Нарешті, тиша. Я повільно опустилася на диван, на те саме місце, де щойно сиділа Катя, відчула, як важкість спадає з моїх плечей. Рука все ще трохи тремтіла після нашої “розмови”. Гучний стукіт дверей, що зачинилися за нею, був не просто звуком – це був фінальний, різкий акорд, що ознаменував кінець нашої двадцятирічної дружби.

Я саме розмірено пила каву, занурившись у читання, коли двері моєї квартири розчинилися з такою силою, що я аж підскочила на стільці.

– Де він? – гримнув голос Катерини, сповнений люті та паніки.

Я, з кавою в руці, застигла на порозі вітальні, а Катя вже діяла. Вона відсунула мене, не звертаючи уваги на моє здивування, і кинулася всередину, її погляд шалено бігав по кімнаті.

– Катю, що трапилося? – ледве промовила я, поспішаючи за нею.

Катерина тим часом обшукувала кімнату, нахилившись і зазираючи навіть під меблі. Це було неймовірно.

– Кого ти шукаєш? – вражено спитала я.

– Відповідай прямо: він тут був?

– Хто саме?

– Степан!

– Степан? – повторила я, намагаючись впорядкувати свої думки.

– Так, мій чоловік!

– І чому ти вирішила, що він може ховатися у мене? – Я була щиро здивована її абсурдною заявою.

– Тому що він пішов! Розумієш, він просто пішов! А потім подзвонив і сказав, що якщо я його шукатиму, то знайду в однієї з моїх подруг. А в мене, крім тебе, нікого не залишилося, – Катерина, нарешті, знесилено опустилася на диван. Вона уважно подивилася на мене. – Значить, його тут немає… Ти абсолютно впевнена?

– Абсолютно, Катю, впевнена! – Я сіла поруч, поклавши руку на її плече. Вона тремтіла. – Ти мене налякала. Невже він нарешті вирішив піти?

– Що значить «нарешті вирішив»? – Катерина здивовано подивилася на мене. – Ти що, чекала цього?

– А хіба ні? – Я знизала плечима. – Хіба ти не бачила, що ви живете, а ти ним керуєш, чи, радше, наказуєш.

– Що ти маєш на увазі? – її брови підскочили. – Ти мене зовсім не розумієш! Це я з ним мучилася! Це мені доводилося тягнути на собі весь його світ. Від вибору автомобіля до шкарпеток – я вирішувала все. Я перетворилася на його няньку.

– Ось саме, – погодилася я. – А він? Він взагалі був чоловіком у цих стосунках? Ти його постійно контролювала.

– Що?! Чому ти так думаєш? – її обличчя виражало повне нерозуміння.

– Бо ти зробила з нього кімнатну рослину, яку треба постійно поливати і виховувати. Навіть при гостях ти його постійно публічно сварила. «Степане, це жирне! Степане, це тобі не личить! Степане, поїдемо до моєї мами, а ти навіть машину не заправив!» Ти ніколи не думала, що така поведінка може ображати його гідність?

Катерина раптом голосно, різко засміялася.

– Кого? Його? Ображати? – вона ледве стримувалася. – Маріє, ти що, забула? Він завжди був таким м’яким.

– Тоді навіщо ти вийшла за нього заміж, знаючи його характер?

– А для чого? Щоб зробити з нього людину, якою можна керувати. Це єдиний спосіб жити. Якщо ти даси чоловікові волю, він одразу зруйнує сім’ю, фінанси і все інше. Жінка має тримати кермо.

– І ти думаєш, чоловікам подобається, коли їх перетворюють на пасажирів?

– Звичайно, подобається! Це ж зручно! Він знає, що я його завжди врятую. Це вигідно. А він, бачиш, навіть не зміг гідно піти. Втік, як дитина. Поки я була на роботі, зібрав свої речі, а потім, як боягуз, подзвонив: “Я йду, це назавжди”.

– Катю, а може, варто поглянути на себе? Можливо, це твоя провина? – Я спробувала бути максимально м’якою, але це було важко.

– Припини, Маріє! – Катерина закричала. – Ти нічого не тямиш у стосунках! Я хоч чоловіка маю! До того ж, він ніколи мені нічого не говорив! Він був абсолютно задоволений!

– Ні, не був, – наполягла я. – Ти помиляєшся.

– Звідки ти це взяла?

– Це було видно по ньому. По його очах, по його мовчазній згоді.

– І що там було видно?

– Що він терпів твою поведінку тільки тому, що кохає тебе. Точніше, кохав.

– Кохав? Ти що, натякаєш, що він мене розлюбив?

– Схоже на те. Інакше б не пішов.

Її погляд раптом змінився. Підозра спалахнула, як блискавка.

– Послухай, звідки ти знаєш про його почуття? – Катерина підозріло примружилася. – Він що, тобі це розповідав? Він тут був?

– Ні, чому ж тут? Я просто давно розуміла, що це станеться.

– Ах, розуміла? – вона різко підвищила голос. – А може, це ти його намовила? Га? Сам би він ніколи не наважився піти від такого комфорту. Це ти йому нашептала, що я погана?

Мене захлиснула хвиля обурення.

– Катю, не смій так говорити. Це образливо.

– Образливо? – вона засміялася. – А ти, виявляється, негідниця! Замість того, щоб мене підтримати, ти цього слабака жалієш! Я впевнена, він десь тут, ти його переховуєш!

– Досить, Катерино! – Я підвищила голос. – Якщо ти мені не віриш, можеш обшукати кожен куточок. Але після цього ти залишиш мою квартиру!

– Ти мене виганяєш?

– Я прошу тебе піти. Коли ти заспокоїшся, ми зможемо поговорити.

– От і вся твоя дружба! – вигукнула вона. – Стривай… Але він сказав, шукати у подруги. Якщо не в тебе… Хто в мене ще залишився?

– У тебе було багато подруг, Катю. – Я відчула, як від втоми важчає голос. – Багато. Але ти посварилася з усіма, крім мене. І ти знаєш причину.

– Ах, мовчи! – вона роздратовано махнула рукою. – Я правильно зробила, що з ними розійшлася! Ось бачиш, мій Степан втік до когось із цих змій. Вони, напевно, постійно намовляли його на мене. І ти, напевно, теж! Я його лише привела до тями, а ви… А він… Але нічого! Я його знайду і поверну! Він нікуди від мене не дінеться!

Катерина різко піднялася, не попрощавшись, і вилетіла з квартири.

– Ну от і все… – сумно сказала я в порожню тишу, коли двері зачинилися. – Ми більше не подруги.

Я зібрала себе докупи, заварила собі чай – міцний, з м’ятою. У голові гуділо.

«Я його змушу знову полюбити мене!» – її останні слова лунали, як вирок. Вона все ще не розуміла, що кохання не підкоряється наказу.

Я згадала всі її “колишні” подруги: Ліля, яку вона вигнала через критику її ремонту; і Софія – єдина, хто сміливо заперечувала Каті, а тому була в найбільшій немилості. Софія була психологом і могла допомогти Степану, якщо він справді шукав допомоги, а не просто притулку.

Я відчула, що маю діяти. Я більше не зобов’язана Каті. Я набрала Лілю.

– Лілю, привіт. Це Марія.

– Маріє? Яка несподіванка! Що трапилося? – Ліля була здивована.

– Степан пішов від Катерини. Вона щойно була в мене. Шукала його. Сказала, що він у когось із подруг.

– Нарешті! – зітхнула Ліля. – Я сподівалася, що це станеться. Ти нічого не знаєш? Вона зараз піде шукати винних.

– Думаю, вона піде до Софії. Пам’ятаєш, як вона її шпетила?

– Софія? Можливо. Вона єдина, хто міг йому дати не просто дах, а справжню пораду.

– Я їй подзвоню. Не хочу, щоб Катя влаштувала у неї таке ж шоу, як у мене.

Я поклала слухавку, відчуваючи дивну рішучість.

Я знайшла номер Софії.

– Софіє? Привіт, це Марія. Я знаю, що давно не дзвонила, але… у мене є важливе попередження. Катерина зараз шукає Степана, і вона вважає, що ти можеш знати, де він.

Софія мовчала. Потім відповіла тихо:

– Я розумію, Маріє. Дякую за дзвінок.