Денис сидів на лавці, спершись ліктями на коліна. Від залізної спинки тягнуло холодом крізь тонку куртку. Він дивився, як у колі світла від ліхтаря кружляє дрібне сміття та жовта акація.

– Пів року, – тихо сказав він сам до себе. – Вже шість місяців.

Навесні все здавалося випадковістю. Скорочення через банкрутство – річ звична, але для чоловіка, який дванадцять років керував логістикою у великій фірмі, це стало ударом під дих. У сорок п’ять років він знову став кандидатом на посаду, який сидить у коридорах і чекає, поки його покличуть. Йому було не по собі від кожної такої поїздки. Досвід був, а от попиту на цей досвід – не дуже.

Сьогоднішня зустріч у бізнес-центрі теж закінчилася нічим. Молода жінка в сірому піджаку довго гортала його резюме, а потім відклала його вбік.

– Денисе Сергійовичу, ми шукаємо трохи інший типаж. Нам треба, щоб людина була в темі останніх трендів, легка на підйом. Самі розумієте, зараз ринок молодих. Може, ви спробуєте щось прикладне? Зараз робочі руки в ціні.

– Ви пропонуєте мені на будівництво піти? – запитав він, розглядаючи свої чисті долоні.

– Чому відразу будівництво? Ви ж із медтехнікою працювали. Ось, візьміть візитку. Це сервісний центр, вони обслуговують приватні клініки. Їм потрібні техніки, майстри. Може, підійдете.

Денис тоді мовчки забрав картку. Зараз він витягнув її з кишені. На глянцевому папері був намальований усміхнений чоловік із гайковим ключем. Денис уявив себе в синьому комбінезоні замість звичного піджака. Двадцять років він вирішував питання телефоном і підписував накладні в шкіряному кріслі. А тепер – виклики, і сумки з інструментами?

Він глянув на вікна своєї квартири на четвертому поверсі. Там горіло світло. Мати знову прийшла, напевно, зварила суп і чекає на новини. Денис зітхнув, підняв комір і пішов до під’їзду.

Любов Іванівна почула звук ключа у замку і відразу вийшла в коридор. Вона мовчки забрала в сина куртку, обтрусила її від крапель і повісила на гачок.

– Ну що там, Дениску? Каву будеш чи спочатку поїси?

– Давай вечеряти, мамо.

– Які новини?

– Кажуть, я застарий для них. Пропонували в майстри піти. Ремонтувати обладнання.

– І що ти?

– Не знаю. Соромно якось. Скільки вчився, стільки працював на посаді… А тепер гайки крутити.

Любов Іванівна поставила перед ним тарілку з гарячим розсольником.

– Соромно без діла сидіти, синку. А робота є робота. Тим паче ти в залізяках завжди розбирався. Спробуй. Не сподобається – підеш.

Вона завжди підтримувала його, хоча Денис знав, що вона переживає. Мати навіть навчилася користуватися сайтами з вакансіями, виписувала йому номери в старий зошит.

Того вечора мати таки переконала його. Денис знову дістав візитку, набрав номер і домовився про співбесіду в сервісному центрі.

Його прийняли, але з умовою: два місяці стажування та навчання. Потрібно було вивчити специфіку стоматологічних установок, автоклавів та рентген-апаратів. Денис спочатку почувався незграбно. Його пальці, звиклі до клавіатури, тепер тримали викрутки та тестери.

Але з часом йому навіть почало подобатися. Зникла ця вічна нервова напруга від дзвінків і планів постачання. Тепер усе було просто: зламалося – полагодив. Є результат, який можна помацати руками.

Він знову почав бігати зранку, бо робота вимагала фізичної витривалості. Мати раділа змінам.

– От бачиш, – казала вона за сніданком. – Ти на людину став схожий.

– Робота як робота, мамо. Грошей поки небагато, але на життя вистачить.

– Гроші прийдуть. Тобі б жінку хорошу тепер. А то все один та один.

– Мамо, не починай. Кому я треба – майстер із валізою?

– Не кажи дурниць. Майстер – це господар. На роботі є хтось?

– Жінки є, але всі при ділі. Тетяна от рентгени перевіряє, але в неї двоє дітей і чоловік ревнивий.

– Нічого, знайдеться твоя доля.

Денис тільки відмахувався. Йому здавалося, що зараз не час для романів. Треба було скласти іспит і отримати сертифікат.

Грудень видався метушливим. Усі клініки хотіли підтягнути хвости до свят, апаратура ламалася наче навмисне. Денис уже їздив на об’єкти сам, отримав новеньку форму з логотипом компанії.

Тридцятого грудня, коли місто вже стояло в заторах, а на кожному розі торгували соснами, йому впала остання заявка. Приватний стоматологічний кабінет у центрі. Поломка крісла.

– Денисе, виручай, – сказав диспетчер. – У них там завтра останній прийом, треба зробити.

Він припаркувався біля старого будинку з високими вікнами. Усередині пахло ліками та кавою. Було тихо, пацієнтів уже не було. З кабінету вийшла жінка в білому халаті, на вигляд його однолітка або трохи молодша. Волосся зібране в пучок, втомлені очі.

– Добрий вечір. Ви майстер? – запитала вона.

– Так, Денис. Що у вас трапилося?

– Педаль не реагує, і підголівник заклинило. Проходьте, будь ласка.

Він розклав інструменти. Жінка, яку звали Юлією, присіла на краєчок столу, спостерігаючи за його роботою. Поступово зав’язалася розмова. Виявилося, що вона власниця цього невеликого кабінету. Працює сама, іноді з асистентом.

– Ви так впевнено працюєте, – зауважила Юлія. – Давно в цій сфері?

– Офіційно – два місяці. А так – все життя щось розбирав. Раніше в логістиці працював, великим начальником був. А потім… ну, ви знаєте, як це буває.

– Знаю. Я теж починала з державної поліклініки, де нам навіть вати не видавали. Потім ризикнула, взяла кредит. Тепер от сама собі і лікар, і директор, і прибиральниця іноді.

– Знайома історія, – посміхнувся Денис, зачищаючи контакти.

Вони розговорилися. З’ясувалося, що вони живуть у сусідніх районах, обоє люблять старі детективні серіали й терпіти не можуть гучні вечірки. Юлія розповіла, що живе одна з котом, бо на особисте життя часу ніколи не вистачало.

– Батьки померли давно, сестер-братів немає. Отак і святкую – я і мій мейн-кун Барс.

– Сумно це, – сказав Денис, закручуючи останній гвинт. – Перевіряйте, має працювати.

Вона натиснула на педаль – крісло плавно опустилося.

– Дякую вам. Ви мене врятували. Скільки я винна за терміновість?

– Все згідно з прайсом, фірма виставить рахунок. А від себе… Юліє, а приходьте до нас завтра?

Він сам злякався своєї сміливості.

– Тобто, у нас з мамою буде вечеря. Нічого особливого, печеня, ялинка. Мати буде рада гості, вона в мене любить компанію. І кота беріть, якщо він вихований.

Юлія здивовано подивилася на нього.

– Ви серйозно? Ми ж лише годину знайомі.

– Часи такі, – повторив Денис фразу тієї дівчини з відділу кадрів, але вже з посмішкою. – Треба бути на одній хвилі. Прийдете?

Вона мовчала кілька секунд, а потім кивнула.

– Прийду. Тільки Барса залишу вдома.

Тридцять першого грудня в квартирі пахло мандаринами та хвоєю. Денис таки встиг купити ялинку. Вона була трохи однобока, але в кутку кімнати виглядала пристойно.

Юлія прийшла о восьмій. Вона була в сукні, прикритій довгим пальтом. Любов Іванівна відразу взяла гостю в обороти.

– Проходьте, Юлечко. Не соромтеся.

Вечір пройшов напрочуд спокійно. Не було довгих тостів чи гучної музики. Вони сиділи за столом, їли вареники з картоплею та грибами, печеню.

Після вечері, коли мати пішла в іншу кімнату прилягти перед телевізором, Денис і Юлія залишилися на кухні. Він дістав із шухляди маленьку коробочку.

– Юль, я хотів… Це не те, що ви подумали. Просто знак уваги.

Він відкрив коробочку. Там лежала стара срібна каблучка з гравіюванням.

– Це сімейна річ. Мати сказала віддати тій, хто розділить зі мною цей вечір. Тут напис є.

Юлія взяла обручку, піднесла до світла.

– “Все минає”, – прочитала вона пошепки.

– Так. І погане минає, і добре. Головне – що зараз.

Юлія подивилася на Дениса. Він бачив у її очах втому, яка почала потроху зникати.

– Дякую, Денисе. Мені дуже давно не було так затишно.

Вони одружилися швидко, бо все минає, а жити треба вже і зараз.