Ірина крутила в руках звичайний поштовий конверт, розглядаючи штамп і акуратно виведений адрес.

— Це що, лист? — Олег зазирнув через плече дружини, розв’язуючи краватку після роботи.

— Запрошення на весілля. Від моєї сестри, Христини.

— Хіба зараз так роблять? Не в месенджері?

— Мабуть, хотіли, щоб виглядало солідно.

— І коли свято?

Ірина швидко пробігла очима по тексту і на мить застигла. Її обличчя витягнулося.

— Післязавтра. О десятій ранку вже треба бути в іншому місті.

— Вони знущаються? Лист, мабуть, тиждень на пошті валявся.

— Або відправили в останній момент, — тихо мовила вона. — Може, не поїдемо?

— А не образиться? Ви колись були близькі.

— Були. До мого переїзду сюди. Вона навіть на наше весілля не приїхала, сказала, що має багато роботи.

— Тоді навіщо нам цей поспіх з відгулами? — Олег сів на диван, розглядаючи свої втомлені руки.

— Якось незручно. Все ж таки рідня. Давай спробуємо відпроситися.

Олег зітхнув, але сперечатися не став. Він знав, що для дружини це важливо — закрити якийсь старий борг перед минулим, навіть якщо це минуле про себе майже не нагадувало.

— Добре. А що даруватимемо? Гроші в конверті?

— Хочеться чогось особливого. Щоб запам’яталося. Я думала про сертифікат, може у готель? На три дні. Там повний пакет послуг, сніданки, спа.

— Скільки це коштує?

— Десять тисяч за все.

— Чимало для бюджету на вихідні, про які ми дізналися годину тому.

— Мені дуже хочеться її порадувати. Вона завжди любила розкіш, але рідко могла собі це дозволити.

— Якщо ти вважаєш, що це доречно — купуй.

Ранок п’ятниці почався з кави в паперових стаканчиках і тривалої поїздки по трасі. Дорога була порожньою, сонце сліпило крізь лобове скло.

— Встигаємо? — запитав Олег, об’їжджаючи вибоїну.

— Так, ще сорок хвилин. Реєстрація о дванадцятій.

Коли вони під’їхали до будівлі РАЦСу, гості вже збиралися на сходах. Христина в пишній сукні стояла в оточенні подруг. Ірина підхопила поділ своєї сукні й майже побігла до сестри.

— Христино! Вітаю! — вона простягнула руки для обіймів.

— О, Іро, приїхали-таки, — Христина ледь торкнулася її щоки й тут же відвернулася до жінки поруч. — Тьотю Людо, ви бачили, де поставили машину з квітами?

Ірина залишилася стояти з напіввідкритою усмішкою. Олег підійшов ззаду і мовчки взяв її за лікоть.

— Вона просто хвилюється. Наречена, все таке, — прошепотів він.

— Можливо.

Церемонія пройшла швидко. У залі було задушливо, пахло ліліями та дешевим парфумом когось із гостей. Після офіційної частини всі рушили до ресторану. Машина Олега була останньою в колоні, і вони ледь не відстали на світлофорі.

— Ти якась мовчазна стала, — зауважив чоловік, стежачи за дорогою.

— Мені здалося, вона мене не помічає. Навіть не запитала, як ми доїхали.

— Тут натовп людей. Вона ж не може кожному приділити по годині.

— Сподіваюся, в ресторані буде спокійніше.

У залі ресторану грала гучна музика. Офіціанти розносили закуски, а тамада намагався перекричати гомін гостей. Вечір котився за звичним сценарієм: тости за батьків, крики «Гірко!» та нескінченні танці під старі хіти.

— Подивися, вони розпаковують подарунки прямо зараз, — кивнув Олег у бік президії.

— Дивна традиція. Зазвичай це роблять вдома.

На столі перед молодятами вже стояла мікрохвильова піч, кілька коробок з постільною білизною та великий набір каструль. Батьки нареченого щойно вручили конверт, і тамада оголосив суму: п’ятдесят тисяч. Гості зааплодували.

— Наш конверт останній, — прошепотіла Ірина, відчуваючи, як пітніють долоні.

Тамада витягнув їхній подарунок із загальної купи.

— А ось тут у нас щось цікаве! Не гроші, а папірець! Христино, що скажеш?

Він підніс мікрофон до обличчя нареченої. Вона взяла сертифікат, примружилася, читаючи назву готелю.

— Це що, три ночі в готелі? — її голос прозвучав різко, підсилений колонками на весь зал.

— Так, це від нас з Олегом! — Ірина трохи піднялася зі стільця, намагаючись усміхнутися.

