Це я про свого чоловіка колишнього розказую, бо наче вже нам по шістдесят, а він веде себе як дитя – не буде зі мною в одній хаті бути! Таке мені заявити.
– Ти мені життя зіпсувала, не хочу тебе бачити, – каже.
Але ж хіба я винна, що він так свою долю пустив? Хіба я взяла на себе відповідальність за нього, що він мені таке каже? Та я навіть більше зробила, ніж він заслуговував.
Якщо отак подивитися на все наше спільне життя з Володимиром, то можна охарактеризувати одним словом – злидні. Пішли жити до його тітки, там хата старенька, підлога покладена просто на глину, взимку такий холод, що піч треба топити цілодобово і все одно в ноги мерзнеш, а в кутиках з стін капає волога. Діти нездужають, грошей нема, тітка ходить попри нас боком, бо ж думала, що ми її доглянемо, а тут лиш один клопіт.
Ні, Володя працював і все щось робив, вже мене той стукіт молотка на подвір’ї аж з себе виводив, бо цілими днями щось лагодить, а кінця-краю нема.
І ось кума моя мені каже аби я їхала з нею в Італію:
– Квартиру собі купите за пару років, що ти там біля тої жінки чужої сидиш?
І я поїхала, я відчувала радість, що не буду більше ні на тому подвір’ї, ні на тій кухні, ні в тій хаті. За дітьми сумувала, але я їхала нас звідти забрати і слово своє здержала.
Але ви розумієте – я таку грошву шлю додому, а він замість того аби купити квартиру, все вкладає в ту хату!
Що я не спитаю чи купив, то каже, що ні, бо в хаті то се робили, то те.
Ви не зрозумієте той стан, коли ти як той віл працюєш, а твоїми грошима так немудро розпоряджаються. А тоді й трапився мені Антоніо. І знову я відчула, що таке радість від життя.
Додому й далі передавала гроші, але я вже знала, що не вернуся, бо у нас з Антоніо мала бути дитина. З кумою я не зустрічалася, щоб вона не побачила мій стан, а вже тоді, коли дитина на світ з’явилася, то я з нею бачилася і через неї передавала дещо додому.
Йшли роки і я вивчила своїх дітей, купила їм по квартирі, бо вже були дорослі і я сказала, щоб не слухали батька, а витратили гроші так, як я їм кажу. Бо той би і далі паркани мурував вище хати та десятий раз утеплював ту халупу.
Я Володі нічого не казала про своє життя, але він би й міг здогадатися, що я вже не вернуся. А він чогось все чекав, що я приїду, так мені то діти передавали, коли я до них телефонувала. Правда розкрилася, коли моїй доньці Алісії було десять і кума мене побачила, а вона вже язика за зубами не триматиме, я знала точно.
Чоловік зателефонував і я не відпиралася, що у мене інше життя.
– Чого ти мені не зізналася?, – питав він.
– Та вже будь-кому зрозуміло, що раз я не вертаюся стільки років, то вже й не вернуся.
І ось тепер мені треба приїхати, бо не склалося мені життя: чоловіка не стало, Алісія не цікавиться моїм життям, того я й подумала, що маю повне право вернутися до людей, яким я все життя допомагала і годувала. Тим більше, що я не подавала на розлучення і за моїми даними Володя теж. Перед законом ми – родина. Тому я не розумію, чому тепер такі коники показувати, коли все життя мене чекав?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота