Я дивилася на тест у ванній кімнаті й не відчувала того дикого захоплення, про яке пишуть у журналах. Був лише спокій.

Мені сорок два. За плечима три шлюби, три спроби побудувати те, що називають «нормальною родиною», і тричі лікарі розводили руками, мовляв, ви здорові, шукайте причину в чоловіках. А чоловіки йшли, залишаючи після себе порожнечу й переконання, що зі мною щось не так.

Зараз, коли я вже майже змирилася з роллю «тітки Насті», яка приходить у гості до подруг із подарунками для їхніх дітей, це сталося.

Треба було сказати мамі. Вона жила за три квартали від мене, і я знала, що розмова не буде легкою.

– Ти вже зовсім…, Насте? – мама навіть не відставила чашку з чаєм, коли я вимовила це слово. – Ти на свій вік дивилася?

– Мам, мені сорок два, а не вісімдесят. Зараз багато хто так народжує.

– «Багато хто» мають власні квартири в центрі й чоловіків-олігархів. А в тебе що? Орендована кімната й робота в архівах? Грошей нуль, житла немає. Куди ти ту дитину принесеш?

– Якось розберемося.

– Якось? – мама нарешті глянула на мене, і в її очах я побачила не турботу, а роздратування. – Ти ж будеш виглядати як бабця, коли вона в школу піде. Люди шепотітися будуть.

– Ти сама мене без батька ростила. І нічого, вижили.

– Я тебе в двадцять два народила! Були сили, було здоров’я. А ти вже розсипаєшся. І хто батько? Знову якийсь «тимчасовий варіант»?

Я зітхнула. Богдан не був тимчасовим.

– Богдан хороша людина. Він хоче одружитися. У нього донька є, Ліза, їй п’ять років. Дружини не стало два роки тому. Я думаю її вдочерити.

Мама завмерла. Ця новина її трохи приземлила.

– Удочерити? П’ять років – це вже людина. Це важко, Насте. Але… хоч якась стабільність. Він де працює?

– У нього свій бізнес.

– Ну, веди вже свого Богдана. Подивлюся, що це за сміливець такий.

Богдан не був красенем чи веселуном. Прийшов якось до нас в архів у справі, я помогла. Він давав мені коробку цукерок, а я дивлюся – у нього ґудзик відірвався від сорочки і видно, що вона не свіжа.

– Давно ви сам?, – спитала.

– Звідки?

– Звідси, – я обвела рукою залу архіву і ми засміялися.

Виявилося, що дружини не стало, рідні відмовилися допомагати з донькою, в кожного були свої клопоти, а батьки були старенькі. От він уже два роки намагається піклуватися про доньку, а на себе махнув рукою.

Ліза, його донька, була тоненькою дівчинкою з великими очима. Вона одразу вчепилася в мою руку, коли ми вперше гуляли в парку.

І так між нами закрутилося.

Ми сиділи на кухні в його будинку, коли я зважилася розповісти про дитину.

– Богдане, у нас буде дитина.

Він мовчав хвилину, дивлячись у вікно на голі гілки яблуні.

– Це добре. Треба розписуватися швидше. Тільки…

– Що «тільки»?

– Ти ж знаєш, я по лікарнях часто буваю. Серце барахлить. Ти впевнена, що потягнеш двох? Ліза – непроста дитина, вона досі маму згадує.

– Впораємося. Мамі тільки не кажи про серце, добре? Вона й так накручена.

– Не скажу. Давай ремонт у малій кімнаті почнемо, поки в мене замовлення є.

Ми одружилися тихо, без білих суконь і ресторанів. Просто зайшли в РАЦС, поставили підписи й поїхали додому обідати. Ліза швидко звикла до мене, почала називати мамою десь через місяць. Вона була тихою, слухняною, але іноді могла годинами сидіти й дивитися в одну точку. Я розуміла, що їй страшно мене втратити.