Христина глянула на сестру так, ніби та запропонувала їй щось непристойне.

— І нащо воно нам? Ми в цьому місті живемо. Нам що, вдома спати ніде?

— Це ж відпочинок, спа-процесури, сервіс… — почала Ірина, але її голос затремтів.

— Це нісенітниця якась, — відрізала Христина, звертаючись уже до гостей. — Люди гроші дарують, корисні речі. А тут — три ночі в сусідньому районі.

Наречена встала, підійшла до столу Ірини й поклала сертифікат перед нею.

— Заберіть. Нам таке не потрібне. Краще самі там посидьте, якщо вам грошей на нормальний подарунок було шкода.

В залі на мить стало тихо, лише музика продовжувала ритмічно гупати десь у кутку.

Олег встав першим. Він не сказав жодного слова, просто взяв Ірину за руку і повів до виходу. Вони вийшли на нічну парковку. Повітря було прохолодним, і Ірина нарешті змогла глибоко вдихнути.

— Ми їдемо додому? — запитала вона, коли вони сіли в машину.

— Ні. Ми їдемо в той готель.

— Що?

— Гроші вже сплачені. Відпочинемо самі. Ми ці два дні заслужили більше, ніж вона.

— Мені так соромно перед тобою.

— Тобі немає за що соромитися. Це був хороший жест. Просто не для тих людей.

Весь шлях до готелю вони мовчали. Ірина дивилася у вікно на нічні ліхтарі, що зливалися у довгі жовті смуги.

Минуло кілька місяців. Життя повернулося у звичне русло. Христина жодного разу не зателефонувала, щоб вибачитися чи просто поговорити. Ірина теж не шукала зустрічі.

Якось, перевіряючи поштову скриньку, вона знову побачила знайомий почерк на конверті.

— Знову лист? — Олег знімав куртку в передпокої.

— Запрошення на хрестини. У Христини донька народилася.

— Поїдемо?

Ірина мовчки підійшла до сміттєвого кошика на кухні. Просто випустила його з рук. Папір тихо шурхнув, опускаючись на дно відра.

— У нас на ці вихідні були інші плани, пам’ятаєш? — запитала вона.

— Пам’ятаю. Вечеря вдома.

— От і добре.

Телефон задзвонив у суботу вранці, коли Ірина тільки-но поставила чайник. На екрані висвітилося ім’я сестри. Вона вагалася кілька секунд, перш ніж відповісти.

— Алло?

— Ти взагалі совість маєш? — голос Христини в слухавці був настільки гучним, що Ірині довелося трохи відсунути телефон від вуха. — Ми на тебе чекали. Стіл замовили, місце в ресторані оплатили. А ти що? Навіть не відписала.

— Привіт, Христино. Я отримала лист лише вчора. І ми не планували поїздку.

— «Не планували» вона! — сестра перейшла на крик. — Думаєш, якщо в Києві живеш, то стала великою панею? Забула, звідки ти родом? З ріднею так не поводяться, Іро. Це хрестини моєї дитини!

— Я пам’ятаю, що це за подія. Але ми вирішили залишитися вдома.

— Звичайно, вдома краще сидіти, ніж до сестри приїхати. Тобі що, складно було хоч смс кинути? Чи ти чекала, що я перед тобою знову танцювати буду, як на весіллі?

— Христино, на весіллі ти сказала, що мій подарунок — це нісенітниця, і повернула його мені при всіх гостях. Ти справді думала, що після цього я з радістю поїду до тебе знову?

— Ой, згадала старе! — пирхнула сестра. — Тоді був важкий день, я була на нервах. І готель той справді був ні до чого, нам гроші були потрібні. Могла б і зрозуміти. А ти образилася як маленька дитина.

—У нас з Олегом сьогодні свої справи, кажу тобі ще раз.

— Справи у неї… — Христина замовкла на мить, а потім додала з презирством: — Дивись, Іро. Життя довге. Прибіжиш ще до рідні, коли в твоєму Києві тебе притисне. Тільки не факт, що я двері відчиню.

Ірина не стала дослуховувати. Вона натиснула на червону кнопку і поклала телефон на стіл. Чайник закипів, наповнюючи кухню парою.

— Хто це був? — запитав Олег, заходячи в кімнату.

— Христина. Питала, чому ми не приїхали.

— І що ти сказала?

— Що у нас сьогодні великі плани.

— Які саме?

— Пити чай і нікуди не поспішати.

Олег усміхнувся і дістав з полиці дві чашки. За вікном шумів великий квітучий Київ, і цей шум зараз здавався Ірині набагато приємнішим, ніж будь-які родинні розмови.