Бабусю з двадцять третьої квартири ненавидів увесь під’їзд. Ім’я та по батькові її ніхто не знав, та й нікому вони не були цікаві. Єдине, що хвилювало сусідів: «коли ж припиниться цей безлад» і «скільки можна випробовувати наше терпіння?» Саме з цими питаннями сусіди час від часу з’являлися на порозі двадцять третьої квартири.

Бабуся була стара, сивочола, в окулярах із товстими скельцями й намотаним на дужки сірим від бруду лейкопластиром.

Іноді вона ходила по харчі, шаркаючи ногами, взутими в грубі черевики зі стоптаною підошвою й відбитими носками. У руках у неї незмінно була стара тканинна торбинка, а поруч дріботіла маленька собачка. Собачка, хоч і була дрібною, гучно гавкала на всіх, хто траплявся на їхньому з господинею шляху, мабуть, так вона виконувала свої охоронні обов’язки.

Гучно гавкала вона й тоді, коли дзвонили в їхню з господинею квартиру. А дзвонили часто. Приводів було три. По-перше, бабусин телевізор, який працював із раннього ранку до пізнього вечора. І працював він, судячи із звуку, на повну гучність. По-друге, таргани, які розповзалися з бабусиної квартири по всьому під’їзду. По-третє, затхлий запах, який так само, як і таргани, тягнувся під’їздом і сусідніми квартирами. Але часті візити результатів не давали. Іноді бабуся просто не відчиняла. Іноді відчиняла й, нахиливши голову набік, уважно дивилася на відвідувача, а потім, усміхнувшись зовсім по-дитячому, голосно питала:

— Га? Що?

І якщо комусь вдавалося голосніше висловити своє обурення щодо шуму від телевізора, бабуся часто кивала, казала: «Зараз, зараз», зникала в квартирі, і наставала тишина. От тільки наступного дня все повторювалося.

З тарганами кожен із сусідів боровся по-своєму: аерозолі, гелі, пастки, але хитрі руді гості тимчасово, після кожної травлі, відсиджувалися в бабусі, а потім поверталися. З запахом боротися було й зовсім марно.

Коли бабуся оселилася в під’їзді, ніхто не міг пригадати, та це, мабуть, теж було неважливо. Головне, що тепер ніхто нічого не міг вдіяти, щоб позбутися незручностей, яких вона завдавала. Кілька разів навіть залучали дільничного, але він пояснював, що виселити бабусю на цих підставах неможливо, намагався читати бабусі лекцію про повагу до сусідів, навіть грозив штрафом. На що бабуся так само, нахиливши голову примружувала очі, ствердно кивала, але ситуація після цього не змінювалася.

Бабусю звали Олена Петрівна, було їй без малого вісімдесят п’ять років. Після сильної застуди торік вона майже нічого не чула. Вона це знала й навіть стала в чергу на отримання слухового апарата, але чи то черга рухалася надто повільно, чи то про пацієнтку просто забули, але апарат вона досі не отримала. Грошей, щоб купити апарат, у неї не було. Пенсія була невелика, але ж потрібно було платити за квартиру, купувати ліки, їжу собі й собаці. Собаку, до речі, звали Мушка.

І якби не Мушка, Олена Петрівна, можливо, й не платила б за квартиру, не купувала б ліків, вона давно втратила інтерес до життя. Майже п’ятнадцять років тому не стало її чоловіка, єдина близька людина, з якою вони прожили душа в душу. Дітей вони не нажили, близьких родичів не було, нечисленних подруг вона пережила. Що робити самотній старій у чеканні, поки смерть прийде й по неї? Олена Петрівна просто чекала, виходячи іноді до крамниці чи аптеки.

І ось одного разу, повертаючись додому під раптовим дощем, вона помітила на розі біля сміттєвих баків цуценя. Брудне, тремтяче, налякане, воно тулилося до бетонної стіни. «Гаразд, я стара, нікому не потрібна, але ти ж зовсім цуценя, невже й ти нікому не потрібен?» — подумала про себе Олена Петрівна, а вголос сказала, дивлячись на цуценя:

— Я не можу тебе взяти. — І пояснила. — Помру сьогодні-завтра.

Але цуценя, мабуть, подумало, що хоча б перечекати дощ буде вже добре. А якщо пощастить залишитися в теплі до завтрашнього дня — це взагалі чудово. А може, його ще й нагодуть, бо ця жінка хоча б помітила його, заговорила з ним, інші поспішали повз. І цуценя несміливо пішло за старенькою.

— Що ж, горемико, ходімо. — Зітхнула Олена Петрівна, помітивши це.

