Осінній вітер завивав у високих деревах столиці, жбурляючи в обличчя дрібний, майже невідчутний дощ. «Ну от, бабцю, ми й приїхали. Тримайтеся міцно», — промовила я, підтримуючи свою бабусю Марію під лікоть.

Бабуся всю дорогу бурчала, що терпіти не може шумну столицю і навіщо ото її везти в місто, коли все одно все скінчиться так, як має. Коли ми вийшли біля під’їзду, то бабуся ще більше насупилася.

Я вже потягнулася до домофона, щоб відкрити двері, коли відчула, як рука бабусі, що лежала на моєму лікті, раптом затремтіла.

Я обернулася.

Бабуся Марія стояла, втупивши погляд кудись убік, під’їзна арка кидала на її обличчя м’яку тінь, але я помітила, що її, завжди рум’яні від свіжого повітря, щоки зблідли.

«Бабусю! Що таке? Вам зле? Може, викликати швидку? У нас є час…» — я заходилася її оглядати, уже ладна відмовитися від усіх обстежень.

Вона ледь помітно повела головою.

«Ні-ні, Насте, що ти. Просто… Просто тут повітря інше. Міське. Мені все гаразд», — голос її звучав трохи глухо, але вона знову взяла себе в руки, випросталася і рішуче кивнула на двері. «Заходь. Бо ще застудимося тут».

Квартира була маленька, затишна, з великим вікном, що виходило у двір.

«Ви присідайте, бабцю, я зараз швидко щось нам перекусити зготую. Котлети з морозилки дістану…» — я, як справжня турботлива онука, заходилася метушитися на кухні. Брязкали каструлі, дзвеніли ножі, я час від часу питала її про самопочуття.

Бабуся стояла біля вікна, наче вросла в нього. Вона не відгукувалася на мої слова, а якщо й відповідала, то якимось неуважним, коротким «угу» чи «добре, доню».

Нарешті, я поставила на стіл тарілки й покликала її. Вона не реагувала. Я підійшла ближче й обережно торкнулася її плеча. Бабуся повільно перевела на мене погляд, а потім знову опустила очі вниз, у внутрішній дворик.

Я простежила за її поглядом.

У дворі, прямо під нашими вікнами, на старенькій дерев’яній лавці сиділа жінка. Вона була приблизно одного віку з моєю бабусею: акуратно вбрана, у світлому береті, з прямою спиною. Жінка сиділа і просто дивилася на вікна мого під’їзду, склавши руки на колінах. Вона не читала, не розмовляла з кимось. Просто чекала.

«Це треба ж, — ледь чутно, немов сама до себе, буркнула бабуся, і в її голосі бриніла стара, глибока гіркота. — Чекає».

«Хто, бабцю? Ви її знаєте? Це, мабуть, хтось із сусідів. Зараз багато пенсіонерів виходять посидіти біля під’їзду, тут тихий двір», — пояснила я.

Бабуся нічого не відповіла, лише хитала головою.

Я визирнула у вікно, щоб краще роздивитися ту жінку, але двір був порожній.

«Вона пішла», — констатувала я, озирнувшись на бабусю.

Бабуся Марія вже сиділа за столом, на її обличчі знову був лише відбиток втоми.

«Я, мабуть, спати ляжу. Рано встали. І дорога…» — виправдалася вона.

Я не сперечалася.

Бабуся вертілася на ліжку і її зітхання будили мене.

«Зле? Сни погані?» — запитала я, сідаючи поруч.

«Та ні, доню. Просто… шум. Стіни тонкі», — відмахнулася вона.

Наступного дня ми успішно пройшли всі обстеження. Лікарі лише розвели руками: «У вашої бабусі, дівчино, здоров’я, як у космонавта! Їй би тільки спокій та свіже повітря».

Я з полегшенням видихнула.

«Ну от і добре! — радісно вигукнула я. — Тоді сьогодні ввечері ми відпочинемо, а завтра зранку я відвезу вас додому. Хоч ми й можемо ще залишитися, погуляємо Києвом…»

Але бабуся перебила мене. Вона стояла посеред приймальні, міцно стискаючи свою стару сумку з вишивкою.

«Ні. Ні, Насте. Я в ту квартиру не піду. Нізащо. Я хочу в село. Негайно», — вона говорила голосом, у якому не було місця для заперечень. Це був той самий голос, яким вона наказувала дідусеві копати грядку або косити обору.

Я розгубилася.

«Бабусю, в чому річ? Що трапилося? Андрій нас відвезе завтра, він сьогодні у рейсі».

Бабуся підійшла до мене, поклала свої сухі, але теплі долоні на мої щоки і подивилася мені прямо в очі. У її погляді було стільки туги, що я не могла відвести свій.

«Не буду я там. Не хочу. Сни погані мені сняться. Дуже погані», — повторила вона, а потім її голос став тихішим, майже шепотом. — «Обіцянка, Насте. Обіцянка, що тягнеться із минулого».

Я повела її в тихий сквер біля поліклініки. Ми сіли на лавку, і вона, здається, нарешті зважилася на ту розповідь, яку носила в собі довгі десятиліття.

«Ти ж знаєш, як ми з дідом Ігорем познайомилися. Ми з ним із самого дитинства разом були. У одному садку, в одному класі», — почала вона, дивлячись на пожухле осіннє листя.

«Він вчився на інженера, а я на вчительку. Гуляли разом. Полюбили одне одного. Він жив в твоїй квартирі, я часто там бувала».

Я слухала, затамувавши подих.

«І ось там… Там я відчула щастя, ми планували весілля, бо я вже чекала дитину. Але дідусь був дуже гарний, ти ж знаєш. І трохи, знаєш, наївний, добрий. Допоміг він дівчині з сумками, а вона й причепилася. Дуже хотіла віддячити. Він їй сказав, що у нього я є, але та вперлася, що любить його і буде все життя його чекати».

Бабуся замовкла. Я відчула, як її рука стискає мою.

«Дід Ігор… він був чесний чоловік. Він прийшов до мене і сказав усе, як є. Розповів, що розлюбив, що серце рветься, але він має вчинити правильно. Це був, мабуть, найстрашніший день у моєму житті».

«Але ж ви не розійшлися, бабцю…»

«Ні. Я його любила. Дуже. Але я знала, що вона його любить і що він її любить.

Частина його серця залишилася там, на тій лавці. Я знала. Він знав, що вона чекає. І вона чекала. Вона дійсно приходила і сиділа. Щоразу, коли ми виходили, вона була там. Наречена, яка чекає на свого судженого. Ти сьогодні її бачила».

Я була приголомшена.

«І що ви? Як ви жили? — запитала я, не розуміючи, як можна витримати таке. — Як ви жили нелюбою?»

Бабуся посміхнулася, і ця посмішка була світлою і сумною водночас.

«А ми добре жили, дитино. Ти здивуєшся. Ми з дідом Ігорем знали один одного з дитинства. Ми любили одне й те ж: тишу, поле, запах свіжоспеченого хліба. Проблем у нас не було. Ми були друзі. Дуже близькі друзі. Але кохання… кохання у нього жило в іншому місці».

«І тоді я сказала йому, — продовжила бабуся. — Або ми переїжджаємо. Або я його відпускаю. Я не могла бачити, як він дивиться у вікно. Як він мучиться, бо вона сидить там, чекає. Я не хотіла, щоб він пішов. Я його не пускала».

«Він погодився. І ось так, Насте, ми все життя й прожили в селі. Він став найкращим чоловіком, батьком, дідусем. Він ніколи більше не згадував Аню. Але я завжди знала, що десь там, у місті, сидить на лавці жінка і чекає. А ти кажеш, сни погані…» — вона змахнула сльозу. — «Мені здавалося, що вона підійшла до мого ліжка, дивилася на мене і питала: “Чому ти забрала його?”».

Я мовчала, намагаючись осмислити вагу цього життя. Усе її життя, усі ці роки в селі, були втечею. Втечею від лавки, від обіцянки, від чужої, але справжньої любові.

«Бабусю, ми їдемо сьогодні. Я куплю нові квитки, тільки не хвилюйтеся».

Минув час, у мене було багато клопотів, не встигла оглянутися, як знову листопад. Ми порадилися з чоловіком, що продамо стару квартиру і купимо в новобудові. Ми приїхали забрати речі.

Бабуся була рада, що ми продаємо квартиру, наче нарешті стирається з її пам’яті той спогад.

Я вийшла з під’їзду і мимоволі глянула на стару дерев’яну лавку. І на ній сиділа жінка. Та сама. У тому самому світлому береті. Вона дивилася просто на мої вікна. Вже не на вікна бабусі. На мої.

Я повільно, але впевнено пішла до неї.

«Доброго вечора», — сказала я, підійшовши.

Жінка підняла на мене свої очі. Вони були вицвілі і глибоко-глибоко самотні.

«Добрий вечір, дитино», — відповіла вона тихим голосом.

«Ви… Ви чекаєте? — запитала я, відчуваючи, як стискається горло. — Ви Анна?»

Жінка здригнулася, наче моє слово «Анна» збудило її від довгого сну.

«Так. Я Анна. А ви хто? Онучка Ігоря?»

Я кивнула.

«Я хотіла сказати вам, — промовила я, дивлячись їй прямо у вічі. — Мій дідусь. Ігор. Його не стало. П’ять років тому».
Анна дивилася на мене. Довго. А потім її обличчя пом’якшало. Вона провела рукою по волоссю.

«Не дочекалася», — ледь чутно прошепотіла вона, і в її голосі не було докору. Лише неймовірний сум, який розірвав моє серце.

«Ви знаєте… — Анна відкинулася на спинку лавки і подивилася вгору, на вікна. — Ми зустрілися випадково. Він знав. Він одразу сказав, що його наречена чекає дитину. Але ми закохалися. Він зрозумів, що твоя бабуся його рідна душа. Але не кохання. Але не міг не повернутися до неї. Та й я б не жила з чоловіком. Який кинув дитину».

«Але ж ви чекали…»

«Я? Так, чекала. Я йому сказала, що буду чекати. Думала, що діти виростуть і ми будемо разом. Він виконає обов’язок. Стане вільним. Він не прийшов. Жодного разу. І я не вийшла заміж. Я просто чекала. Все життя. Цього дня. Цього місця».

Анна закрила очі, похитала головою і встала.

Вона повільно пішла геть, залишивши мене одну, із цією давньою історією кохання, жертовності та обіцянок. Зрозуміло одне: всі вони були гідні великого кохання, але доля вирішила по-своєму. Бабуся отримала вірність, Аня — вічну надію, а дід — важкий, але чесний вибір.

Тепер лавка була порожньою. І, здається, нарешті, всі в цій історії знайшла свій спокій.

Дякуємо Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не проґавити цікаві публікації!