Коли я вийшла з машини з молодим священником, біля нашої брами вже стояла ціла делегація. Тітка Люба руки схрестила, її чоловік дядько Василина стояв трохи позаду, а з-за паркану виглядали три сусідки. Усі вони дивилися на нас так, ніби я привезла не священнослужителя, а когось із лісу.

– Це що за самодіяльність? – тітка Люба навіть не привіталася, одразу зробила крок уперед і перекрила нам дорогу до хати. – А де отець Іван? Мати твоя все життя до нашої церкви ходила, кожну неділю перша на службу бігла. Вона отця Івана поважала, домашнє йому носила. Що це ти твориш, Оксано?

– Мама була моя, і робити в її хаті я буду те, що вважаю за потрібне, – я намагалася говорити спокійно, хоч усередині все стискалося від напруги. – А вашого отця Івана я на порозі в себе бачити не хочу. І в хату його не пущу.

– Ти взагалі розум втратила? – втрутився дядько Василина, підходячи ближче. – Чим тобі отець Іван не догодив? Людина стільки років у селі, усіх знає, з усіма по-людськи. Він зараз дізнається, що ти чужого попа привезла, то бучу здійме на все село! Церкву закриє, дзвонити не дозволить! Як ти маму ховати зібралася без нашого священника?

– Не здійме він ніякої бучі, – я твердо подивилася дядькові в очі, хоч руки в кишенях пальта трусилися. – Повірте мені, він просто тихо постоїть осторонь або взагалі не вийде зі своєї резиденції. Я з ним уже поговорила п’ять хвилин тому по телефону.

На подвір’ї настала тиша. Тітка Люба переглянулася з чоловіком, але з дороги вони трохи відступили. Молодий священник, якого я найняла нічого не питав. Він просто мовчки дістав свій молитовник, перехрестився і попрямував до хати, де на столі лежала моя мати.

Похорон пройшов швидко й тихо. Нашого місцевого отця Івана справді ніде не було видно. Він не з’явився ні біля хати, ні на цвинтарі, хоча зазвичай не пропускав жодного відспівування в селі. Сусіди перешіптувалися, постійно позирали в мій бік, але ніхто більше не наважувався ставити запитань.

Після цвинтаря всі зібралися в місцевій їдальні на поминки. Народу прийшло набагато більше, ніж я очікувала. Люди йшли не стільки пом’яти небіжчицю, скільки подивитися на мене. За двадцять років я жодного разу не ступила на цю землю. Усі знали, що мати доживала віку самотньо, що за нею доглядали сусіди – дядько Петро та тітка Надя.

Мати не хотіла мене бачити. Вона сама заборонила мені повертатися. Але я регулярно надсилала гроші. Щомісяця, без затримок, я перераховувала на рахунок тітки Наді чималу суму, аби вона купувала матері ліки, продукти, дрова на зиму, платила комунальні послуги і залишала собі за роботу. Я працювала за кордоном без відпочинку, збирала кожну копійку, аби в матері ні в чому не було потреби.

Коли всі сіли за стіл, до мене підійшов голова сільради. Він дістав із внутрішньої кишені піджака папку з паперами, трохи пом’явся на місці і прочистив горло.

– Оксано, тут таке діло… Твоя мати ще три роки тому склала заповіт. Вона все майно, і хату, і землю, переписала на Петра та Надю. Вони за нею доглядали, ти ж знаєш.

Навколо затихли розмови. Усі чекали моєї реакції. Чекали, що я почну кричати, вимагати справедливості, бігати по судах, адже я єдина донька. Але я лише повільно кивнула.

– Все правильно, – спокійно відповіла я голові. – Дядько Петро і тітка Надя справді були поруч із нею. Вони це заслужили. Я не маю жодних претензій і не збираюся нічого оскаржувати.

Мені не потрібна була ця хата. Мені взагалі більше нічого не було потрібно від цього села. Я стояла біля вікна, дивилася на знайомі з дитинства вулиці, і в мені не залишалося нічого, крім втоми. Це село роками снилося мені в далекій Італії.

Мені снилися наші яблуні біля хати, криниця з холодною водою, стежка до річки. Я так сумувала за своїм дитинством, за тими часами, коли ми з мамою були удвох і все здавалося простим і зрозумілим. Але повертатися сюди після всього я ніколи не планувала.

Коли поминки закінчилися і люди почали розходитися, ми з чоловіком і священником сіли в нашу машину. Сергій завів двигун, і ми рушили в бік траси. Дорога була довгою.

Мовчанках висіла між нами кілька годин. Сергій час від часу кидав на мене турботливі погляди, але ні про що не питав. Він знав, що між мною і мамою була якась давня прірва, але ніколи не ліз у душу. Він розумів, що є речі, про які мені важко говорити. А я просто не мала сил розповісти йому все від початку до кінця.

Усе почалося двадцять два роки тому. Мені тоді було тридцять чотири, ми жили у мами, чоловік працював звичайним електриком, двоє дітей і господарка. Мати працювала в школі прибиральницею, її зарплати ледь вистачало оплатити за світло. Мені та картопля в мундирах з олією вже в горлі стояла.

Мені так хотілося вирватися з цієї бідності, купити власну квартиру в місті, почати нормальне життя, де не треба рахувати кожну копійку.

Одного дня моя знайома, яка повернулася з Італії запропонувала мені поїхати туди працювати. Я погодилася.

Подумала, що попрацюю рік і куплю квартиру, але ж де там такі зарплати. Я страшенно сумувала за домом, за дітьми, за чоловіком і мамою. За селом.

Я так хотіла вернутися, я так втомилася від цієї чужини, що готова була йти пішки додому, але ж я приїхала за грошима. І мені запропонували варіант, як я можу швидко розбагатіти, адже є родини, які дуже хочуть дітей…

Я довго думала над цим. Ночами не спала, зважувала всі «за» і «проти». У моїй голові це здавалося просто можливістю допомогти іншим людям і водночас вирішити всі свої фінансові проблеми.

Я погодилася.

Але чим більше був термін, тим важче мені ставало емоційно. Я не очікувала, що це буде так складно психологічно.

Мене почала гризти совість перед чоловіком. Сумління не давало мені спати ночами.

Я навіть не гляднула на дитину в пологовому, біля неї були її тато і мама. Я вернулася додому дуже втомлена, але з хорошою сумою

Поки чоловік займався вибором квартири, я намагалася прийти до тями. Мама бачила, що зі мною щось не так.

– Доню, піди висповідайся, тобі легше стане, – просила вона мене, але я не наважувалася.

Коли ми переїхали остаточно в місто, я приїхала на якесь свято до мами сама, на душі було дуже важко і я таки наважилася на сповідь.

Отець Іван сидів у кутку біля сповідальні. Я підійшла до нього, коліна мої трусилися. Мені так потрібна була порада, якесь добре слово, яке б зняло цей важкий камінь із моїх грудей.

Я сіла біля нього і почала говорити. Я розказувала все щиро, тихо, плачучи: про нашу бідність, про те, як хотілося вибратися з злиднів, про те, що я погодилася виносити малого для чужих людей, щоб купити квартиру. Я благала його сказати мені, як жити далі з цим тягарем, як заспокоїти душевний біль.

Отець Іван слухав мовчки. Його обличчя було суворим. Він не сказав мені жодного слова втіхи. Він лише нахмурився і мовив:

– Це великий сором, дівчино. Тобі треба каятися.

Я вийшла з церкви з ще важчим серцем.

Але наступного дня все моє життя розпалося на шматки.

Я сиділа на кухні й пила чай, коли до хати вбігла мати. Її обличчя було білим, а очі палали від гніву й розпачу.

– Це правда? – закричала вона так, що задрижали шибки у вікнах. – Це правда те, що про тебе люди кажуть?

– Мамо, про що ти? Що сталося? – я підхопилася з місця, не розуміючи, що відбувається.

– Не прикидайся! За які такі статки ти купила квартиру?

У мене все всередині похололо. Серце зупинилося. Як він міг?

– Мамо, це не так, слухай мене, – я спробувала взяти її за руки, але вона різко відштовхнула мене. – Я просто допомагаю родині, яка не може мати дітей…

– Мовчи! – закричала мати і закрила вуха долонями. – Не смій навіть говорити цього! Ти зганьбила мене на все село! Як я тепер буду людям у очі дивитися? Як я піду до церкви? Усе село пальцями на нас тицяє!

– Мамо, будь ласка, вислухай мене! – я плакала, впала перед нею на коліна, просила зрозуміти, що я робила це заради родини.

Але мати була непохитна. Вона дивилася на мене з такою ненавистю, якої я ніколи раніше не бачила в її очах.

– Збирай свої речі, – тихо і страшно мовила вона. – І щоб ноги твоєї в моїй хаті більше не було. Ти мені більше не донька. Забудь сюди дорогу.

Я просила, пояснювала, але вона навіть не слухала. Вона просто вказала мені на двері і зачинилася в кімнаті.

Того ж дня я зібрала свою невеличку сумку і пішла на автобусну зупинку. Люди, які зустрічалися мені по дорозі, відверталися або перешіптувалися позаду.

Минули роки. Я неодноразово намагалася писати матері листи, надсилала їй листівки на свята, але всі вони поверталися назад нерозпакованими. Тоді я вирішила допомагати їй опосередковано – через сусідку тітку Надю. Я надсилала кошти, купувала для неї все необхідне, аби вона ні в чому не мала потреби, але сама начіпала її спокою, бо знала, що моя поява викличе лише новий напад гніву.

І ось тепер її не стало. Вона так і не пробачила мене.

Коли я дізналася про смерть матері і приїхала в село, першим ділом я набрала номер отця Івана. Я знайшла його телефон через сільраду.

– Алло, отче Іване? – мовила я в слухавку, коли він відповів.

– Так, слухаю вас. Хто це?

– Це Оксана. Донька Ганни, яка сьогодні померла.

У слухавці настала пауза. Я чула, як він важко зітхнув.

– А, Оксана… Мої співчуття. Я прийду увечері відспівати твою матір. Вона була доброю парафіянкою.

– Ні, отче Іване, ви не прийдете, – мого голосу не впізнала б я сама, він був холодним і твердим. – Ви не ступите на подвір’я нашої хати. Я привезу іншого священника.

– Як це не прийду? – його голос одразу змінився, став суворим і обуреним. – Ти не маєш права! Я пастир у цьому селі! Твоя мати все життя ходила до нашого храму! Якщо ти привезеш чужого попа, я не дозволю ховати її за церковним обрядом, я підніму людей! Ти не знаєш, із чим зв’язуєшся!

– Це ви не знаєте, з чим зв’язуєтеся, – перебила я його. – Двадцять років тому ви зламали моє життя. Ви порушили таємницю сповіді. Ви зробили так, що рідна мати прокляла мене і виганяла з хати. Якщо ви зараз спробуєте створити хоч найменшу проблему для похорону моєї матері, якщо ви вийдете до людей чи закриєте церкву, я поїду прямо до єпархії. Повірте, у мене вистачить грошей і сил, щоб вас позбавили сану. Ви зрозуміли мене?

У слухавці довго панувала мовчанка. Я чула лише його прискорене дихання.

– Ти не зробиш цього… – вже значно тихіше сказав він.

– Перевірете?, – відповіла я і вимкнула телефон.

Він не з’явився. Він зрозумів, що мені більше немає чого втрачати.

Машина мчала по нічній трасі, лишаючи позаду моє рідне село, хату і все те дитинство, яке вже ніколи не повернеться. Сергій мовчки тримав кермо, вдивляючись у темряву дороги.

На душі не було ні полегшення, ні радості від того, що я змогла дати відсіч. Була лише глибока, порожня втома. Я дивилася на тьмяні вогні зустрічних машин і думала про те, як дивно влаштоване життя. Ми витрачаємо стільки сил, аби втекти від бідності, купуємо стіни, меблі, речі, а потім виявляється, що найдорожче ми втратили десь по дорозі, і його вже не купити ні за які гроші у світі.