Вдома виявилося, що промерзле цуценя — славна, лагідна дівчинка. З апетитом зʼїла суп і стійко витримавши купання, вона вляглася біля ніг старенької й уткнулася носом у її капці.

— Що ж мені з тобою робити? — Запитала Олена Петрівна. — Мені ж і справді недовго лишилося. Зараз звикнеш до дому, а потім знову на вулицю виженуть, важко буде. — Пояснювала вона цуценяті. Собачка підняла одне вухо, нахилила голову набік, ніби уважно слухала пояснення, а потім подивилася на Олену Петрівну так жалісливо. Чи то вона жаліла цю добру жінку, яка так сумно говорила зараз, чи то себе, з перспективою знову опинитися на холодній вулиці, але Олена Петрівна прочитала в її погляді зовсім інше й, усміхнувшись, сказала: — Гаразд, а раптом, поживу ще.

І справді, з того осіннього вечора минуло вже майже шість років. Мушка стала для господині подругою, співрозмовницею й стимулом жити. Але роки все ж брали своє, Олені Петрівні все важче було виконувати навіть звичну роботу по дому, а після тієї самої хвороби тим паче. Так і сталося, що квартиру вона зовсім закинула, в ній панували бруд і затхлість. Та й сходити до крамниці стало для неї подвигом, але вона йшла, навіть не заради себе, а заради Мушки. Але більшу частину часу вони сиділи вдома й дивилися телевізор. Мушка ніби розуміла, що господині важко рухатися й розмовляти, і вже давно не просилася гуляти, а віддано лежала біля крісла Олени Петрівни, уткнувшись носом у її капці.

А щодо того, що ніхто не пам’ятав, коли Олена Петрівна оселилася по сусідству, слід зауважити, що жила вона тут значно довше за багатьох. Ще за життя чоловіка вони обміняли двокімнатну квартиру на однокімнатну. Багато грошей тоді йшло на лікування чоловіка. Не помічали ж Олену Петрівну з простої причини: нікому не було до неї діла, поки вона не завдавала незручностей. Так часто буває у великих будинках, коли сусіди взагалі не знають, не помічають одне одного або кидають при зустрічі чергове «Добрий день», не піднімаючи голови. Так часто буває й у житті, коли не помічають або не хочуть помічати безпритульне цуценя, що сидить під дощем, стареньку, якій важко нести свою торбинку. Але ось за останній рік на Олену Петрівну звернули увагу, причини вже відомі. Сама старенька помічала не тільки втрату слуху, але й накопичений бруд у квартирі, от тільки їй на думку не спадало, що це завдає незручностей сусідам, бо ж недарма між ними такі товсті стіни.

Сусідка з двадцять сьомої квартири, що була якраз над квартирою Олени Петрівни, розпливлася в радісній усмішці й навіть не заперечила, що чоловік відкоркував елітну пляшку, коли він повідомив, що їм схвалили позику на нову квартиру. Нарешті можна було переїхати й забути, що таке шум, сморід і руді гості. Цю квартиру вирішили поки що здавати. Поставлять ціну нижче ринкової, а раптом квартиранти побояться скаржитися, щоб не втратити дешеве житло, але орендна плата буде підмогою при погашенні позики. Та й бабуся не вічна, потім можна буде підняти вартість, ну а там і дітям житло знадобиться. Сусідка, щоправда, ще не була в при надії, але прорахувала все наперед.

Софія тільки-но розлучилася з чоловіком. Велике кохання не склалося, коханий загуляв, поки Софія в декреті займалася сином. Потім, щоправда, клявся, що це був перший і останній раз. Хтось, можливо, й повірив би й заплющив очі, але Софія пробачити не змогла. Тут якраз і черга в дитячий садок підійшла, і на роботу можна було вийти, от тільки житла свого в Софії не було, а квартира була куплена чоловіком до шлюбу. Загалом, бюджетне житло — це був якраз Софіїн варіант. Вона так зраділа, що швидко знайшла недорогу квартиру в непоганому районі, що в’їхала, не думаючи, і не помітивши вад. Затхлий запах орендодавці пояснили тим, що в квартирі давно ніхто не жив. «Обживетеся, вивітриться» — скалячи зуби в надмірно радісній усмішці, пояснювала господиня квартири. Але вже ввечері Софії довелося зіткнутися з першою неприємністю. Уклавши сина Данилка спати, вона пішла на кухню випити чаю після складного дня. Увімкнула світло й підстрибнула від несподіванки: по стільниці кухонного гарнітура заметушилися два таргани.

