені допомогу, захист від мого першого, невдалого шлюбу, і я погодилася. Дітей ми не нажили, але жили скромно, підтримуючи один одного.

І все ж, іноді, як зараз, серце стискається від болючої пам’яті про сина. Того, який обрав багатство свого батька, відвернувся, наче я була порожнім місцем.

Я змахнула сльозу. Далека молодість. Я була сліпа і молода, коли той, мій перший, заможний чоловік, зачарував мене на дискотеці. Велика квартира, гроші, успіх… Спочатку все влаштовувало. А потім народився син, і я почала більше приділяти уваги йому, а він… Він охолов. Пізні приходи. Ночівлі поза домом. А потім жінки в моєму домі. Це стало останньою краплею. Я подала на розлучення без сварок, без істерик, просто пішла.

Але він не очікував. Його гордість була зачеплена. Він виставив мене за двері, а потім – найстрашніше – позбавив батьківських прав. Мій хлопчик… Як я намагалася. Я билася в стіни його грошей і його впливу. Не могла. Я була безсила.

Я йшла світ за очі і мене вхопив за руку чоловік:

– Пані, ви зараз впадете. Що з вами? Хочете чаю?

Він напоїв мене чаєм і вислухав, сказав, що проти такого багача в нашому місті всі безсилі. Але він може мені запропонувати підтримку, я можу пожити у нього скільки схочу.

Ми жили разом, підтримували одне одного. Але я не змогла його покохати. Не тією, бажаною ним, любов’ю.
Я знала, що він відчував це. Він не говорив, але все частіше їхав сюди, на дачу. Не хотів мозолити мені очі. Приїжджав раз на тиждень, привозив продукти й знову тікав. Тільки взимку ми жили разом у місті. Чому він не розлучився? Може, любив. А може, боявся, що я не впораюся.

Він намагався в усьому догодити. Я промовила слово про яблуні, бо я любила джем – він садив яблуневий сад.

Альтанка, щоб я милувалася заходом сонця. Він будував світ для мене, а я… я рідко сюди приїжджала. Мені здавалося, що в місті я ближче до сина. Я не знала, що мій хлопчик уже давно забув мене.

Коли мені таки вдалося його побачити, його слова влучили у серце. «Нарешті згадала про мене?! Нагулялася?! Іди звідки прийшла, я не хочу тебе бачити!» Ні сльози, ні виправдання не пом’якшили його серця. Я повернулася додому і проплакала цілий день у кріслі.

Тоді я побачила щось червоне на шафі. Стала на стільчик, дістала стару папку. Документи Віталія. Я відкрила її і заклякла: діагноз. Він приховував це роками. Йому залишилося зовсім небагато.

У той момент щось змінилося. Як грім серед ясного неба. Каяття. Гірке, задушливе каяття за всі мої холодні роки. Я вирішила, що зроблю все, аби полегшити його останні дні. Я стала його тінню. Ходила за ним, як він колись ходив за мною. На дачу, до міста, тримала за руку під час болючих процедур.

Він пішов тихо. Уві сні. Навіть у цьому він не хотів мене потурбувати.

Після поминок постукали. На порозі стояв хлопець із переноскою. Кіт. І конверт. Лист. Від нього. Я розкрила його і опустилася на підлогу. Сльози залили очі, затуманюючи чорнило.

«Мила моя Галинко!

Якщо ти читаєш цей лист, то мене вже нема. Я знаю, що останнім часом ти трималася за життя лише заради мене, і чудово розумію, що тепер на цьому світі тебе вже ніхто не тримає. Мені хотілося б, щоб ти прожила довге і щасливе життя, і щоб я завжди був поряд з тобою, але вийшло те, що вийшло. Вибач, я не зміг стримати обіцянки, що завжди буду поруч з тобою. Сподіваюся, цей маленький пухнастик прикрасить твою самотність. Подбай про нього, я знаю, ти зможеш. Люблю тебе, твій Віталій».

Навіть тоді він думав не про себе, а про мене. Мурчик став моєю новою родиною. Жива істота, про яку треба дбати. Він замінив мені того, кого я не змогла покохати вчасно, але кого шалено поважала і потребувала. Тепер він повноправний член сім’ї. Разом на дачу, разом на прогулянку.

Ось і зараз, поки я п’ю чай, він лізе на дерево, до воронячого гнізда. Я була заглиблена у спогади, як раптом рипнула хвіртка.

— Привіт. Вітаю вас із днем народження!

Я застигла. День народження! Я зовсім забула. А цей незнайомий хлопець…

— Але звідки…

— Ваш чоловік передав вам.

Сльози знову заблищали. Віталій. Він подбав про це заздалегідь. Стільки місяців після похорону, а він усе ще робить мені подарунки. Я поставила букет, розкрила коробку. Мій портрет у рамці.

Щось защеміло в грудях, гостро й нестерпно. Я зрозуміла: він був мені дорогий. Життя без нього – порожнє. Я підняла повні сліз очі до неба, дякуючи йому подумки.

Я хотіла обійняти його зараз. Прошепотіти йому, як сильно я його люблю і як потребую. Але було надто пізно. Минуле не повернути. Залишалося лише жити цим сьогоденням і чекати. Чекати, коли ми зустрінемося там, на небесах, і я нарешті зможу сказати йому те, що не сказала тут, на землі. Можливо, там моє каяття стане вічною любов’ю.

Дякуємо Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не проґавити цікаві публікації!