Олег звик до того, що його життя – це ідеально налаштований механізм. Робота, вечірні тренування, вихідні з дружиною Мариною в торгових центрах. У цьому механізмі не було місця для «складних» родичів. Три роки тому Марина поставила крапку: «Твоя мама занадто втручається. Або ми будуємо свою сім’ю без її порад, або я не бачу сенсу».

І Олег обрав. Він не сварився, не повчав. Він просто перестав піднімати слухавку. Спочатку було важко, серце зрадницько стискалося від кожного «Мама» на екрані. А потім… потім він просто заблокував номер. Тиша виявилася напрочуд комфортною.

– Бачиш, як у нас спокійно стало, – усміхалася Марина, наливаючи йому ранкову каву. І Олег кивав. Спокій став його реальністю.

Все зламалося в звичайний четвер. Олег заїхав до своєї старої квартири, яку збирався виставляти на продаж – там давно ніхто не жив, він просто платив комуналку онлайн. Рука автоматично перевірила поштову скриньку, яка зазвичай була забита рекламою піцерій.

Серед яскравих флаєрів лежав білий конверт. Без марок. Підписаний знайомим, трохи нерівним почерком: «Олегу. Просто прочитай».

Він сів на сходинку в під’їзді, де пахло сирістю й дитинством. Папір всередині був цупким.

«Синку, я знаю, що ти зайнятий. Я не злюся. Просто хочу, щоб ти знав: на кухонній полиці, у коробці з-під чаю, лежать документи на дачу. Я її так і не продала, хоча ти просив. Там у прибудові твій старий велосипед, я його накрила плівкою, щоб не заіржавів.

Мені снилося вчора, що ми знову їдемо на річку. Ти такий маленький, тримаєшся за мою руку і кажеш: “Мамо, я ніколи тебе не відпущу”. Я тоді сміялася, а треба було запам’ятати ту мить краще. Вибач, що була занадто турботливою. Я просто не вміла любити інакше. Будь щасливий, Олежику. Не забувай снідати».

Олег відчув, як у горлі став важкий ком. Він вихопив телефон, пальці тремтіли, розблоковуючи номер, який був у «чорному списку» тисячу днів.

Виклик…

Серце бухало в ребра, як спійманий птах. Він уже приготував слова. Він скаже: «Мам, вибач, я приїду в суботу. Подивимось той велосипед. Поп’ємо чаю».

– Алло? – почувся в слухавці чоловічий голос. Чужий. Холодний.

– Маму можна? Це Олег, її син.

– Юначе, – зітхнули на тому кінці. – Я придбав цей номер два місяці тому. Попередня власниця… ну, мені сказали в сервісному центрі, що номер вивільнився через тривалу відсутність активності. Не дзвоніть сюди більше.

Олег застиг. Світ навколо став сірим, як бетонна стіна. Він кинувся до сусідів.

– Ой, Олежику… – стара сусідка тітка Валя притиснула руки до обличчя. – Та ми ж шукали тебе. І Марина твоя казала, що ви за кордоном, що турбувати не треба. Мама твоя до останнього на лавці сиділа, на дорогу дивилася. Казала: “Мій Олег приїде, він просто дуже зайнятий, він у мене велика людина”. Пів року вже, як… ну, як немає її..

Вдома було світло й пахло дорогим парфумом. Марина приміряла нову сукню перед дзеркалом.

– Любий, як тобі? Пасує мені цей колір?

– Вона померла, – тихо сказав Олег, не знімаючи взуття.

– Хто? – Марина на мить завмерла, а потім злегка знизала плечима. – Аааа… Ну, це життя, Олеже. Вона була вже немолода. Тобі треба було раніше думати, а зараз чого нервувати? Давай замовимо суші, заспокоїшся.

Олег подивився на неї так, ніби бачив уперше. Красива, доглянута жінка. Жінка, заради «спокою» з якою він викреслив ту, що ховала його велосипед від дощу.

– Вона написала, щоб я не забував снідати, – прошепотів він.

– Що? – не зрозуміла Марина.

– Нічого. Просто… у нас вдома більше ніколи не буде як було.

Він розвернувся і вийшов. В ніч. У нікуди. Туди, де в старій коробці з-під чаю лежали документи і ключі від минулого, яке він так легко віддав за комфортну тишу.

Тепер ця тиша стала його супутницею. І жоден оператор світу вже не міг з’єднати його з абонентом, який чекав на нього так довго.