— Брр, гидота. — Отямившись, здригнулася Софія. — Невже десь іще залишилися таргани? — Софія не бачила їх із дитинства, коли вони з батьками жили ще в старому будинку. Потім вони отримали нову двокімнатну квартиру, батьки жили в ній і зараз, вони навіть кликали Софію після розлучення до себе, але жили вони в іншому місті. А тут у Софії робота, у Данилка садок, та й місто більше, більше можливостей. — Тепер зрозуміло, чому так дешево. — Хмикнула вона, наміряючись завтра ж узятися за генеральне прибирання й обробку від непрошених гостей. Після того, як як слід виспиться, звісно, завтра ж вихідний.

Але виспатися їй не вдалося. Крізь сон Софія чула чиїсь гучні голоси, потягнувшись до телефону, вона зрозуміла, що ще лише шоста ранку. Першою її думкою було, що це хтось розмовляє у дворі, під вікнами, але коли вона остаточно прокинулася й прислухалася, зрозуміла, що це працює телевізор десь у сусідів.

— З глузду вони з’їхали, чи що? — Пробурчала Софія й натягнула на голову ковдру. Але сон уже не йшов.

Трохи згодом, після сніданку, Софія з Данилком вирушили на прогулянку, а заодно до крамниці, щоб купити все для генерального прибирання й засіб від комах.

— Добрий день! Ви тут мешкаєте? — На дитячому майданчику Софія привіталася з жінкою, яка гуляла з донечкою. Дівчинка була трохи старша за Данилка, але вони з радістю побігли гратися разом.

— Так. На третьому поверсі. — Відповіла жінка й чомусь із тугою подивилася на вікна будинку.

— А ми на четвертий учора заїхали. — Усміхнулася Софія.

— І як вам? — З цікавістю запитала сусідка.

— Квартира добра, світла, от тільки вчора на кухні побачила таргана. — Софія знову здригнулася. — Думала, такого вже не зустріну. Але нічого, зараз сучасні практичні й безпечні для людей засоби. Наведемо лад. — Настрій у Софії був бойовий.

— Ненадовго. — Співчутливо похитала головою сусідка. Софія здивовано подивилася на неї. Співрозмовниця розповіла про неприємності сусідства з Оленою Петрівною.

— Ми взагалі за стінкою мешкаємо. А точніше виживаємо. — Закотила очі нова знайома. — Переїхати можливості немає, і управи на цю бабусю ніякої. Сподіваюся, не заживеться. — Останню фразу жінка промовила пошепки й відвернувшись. Але Софія все одно почула, і їй стало не по собі. Неприємне сусідство, але бажати таке людині — це вже перебір.

— Що ж у неї й родичів немає? Щоб доглянути, навести лад. — Софії стало шкода незнайому стареньку.

— Може, й немає, а може, набіжать, коли квартира звільниться. — Хмикнула сусідка.

Софія відразу зрозуміла, що це та сама бабуся. Коли вони з Данилком повернулися з крамниці, біля під’їзду, тремтячою рукою намагаючись потрапити в датчик домофона, стояла старенька. Поруч терпляче чекаючи стояла маленька собачка.

— Собака! — Зрадів Данилко й потягнув до Мушки руку. Він любив тварин, та й Софія теж, але ось колишній чоловік був категорично проти.

Мушка уважно подивилася на хлопчика й цього разу не загавкала, а навіть замахала хвостом.

— Давайте я вам допоможу. — Софія вже підхопила торбинку Олени Петрівни, та й її саму під руку. Олена Петрівна здригнулася від несподіванки, але, подивившись на привітне обличчя жінки, усміхнулася своєю дитячою усмішкою.

Не поспішаючи вони піднялися на третій поверх. Слава Богу, в будинку є ліфт — відзначила про себе Софія, звернувши увагу, як важко ступала Олена Петрівна. Біля квартири старенька знову забарилася з замком, але все ж упоралася. Софія увійшла, щоб поставити сумку, вона, до речі, була зовсім не важкою. Увійшла й відразу відчула затхлий запах, а ковзнувши очима по квартирі, відзначила бруд і безлад.

— Дякую! — Надто голосно подякувала Олена Петрівна. Софія кивнула у відповідь головою.

Прибираючи в квартирі, вона весь час думала про Олену Петрівну. Отак живеш, живеш, і, можливо, живеш так, що допомагаєш іншим, що ти добра й чуйна (а Софії здавалося, що старенька була саме такою, очі в неї були теплі й привітні), а на старості літ нікому не потрібна. Певно, Софія могла б прибрати й у сусідки, і тарганів потравити. От одна проблема вже й вирішена, та й старенькій у чистоті краще буде. Знизу знову запрацював телевізор. Софія скосилася на диванчик Данилка, не прокинувся, це добре. І тут Софія згадала, недавно вона випадково зустрілася в торговому центрі з однокласником Грицьком Коваленком. Виявляється, він теж переїхав. У школі він був пустуном, але веселим і добрим, а зараз став таким солідним, який уже Грицько, Григорій Іванович. Але він щось розповідав про волонтерську організацію, яку вони з друзями створили. Може, через нього можна якось допомогти старенькій зі слуховим апаратом. Софія набрала номер Гриця.

— Зрозумів. Прийняв. Завтра під’їдемо, потрібно відвезти бабусю на аудіограму, а там швидко підберемо апарат.

— Чудово! — Усміхнулася в трубку Софія.

Так почалася їх з Данилком дружба з Оленою Петрівною та Мушкою. Тепер, коли вони йшли на прогулянку, завжди брали з собою Мушку й питали, що купити в крамниці. Олена Петрівна раділа, що в Мушки тепер є Данилко, з ним вона могла бігати й гратися в м’яч. А з продуктів просила тільки найнеобхідніше, тремтячою рукою простягаючи Софії гроші й стареньку торбинку. Софія складала в неї все, що просила старенька, й щось смачненьке від себе. Вони з Данилком теж не розкошували, але зайве печиво чи сирник могли собі дозволити.

Сусіди спочатку дивувалися, куди поділися таргани, неприємний запах і гучні звуки. А потім помітили, що нова сусідка зачастила до бабусі.

— Тому вона про родичів цікавилася. Вирішила квартиру до рук прибрати. — Зробила висновок та сама сусідка, яка розповідала Софії про Олену Петрівну.

— До речі, робоча схема, що ж ми самі не додумалися? — Хмикнув у відповідь її чоловік.

— І хто б за бабцею доглядав? Ти? — Закотила у відповідь очі жінка.

— Могла б і доглянути, чи в тебе є зайва квартира? — Завівся чоловік, і вони ще довго договорювалися, така вже в них була звичка.

Але Софія зовсім не думала про квартиру. Їй просто було радісно, що вона може зробити життя Олени Петрівни трохи комфортнішим. Так минув майже рік. Якось Софія й Данилко в черговий раз подзвонили в квартиру Олени Петрівни. За дверима у відповідь заскавчала Мушка. Данилко схвильовано подивився на маму. Софія зрозуміла, що щось сталося. Вона подзвонила в швидку, а потім Григорію. Вони іноді переписувалися, Григорій завжди питав, чи не потрібна Софії якась допомога, і ось допомога знадобилася. Григорій приїхав швидко. Медики ще розводили руками біля квартири, збираючись їхати, мовляв, без поліції не відчинити.

— П’ять хвилин. — Запевнив Григорій, узяв у розгубленої Софії ключі від її квартири й побіг уверх сходами.

Вже за три хвилини він відчинив двері Олени Петрівни зсередини. Мушка вискочила й кинулася до Данилка.

— Через балкон. — Пояснив він. — Не заходьте. Ідіть погуляйте, а потім додому. Я все владнаю й зайду до вас. — За його поглядом Софія зрозуміла, що Олени Петрівни більше немає.

Данилко як завжди весело грався з Мушкою, а коли вони повернулися додому, запитав, чому вони не відвели додому й Мушку.

— Вона тепер житиме з нами. — Софія погладила сина по голові.

— А бабусі Олені не буде нудно без Мушки? — Замислився Данилко.

— Бабі Олені більше не буде нудно. Вона поїхала. Там їй буде добре. — Софія сумно усміхнулася.

Потім прийшов Григорій і пообіцяв, що організацію церемонії візьме на себе.

Найближчі пів року сусіди з цікавістю спостерігали за квартирою Олени Петрівни. Чи з’являться якісь спадкоємці, яким бабуся не була потрібна за життя? І спадкоємиця з’явилася. Несподівано для себе спадкоємицею стала Софія. Олена Петрівна встигла-таки відписати квартиру чуйній сусідці.

Того вечора, прибираючи в квартирі Олени Петрівни, Софія чула, як довго й голосно лаялися сусіди за стінкою, звинувачуючи одне одного, що квартира дісталася не їм. Софія усміхнулася своїм думкам, що їй не доведеться жити в такому сусідстві. Отриману в спадок квартиру вона вирішила продати. За останній час вони з Григорієм зблизилися й навіть вирішили одружитися, тож вони з Данилком і Мушкою переїжджали.