А потім з’явилася Віра. Богдан був щасливий, хоч і став виглядати ще блідішим. Він намагався якомога більше часу проводити на роботі, щоб залишити нам якісь заощадження. Навчав мене бухгалтерії, показував, де лежать документи на нерухомість, пояснював, як працювати з постачальниками. Я тоді не розуміла, що він просто готує мене до того, що настане.

Богдана не стало через чотири роки. Він пішов тихо, навіть не розбудивши мене.

Похорон пройшов як у тумані. Поруч була мама, тримала за руки дівчаток. Ліза, якій вже було дев’ять, плакала мовчки, а мала Віра постійно питала, коли тато прокинеться.

За тиждень після прощання мама прийшла допомогти з прибиранням.

– Настю, а ти знала, що він такий хворий був? – запитала вона, складаючи дитячі речі.

– Знала, мам.

– Чому не сказала? Я б хоч підготувалася…

– А що б це змінило? Ми прожили чотири хороших роки. Він встиг все оформити. Дві квартири, які він здавав, тепер на дівчатках. Цей будинок – на мені. Бізнес я намагаюся втримати, хоч і важко.

– Слухай, а його родичі? Вони ж ніби є десь у селі?

– Є. Але вони зникли, як тільки першої дружини Богдана не стало. Він колись просив їх допомогти з Лізою, бо сам не встигав і працювати, і за малою глядіти. Вони йому сказали: «Віддай у дитбудинок, нащо тобі той клопіт». Богдан після того з ними не спілкувався.

– Ясно.

– Завтра сорок днів. Вони дзвонили, сказали, що приїдуть. Думаю, не просто пом’янути.

Вони приїхали о восьмій ранку. Двоє чоловіків і жінка в крикливо-чорній хустці, яка виглядала занадто новою.

Вони зайшли в вітальню, навіть не роззуваючись.

– Ну що, Насте, – почав старший, здається, його звали Віктор. – Давай без зайвих сліз. Ліза – наша кров. Ти їй ніхто, стороння людина. Ми забираємо дівчинку до себе, будемо оформляти опіку.

– Ви б хоч на цвинтар з’їздили для початку, – тихо сказала я.

– Ми самі розберемося, куди нам їхати! – вигукнула жінка. – Ти нам краще ключі дай від квартир. Богдан мав дві квартири в центрі. Оскільки Ліза тепер буде з нами, гроші з оренди мають іти нам на її утримання.

– Квартири здані. Гроші йдуть на рахунки дітей.

– Яких дітей? – примружився Віктор. – У Богдана одна дитина – Ліза. Ота друга … ми ще подивимося, чия вона.

– Вона Богданова. І Ліза моя донька теж. Я її офіційно вдочерила три роки тому.

У коридорі запала тиша. Вони переглянулися.

– Вдочерила? – жінка скривилася. – Ми це оскаржимо в суді. Дитина повинна жити з ріднею.

– Рідня – це ті, хто допомагає, – я намагалася говорити спокійно, хоча руки тремтіли. – Спадщини немає. Все майно Богдан переписав на нас ще за життя договорами дарування. Подавати в суд можете на що завгодно, але ви тут нічого не отримаєте.

– От же ж.., – процідив Віктор. – Все продумав. Рідного брата без копійки залишити…

– Він нічого у вас не забирав. Це його майно, яке він заробив сам. Поминки будуть о першій у кафе біля його майстерні. Хочете – приходьте.

Вони пішли, навіть не зачинивши за собою двері. Я чула, як вони лаялися на сходах, звинувачуючи Богдана в усіх гріхах.

Я сіла на банкетку в коридорі й закрила обличчя руками. З кімнати вийшла Ліза. Вона стояла в піжамі з ведмедиками, притискаючи до себе сонну Віру.

– Мам, вони поїхали? – запитала Ліза.

– Поїхали, сонечко.

Я підійшла до них і обняла обох. У мене є заради чого жити і сил мені має вистачити аби захистити їх, навіть, від отакої «рідні».