Все починалося дуже добре, бо Дмитро мені подобався, я його з малого знала і мати його, Марія, жінка була наче нічого, не можу про неї сказати щось погане чи хороше, звичайна. На заручинах вела себе привітно, все хвалила, яка моя Інна гарна господиня і що все вміє: і зварити, і спекти.

Ми порадилися, що добудуємо молодим хату, бо ми якраз будувалися з чоловіком роки, то хату звели, а вже середину хай молоді роблять. Інна ще вчилася, Дмитро поїхав на заробітки аби ремонт зробити і перейти туди жити. Все було добре, бо жив зять у нас, коли ще хата була не готова.

Ні я, ні сваха про онуків не заїкалися, бо куди, якщо Інні ще два роки вчитися і ще хата не готова. Але далі вже все прийшло до ладу в хаті, діти перейшли туди жити.

Ми всі зібралися на святкуванні входин і тут донька й каже:

– А у нас ще свято – у вас буде онук!

Я так втішилася, кинулася доньку обіймати і не одразу зауважила, як сваха зблідла. Що мені до неї, коли така радість в родині?

Де ж я знала, що найближчі пів року замість радості та спокою, ми всі будемо мати таку коломийку, яку сваха й зачне.

Почалося все з того, що почав Дмитро приходи до хати веселенький, а за ним такого не було до того. І починає ще Інні всілякі претензії, що не зварено так як він хотів, що не прибрано, а далі взагалі, що його заносили до хати та клали в коридорі. А він тоді зранку Інні вичитував, чого вона його на ліжко не поставила.

– В моєму положенні?, – обурювалася вона, – Ти що взагалі твориш? Чого ти на роботу не їдеш, ти ж знаєш, що на дитину треба купу всього.

А він наче й не до нього. Я тоді вирішила зі свахою переговорити, хай вона сина якось до тями приведе, раз ми ніхто не можемо.

І тут вона й видала таке, що мені аж волосся дибки стало.

– Мого сина хочете на заробітки, а Інна хай водиться бозна з ким?

– Ти що, Маріє?

– А то! Не може мій Дмитрик дітей мати, переслабував він і так мені сказали. То від кого дитина – я не знаю.

Я тоді все доньці переповіла, але вона клялася, що дитина його. А далі між ними розмова вийшла така, що він їй сказав, що пробачить за однієї умови.

– Йди зроби щось і тоді будемо й далі разом.

– Ти при своєму розумі?

– Цілком, бо інакше я чужу дитину годувати не буду.

Звичайно, що вона зібрала його речі та виставила геть і тут вже сваха прибігла та давай славити нас на всю вулицю:

– Скористалися моїм сином, хату вам зробив і ви ще безсовісні дитину йому надумали приписати?

Які з неї слова вилітали, що я аж блідла:

– Доню, я йду до тебе жити, бо від цієї жінки що завгодно можна чекати.

І так ми з чоловіком перейшли до хати та жили з донькою і не прогадали, бо свекри приходили аби все забрати, що на підлогу постелили, штори, розетки хотіли виколупувати! Та я вже й поліцію викликала і не раз, та вона мені біля церкви проходу не давала, що мали люди про що говорити.

Я не знаю, як моя донька те все витерпіла і на світ привела здорову дитинку. І знаєте, що найсмішніше – батьківство Дмитра підтвердилося.

Тепер він ходить і проситься назад до Інни, але та не хоче його бачити і я її в тому підтримую, бо він себе проявив дуже яскраво. Так само й сваха бігає навколо хати, але я вже так маю на неї в душі, що можу й не стриматися.

Отак і думаю – для чого вона це наробила? І як вона надіється, що ми їй пробачимо?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота