Свекруха мене ніяк не хотіла, а, коли пішли діти, то й до онуків не приходила, в очі синові казала, що діти не в її родину.

Отож, моя свекруха Марія хотіла аби її син Віктор оженився на доньці місцевого багача, та й наче ходив туди Віктор, але потім ми познайомилися і закохалися. Свекруха в очі казала синові, що іншої невістки не хоче. Але той вперся і все.

– То йди в приймаки! Раз не хочеш матері послухати!

– То й піду!

І отак Віктор пішов до мене жити. Ми були, як усі пари: чоловік їздив на заробітки, а я була вдома біля господарки та біля дітей. З часом наше небагате подвір’я звеселіло, бо й хату оновив Віктор, паркан гарний зробив, машину купив. А ми з мамою і татом займалися господаркою та дітьми.

Але от про дітей моїх свекруха й чути не хотіла, бо як прийшла по разу на хрестини та дітей побачила, то й по усьому. не було у неї цікавості потримати їх на руках, прийти просто так, приголубити, помилуватися ними.

– Вони геть на Віктора не схожі, – скрушно хитала вона головою.

Ні, вона не казала, що вони не Вікторові, я вже цього їй не приписуватиму. Вона переживала, що ніхто не вдався красою в її сина, а пішли в мою родину.

– Ти подивився, який ніс у доньки? Як дитині заміж з таким носом вийти? А зуби чого в малого такі? Ну в кого діти такі, та як вони будуть жити?

Оце вона казала на голос на дні народження дітей, коли приходила.

Інша справа свекор, бо він любив моїх дітей так, як має любити дідусь. Він приїжджав в п’ятницю з роботи і завжди до нас повертав з подарунками для дітей: морозивом чи шоколадкою, сочками. Не було тижня аби він не прийшов, то був у нього такий графік. Свекруха про це знала, але не мала бажання прийти з чоловіком і посидіти разом.

Навпаки, вона все голосніше бідкалася, що моя старша донька вже до пори доходить, а зовнішність у неї моя.

– Як буде мати твоє щастя, то я буду лише рада, бо я хочу своїй онуці щастя, але ти все зробила аби твої діти не мали доброї вроди.

Знаєте, я не раз сльози ковтала після таких відвідин, не раз доньку заспокоювала, казала, що бабуся просто не бачить, яка вона гарна та добра. А скільки разів я чоловіка просила якось на матір вплинути аби вона язик за зубами тримала, бо її думка нікого не цікавить.

– Та я їй кажу, але ж ти її знаєш, – тільки стенав той плечима.

І в такі атмосфері я прожила двадцять років, як… Як не пішла до свекрухи з не дуже приємної новини – не стало свекра і треба було знайти якусь гарну фотографію, щоб зробили пам’ятник. І отак я перебираю фото з їхньої молодості, звичайно, що не дуже й бачу за слізьми, адже свекор був для мене другим татом, така вже була хороша людина, але що поробиш…

І от бачу я молодого свекра і… наче моя донька, просто викапана! Я витерла очі, протерла очі, пішла до світла… Так і є – моя донька, мов дві краплі води свекруха!

Як же я втішилася, хоч і то була не та подія, що вартувало сміятися, але я себе ледве стримувала.

– Мамо, – кажу їй і фото простягаю, – який тут тато молодий, а то хто біля нього?

– Та я, що не бачиш?

– Ви? А таке враження, що то моя Іринка, ану придивіться.

Отут вона язика й прикусила, але навіть не вибачилася, уявляєте? Зараз їй дуже важко, але вона навіть не старається нас перепросити, прийти до нас, а я теж охоти не маю, адже так мені життя псувати, а потім що?

Хоча, совість таки каже піти до неї, а ви б як вчинили на моєму місці?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота