Ілона сиділа в автівці біля свого будинку і дивилася на вікна, що тьмяно мерехтіли під вечірнє світло.

«Це ж звичайне знайомство з родиною. Звичайний вечір. Чого я так хвилююся?» — заспокоювала себе вона. Поруч сидів Остап, її наречений – добрий, спокійний, надійний. Можливо, навіть занадто спокійний для такого емоційного вихору, як її родина.

Вона глибоко вдихнула.

– Готовий? – запитала, намагаючись усміхнутися.

– Ілоно, усе буде добре. Я подобаюся людям, мене вважають надійним. Хай якими цікавими чи ексцентричними будуть запитання – я їх пройду.

Вона лише кивнула. «Цікаві – це він ще м’яко сказав», – подумала.

У коридорі одразу запахло їжею, а потім хтось вигукнув:

– Ось вони! Наречені наші!

Ілона ледве встигла роздягтись, як на неї налетіли обійми матері. Мати сяяла, але в погляді була тривога. Ілона її знала – ця тривога завжди з’являлася, коли в кімнаті знаходився батько.

А батько сьогодні був. Стояв у дверях вітальні, зробив вигляд, що посміхається.

– Доброго вечора, – сказав він Остапові тоном, який одночасно звучав як привітання і як виклик.

– Доброго вечора, пане Андрію, – чемно відповів Остап.

І тут мати не витримала:

– Ти міг би принаймні не псувати атмосферу! Сьогодні важливий день!

– А хто її псує? – відповів батько. – Я прийшов підтримати доньку. Маю право.

Ілона закотила очі. «Тільки не зараз, будь ласка. Не починайте. Уперше за десять років ви в одній кімнаті – і знову одне й те саме…»

До них підійшла хресна – ефектна, завжди в гарному настрої жінка.

– Ох, Ілоночко, вітаю! – промовила. – Наречений симпатичний, але ти подумай… шлюб – це, знаєш, минуле століття.

– Марино! – крикнула мати. – Ти взагалі навіщо це говориш?

– А що? Ми вже живемо в інші часи. Он я – вільна і щаслива!

– Ти розлучена! – буркнув батько.

– І слава Богу, – не розгубилась хресна.

Поруч з’явився хресний – худорлявий, трохи сором’язливий чоловік.

– Я, між іншим, ніколи й не одружувався, – додав він. – І не відчуваю, що щось втратив.

– А ти, Ілоно, – втрутилася бабуся, – подумай добре. Шлюб – то ж суцільні проблеми. Мій розвалився через три роки, і досі не розумію, нащо я взагалі погоджувалась.

– Бабусю… – простогнала Ілона. – Можна без цього?

– А чого без цього? – втрутилася тітка, якій щойно виповнилося сорок і яка виглядала так, наче сприймає життя як нескінченний експеримент. – Ось я, наприклад, зараз геть не думаю про заміжжя. Життя таке коротке, щоб його на одного витрачати.

Ілона хотіла щось відповісти, але в кімнаті знову здійнялася хвиля коментарів.

– Ти ще молода, повеселись!

– Побач більше світу!

– Зустрінь когось іще!

– Треба ж порівняти, хто кращий!

– А раптом це не твоє?..

Остап стояв поруч, стриманий, але явно напружений.

– Перепрошую, – він підняв руку, намагаючись говорити спокійно. – Але я не вважаю, що стосунки треба… перевіряти чи порівнювати. Якщо люди одне одного обрали – це вже відповідь.

– Що ти розумієшся, – загуділи рідні, певно, вперше в житті одностайно, – Ти життя проживи, як ми, а тоді такі байки розказуй.

Ілона подивилася на коханого. Їй стало соромно, що у глибині душі вона сама не була такою впевненою.

«Чому мене так зачепила їхні слова? Чому мені здалося, що я нібито щось втрачаю?»

Після вечері все остаточно пішло шкереберть: мати з батьком тихцем сперечалися на кухні, хресна роздавала Ілоні поради з особистого досвіду, а тітка щось розповідала Остапові, що того змушувало червоніти.

До кінця вечора всередині Ілони клубок сумнівів зростав так, що їй хотілося просто зникнути.

Наступного ранку вона сказала Остапові:

– Мені треба подумати. Мені здається… ми поквапилися з заручинами.

Він мовчав кілька секунд.

– Зрозуміло, – тихо відповів він. – Якщо це твій вибір, я не буду тиснути.

Минуло два тижні. Ілона зустріла Артема – свою першу юнацьку симпатію. Колись він здався їй недосяжним ідолом, вона мріяла про нього стільки часу.

– Ілоно? Невже це ти? – радісно вигукнув він. – Ти змінилася… і стала тільки красивішою.

Її серце тремтіло.

«Ось він. Можливо, саме так виглядає справжнє почуття?»

Вони почали зустрічатися. Але романтика тривала недовго: Артем постійно змінював плани, не відповідав на повідомлення, забував обіцянки. Ілоні не подобалося таке ставлення до себе, не подобалося, що вона почуває в цих стосунках. Все було в рази гірше, ніж з Остапом.

Одного вечора Артем узагалі не прийшов на домовлену зустріч.

Ілона сиділа на лавці й плакала від полегшення, що нарешті ці стосунки скінчилися, але ж як відновити попередні?

«Що ж я наробила?.. Я втратила людину, яка мене справді любила. Відштовхнула того, хто завжди був поруч».

Наступного дня вона прийшла до Остапа.

– Остапе… я була не права. У мені ніби щось переклинило. Я послухала всіх, лише не себе. Ти для мене важливий. Я хочу все повернути. Я хочу, щоб ми… одружилися.

Він уважно на неї подивився.

– Ілоно, кохання не потребує порівняння. Якщо людина сумнівається – це вже відповідь. Ти маєш право на пошук, але я не хочу бути другим вибором.

– Але я зрозуміла… – її голос зірвався.

– Я теж зрозумів, – він поклав руку на двері. – Я бажаю тобі щастя. По-справжньому.

І він закрив двері.

Того вечора вся родина зібралася в домі матері. Ілона сиділа в центрі кімнати, згорблена, змучена. Усі навколо, навпаки, виглядали задоволеними.

– Ну нарешті ти звільнилася від того нудного Остапа! – вигукнула тітка.

– Так! Ти знайдеш того, хто запалить у тобі вогонь! – додала хресна.

– Та шлюб узагалі тобі не потрібен, – підсумувала бабуся.

Ілона на мить підвела голову:

«А я хотіла саме простоти. Спокою. Надійності. Я хотіла того, що мене тримало на землі. Але ви так голосно кричали… що я не почула власного серця».

Сльози тихо покотилися.

Ніхто цього навіть не помітив, всі раділи, що виявилися правими, адже у них є життєвий досвід, а не ось ці ілюзії.