Я забігла до маленької кав’ярні біля зупинки – взяти чай із собою. За мною тягнувся день, повний зустрічей, і я ще не встигла в нього ввімкнутися.

Переді мною в черзі стояв чоловік років сорока. Високий, охайний, у дорогому пальті, але з дивною порожнечею в погляді. Він довго вибирав, потім попросив найдорожчий набір з кави та маленької пляшки лікеру, заплатив і відійшов убік.

– Це наш колишній власник. У нього була ціла мережа кав’ярень, – тихо сказала бариста, видаючи мені стакан. – Але таке на нього посипалося, що все втратив. Тепер заходить сюди раз на кілька днів. Завжди бере щось надто дороге, ніби собі на згадку.

Я кивнула, не коментуючи, зранку взагалі не люблю багато балакати.

Надворі чоловік стояв біля високого столика, розглядаючи покупку, ніби сумніваючись.

Мені б пройти повз, але ж це я.

– Тому у вас нічого й не склалося,- сказала я киваючи на його покупку.

Чоловік глянув на мене без радості.

– Йдіть куди йшли.

– Та я б пішла, але ви хапаєтеся за те, що не має сенсу.

– Ви з секти?

– Та ні, просто трохи знаю, як це. Хапаєтеся за звички, які давно не кажуть нічого про вас, бо ви давно змінилися, стали інші. І це нагадування не про час, коли був успіх, гроші і кохання. Це докір собі. А життя змінилося і ви змінилися.

Він помовчав, покрутив стаканчик.

– Мені так легше триматися за щось, коли все інше розсипалося.

– А якщо без загальних формулювань?

Він зітхнув.

– Партнер пішов, забравши бізнес. Проєкт згорнувся. Дружина сказала, що їй набридло чекати, коли я знову стану «тим самим». А минулого тижня потрапив в аварію. Все добре, але… ви розумієте.

– Розумію, – сказала я спокійно. – І знаєте, що я тут бачу?

Він уважно дивився.

– Ви втратили не союзника, а людину, яка не вміла бути поруч. Поруч з вами більше немає жінки, яка чекала не вас, а результат. Ви живі. А гроші… гроші – це плата за урок, який ви засвоїли.

Він усміхнувся вперше – по-справжньому.

– Ви так говорите, ніби самі через це проходили.

– Проходила. Просто замість втечі я пішла в роботу. Іншим шляхом, але теж не одразу розумним.

– Чому ви заговорили зі мною? – спитав він.

– Бо я не вірю в остаточні падіння, – відповіла я.

Він завмер.

– Чому?

– Бо люди, які вміють зупинитися, не зникають. Вони просто беруть паузу.

Він опустив погляд, потер перенісся.

– Мій батько завжди казав майже так само.

Я кивнула.

– Отже, у вас є хороший орієнтир.

Він усміхнувся.

– Марко, – представився він.

– Леся.

Ми ще трохи поговорили, але мені час було йти – я поспішала на роботу.

– Скажіть, – зупинив він мене на прощання, – ця зустріч… вона ж не випадкова?

Я на мить задумалась.

– Ні. Просто за все треба платити в цьому житті, як казала моя бабуся, краще віддати грошима. Це у вашому випадку.

– А в вашому?

– В моєму було часом, самооцінкою, мріями.

Він кивнув.

– Виходить, свій свого бачить здалеку?, – усміхнувся він криво.

– Не буду казати, що все буде чудово, але точно буде краще, ніж було, коли перестати чіплятися за минуле.

Ми попрощалися. Коли я знову прийшла по чай, то спитала про Марка.

– Не було його цього тижня, – здивовано сказала бариста, – Вже хвилююся чи щось не сталося.

– Сталося, – впевнено сказала я і на душі стало так тепло.

Бо є речі, які важливо проживати чесно.

І серед них завжди лишається людяність.